Русь

де новгород-сіверський князь мав надію отримати допомогу та заступництво інших князів. Ігоря з великою радістю зустріли на рідній землі. Фінал твору має радісне закінчення, завершується твір хвалою руським князям і дружині, які вирвалися з половецького полону.

Християнські та язичницькі мотиви «Слово о полку Ігоревім». Хри-

стиянськімотивизаймаютьв«Слові» достатньоскромнемісце, томуважко припустити, щоб автором цього твору, який несе в собі риси двовір’я, була людина духовного звання. Безумовно, монах відмовився би від всього, що булопов’язанозязичницькимминулим. Цежзазначаютьідослідники: «іменіавтора«Слова» минезнаємо. Протехарактеріспрямуванняпам’яткидоводять, що автор був особою світською, не духовною. Ніхто з духовенства не відважився б у ті часи згадати в своєму творі імена Даждьбога та інших язичеських богів, хоча б з метою стилістичної прикраси. Крім того, якщо монах-літописець, автор оповідання, що збереглося в літописних списках, з’ясовуючи причини поразки Ігоревого війська, стояв переважно на ґрунті релігійно-моралізаторського тлумачення подій, автор «Слова» виходив з обставин історичних та політичних і причини невдачі Ігоревого походу вбачав у князівських усобицях, в сепаратистській політиці деяких руських князів. Цедаєпідставувважати, щоавторпоеми— людинасвітська, близька до правлячої верхівки, — очевидно, княжий дружинник»1.

Автор «Слова», окрім яскраво вираженого поетичного обдарування, був добре обізнаним в міжкнязівських відносинах, цінував героїку та воїнську славу, добре розбирався в дружинному побуті, і, звична річ, використовував в своїй творчості спадок епічних співців минулого. Важливо зазначити, що жанр «Слова» є похідним від поезії скальдів, тобто сказителів військового епосу. Подібні твори виконувалися на княжих бенкетах («пирах») і включали в себе елементи імпровізації, це називалося «проспівати славу» князю та його славному війську. Метою такої поезії було збудження героїчних почуттів і бажання також здійснити подвиг за ідеальним зразком. Утім, у «Слові» з’являється принципово новий елемент, який полягав у запереченні героєм власної гордості після поразки. Це був християнський мотив, оскільки князь повернувся в печалі та розкаянні. І підтвердженням того, що «Слово» дійсно було військовою піснею, яку виконували на княжих бенкетах під акомпанемент гуслів, є думка визначного дослідники культури Давньої Русі Б. Рибакова: «цілком можливо, що пісня про Ігорев полк, яка закінчується славою Ігорю, але зовсім не прославляла його… була складена та виконувалася в Києві при дворі великого князя з нагоди прийому незвичайного гостя, який потребував всезагальної підтримки, — князя Ігоря, який щойно повернувся з половецького полону»2.

1Маслов С. І. Дорогоцінна пам’ятка давньої української літератури // Слово о полку Ігоревє. — К.: Державне видавництво художньої літератури, 1952. — С. 113—114.

2РыбаковБ. А. «СловоополкуИгореве» иегосовременники. — М.: Наука, 1971. — С. 9.

141

В «Слові о полку Ігореві» декілька разів згадуються язичницькі боги: Велес, Дажбог, Стрибог, Хорс: «ці язичеські елементи (згадки про Даждьбога, Стрибога, Хорса, Велеса, про Дива) теж свідчать, що образи «Слова» виникли на грунті такої художньої традиції, яка коренем своїм іде глибоко в народний, дохристиянський світогляд»1. Разом з тим «Слово» явно написано поетом-християнином: повернувшись з половецького полону, князь Ігор їде до церкви Богородиці Пирогощі. Як же суміщаються в авторі цього твору язичництво та християнство? Твір вже був написаний в християнський період, однак язичницькі уявлення про світ ще були сильні в усній народній творчості, до якої типологічно є близьким «Слово о полку Ігоревім».

За особистісною драмою переможеного Ігоря встає трагедія Русі, яка страждала в ті часи від княжих усобиць та постійних набігів степових кочівників. Головна ідея «Слова о полку Ігореві» полягає в тому, що вся Русь повинна бути єдиною, а не розділеною на велику кількість дрібних князівств. Така роздробленість неминуче призводить сильну державу до політичної загибелі. На прикладі князя Ігоря новгород-сіверського показано, що «один в полі не воїн», перемогти ворога можна тільки спільними зусиллями. Кожне словосполучення, кожне речення твору є перлинами художньої образності. Тому «Слово о полку Ігоревім» належить до найкоштовніших скарбів світової літератури.

Одразу після виходу в світ в XIX ст. «Слово о полку Ігоревім» зацікавило письменників, учених, художників. Варто зазначити, що вже з 1860-х років починається плідна праця з перекладу «Слово о полку Ігоревім» з давньоруської мови на українську. Це були поетичні та переклади, переспіви, і першим переклав «Плач Ярославни» в 1860 році Тарас Шевченко2. Також в XIX ст. з’явилися переклади західноукраїнських письменників Юрія Федьковича3 та Івана Франка4, також письменників та поетів Панаса Мирного5, Степана Руданського6, Василя Щурата7, Миколи Чернявського8.

1Маслов С. І. Дорогоцінна пам’ятка давньої української літератури // Слово о полку Ігоревє. — К.: Державне видавництво художньої літератури, 1952. — С. 113.

2Шевченко Т. Плач Ярославни // Слово о полку Ігоревім. — К.: Радянська школа, 1986. — С. 66—68.

3Федькович Ю. Пісня о поході Ігоря на половців // Слово о полку Ігоревім. — К.: Ра-

дянська школа, 1986. — С. 93—102.

4Франко І. Слово про похід Ігоря // Слово о полку Ігоревім. — К.: Радянська школа, 1986. — С. 103—119.

5Мирний П. Дума про військо Ігореве // Слово о полку Ігоревім. — К.: Радянська шко-

ла, 1986. — С. 120—136.

6Руданський С. Ігор Сіверський // Слово о полку Ігоревім. — К.: Радянська школа, 1986. — С. 69—92.

7Щурат В. Слово про похід Ігоря Святославича // Слово о полку Ігоревім. — К.: Ра-

дянська школа, 1986. — С. 155—172.

8Чернявський М. Слово про похід Ігоря // Слово о полку Ігоревім. — К.: Радянська школа, 1986. — С. 137—154.

142

Вже в радянський період, в середині XX ст. «Слово о полку Ігоревім» перекладали Максим Рильський1 (в 1938—1952 роках), українська дитяча письменниця Наталя Забіла2 (в 1940 році). Починаючи з 1970-з років і далі з’явилися переклади Василя Шевчука3 (1971 рік), ритмічний переклад Леоніда Махновця4 та переклади Володимир Свідзинського5 та Володимира Васьківа6.

Контрольні запитання:

1.Які події лежать в основі давньоруського твору «Слово о полку Ігоревім»?

2.Чи знаємо ми ім’я автора цього твору? Ким, скоріше за все, був безіменний автор «Слова о полку Ігоревім»?

3.В чому полягала політична ситуація в момент написання цього твору?

4.Князь Ігор Святославич — реальний чи вигаданий герой? Поясніть це.

5.Хто такі половці? В чому полягав драматизм русько-половецьких відносин?

6.Що можна сказати про наявність християнських та язичницьких мотивів в цьому творі?

7.В чому полягає основний пафос цього твору? Яку основну думку хотів донести автор «Слово о полку Ігоревім»?

1Рильський М. Слово про Ігорів похід // Слово о полку Ігоревім. — К.: Радянська школа, 1986. — С. 173—188.

2Забіла Н. Слово про Ігорів похід // Слово о полку Ігоревім. — К.: Радянська школа, 1986. — С. 189—203.

3Шевчук В. Слово про Ігорів похід // Слово о полку Ігоревім. — К.: Радянська школа, 1986. — С. 204—214.

4Махновець Л. Слово про похід Ігорів, Ігоря, сина Святослава, внука Олега // Слово

ополку Ігоревім. — К.: Веселка, 2008. — С. 71—85.

5СвідзинськийВ. Слово про похід Ігорів, Ігоря, сина Святослава, внука Олега // Слово

ополку Ігоревім. — К.: Веселка, 2008. — С. 87—104.

6Васьків В. Слово о полку Ігоря: Переспів з історичним довідником. — К. Українська енциклопедія, 1996. — 80 с.

143

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

РОЗКВІТ ХРИСТИЯНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ ДАВНЬОЇ РУСІ

Із багатьох народів, навернених у християнство у різні часи, світ русько-слов’янський сприйняв Божественне одкровення з меншим спротивом, ніж інші... Християнство дало окремим частинам

народу такі елементи, які для всіх складали найвищу святиню і у той же час були спільними для всіх. Православна віра утворювала й утверджувала вищу єдину народність замість окремих. Православна віра розповсюджувала єдині моральнісні поняття...

Із Християнства виникла потреба у просвітництві.

М. Костомаров1.

ГЛАВА 1. ОСВІТА

Поява писемності на Русі

В IX ст. в могутній християнській державі Візантія, в місті Солунь (тепер це грецькі Салоніки), жили два брата — Костянтин (який за 50 днів до смерті прийняв монарший постриг з ім’ям Кирило) та Мефодій. Були вони дуже освіченими та добре знали слов’янську мову (а точніше, діалект староболгарської мови). Батько Мефодія та Костянтина-Кирила займав високий пост помічника управителя цього міста. Майбутні слов’янські просвітителі отримали чудову на той час освіту та виховання. Костянтин, навчаючисьвсолунськійшколі, досягнувшип’ятнадцятироків, вжечитав книги найбільш глибокого з отців Церкви — Григорія Богослова (IV ст.). ПоголоспрообдарованістьКостянтинадосягКонстантинополя, девінбув взятий до імператорського двору і навчався разом з сином імператора у кращих вчителів столиці Візантії.

У 862 році до візантійського імператора Михайла прибуло посольство моравського князя Ростислава (Моравія — землі сучасної південної Чехії). Моравське князівство тоді боролося з германським політичним впливом та прямою експансією німецького католицького єпископату. Моравські посли звернулися з проханням прислати в Моравію місіонерів, які б вели службу Божу не латиною, а зрозумілою для моравлян слов’янською мовою. Вибираючи виконавця для цієї складної та політично важливої для Візантії справи, імператор Михаїл зупинився на викладачі філософії Костянтині, який був до того патріаршим бібліотекарем. Костянтин Філософ мав великий дипломатичний та місіонерський досвід, і тому імператор відправляє його з місією в Моравію та наказує створити абетку для слов’ян.

1 Костомаров Н.И. Мысли о федеративном начале в древней Руси. — С. 74.

144

Завдяки подвижницькій праці Костянтина (в чернецтві Кирила, 827— 869 рр.) та його брата Мефодія (815—885 рр.) слов’яни отримали абетку, якою користуються і до цього дня (болгари, серби, українці, білоруси, росіяни), оскільки «із створенням власної азбуки слов’яни ввійшли в коло народів, які володіли по-справжньому стійкою історичною пам’яттю — першою та необхідною передумовою цивілізованістю. Тому цілком закономірно, що діло Кирила та Мефодія розглядається світовою спільнотою як велике культурне звершення»1.

Згідно текстам житій Костянтина Філософа та Мефодія, слов’янська абетка була створена у 863 році від Різдва Христового (в літо 6363-тє від сотворіння світу). Як зазначають дослідники, «чудове знання слов’янської мови (оскільки в Солуні проживала велика кількість слов’ян) і, найголовніше, — геній молодшого з братів, Кирила, дали світу першу слов’янську абетку. Це стало подією величезного культурно-історичного значення. Із створенням власної азбуки слов’яни прилучалися до великого джерела знань — книги. Слово писемне мало набагато більше переваг, аніж слово усне»2.

Головною метою братів Костянтина та Мефодія було розповсюдження християнського вчення серед слов’ян. Брати розуміли, що розповсюдження його немислимо без писемності, що слов’янським народам, які почали сповідувати християнство, потрібні богослужбові книги, написані зрозумілою слов’янською мовою. Лише одна християнська проповідь, слово, яке не підкріплене письмом, є недовговічним. Костянтин порівнював це з безглуздою справою: «Нині ж браття, якщо прийду до вас чужою мовою говорити, яку користь вам принесу, якщо не відкриюся перед вам ні одкровенням, ні розумом, ні пророцтвом, ні вченням? Адже бездушний глас дають пищаль та гуслі, якщо не мають різних тонів, і як же тоді зрозуміти гру на піщалі та гуслях? Адже якщо нечутний глас подасть труба, хто збереться на війну? Так і ви, якщо слова незрозумілою мовою кажете, як розумне сказати? Адже будете на вітер говорити»3 — так сказано в його «Житії». Слов’янські народи спочатку повинні мати свою писемність, а потім можна буде нести їм християнське вчення. За допомогою абетки можна було поєднувати навчання слов’янських народів читанню та письму з проповіддю християнського віровчення.

В ранньосередньовічному творі «О письменах чорноризця Храбра» створення Філософом Костянтином-Кирилом слов’янської абетки описується як велике чудо та одкровення Боже: «Колись слов’яни не мали букв, але по чертам і рєзам читали, ними же ворожили, поганими будучи… Потім же чоловіколюбець Бог, правлячи всіма та не залишаючи людський

1Родник златоструйный: Памятники болгарской литературы IX—XVIII вв.: Сборник. — М.: Художественная литература, 1990. — С. 4.

2Родник златоструйный: Памятники болгарской литературы IX—XVIII вв.: Сборник. — М.: Художественная литература, 1990. — С. 4.

3Русская азбука в инициалах XI—XVI вв. — М.: НИЦ «Скрипторий», 1998. — С. 151.

145

рід без розуму, але всіх до розуму приводячи і до спасіння, помилував рід людський, послав їм святого Костянтина Філософа, названого Кирилом, мужаправедноготаістинного. Іствориввінїмбуквтридцятьвісім— одні за взірцем грецьких букв, інші ж за слов’янським мовленням»1. Костянтин не обмежився створенням алфавіту з усіма знаками, необхідними для вимови слов’янських слів, але зразу почав перекладати з грецької мови найрізноманітніші за формою літературні твори та перш за все молитви та Біблію («зведення з 66 книг, які складають Священне писання християн. Складаєтьсяздвохчастин— СтарогоЗаповіту(39 книг), вякихрозповідається про найдавнішу історію людства, та Нового Заповіту (27 книг), відлік часу якого починається з появою Христа та закінчується пророцтвом про його друге пришестя»2). Окрім Священного Писання, КостянтинКирил та його брат Мефодій перекладали богослужбові книги, Євангеліє («ранньохристиянські твори, в яких розповідається про земне життя Ісуса Христа. Розділяються на канонічні — від Марка, Матвія, Луки та Іоанна, включені церквою в склад Нового Заповіту, та апокрифічні»3), Апостол («богослужбова книга, в склад якої входять окремі книги Нового Заповіту — «Діяння апостолів» та 21 послання апостолів»4), Псалтир («одна з книг Біблії, містить 150 псалмів; в середньовіччі основна навчальна книга»5), Часослов («православна богослужбова книга, які містить молитви та пісне співи добового кола богослужіння, в тому числі служб, які називаються «часи»6). Грецька літературна мова налічувала до цього моменту більш аніж тисячолітню традицію, і створити такий інструмент слов’янськоїписемності, якийбипередававвсілітературнітонкощігрецьких оригіналів, словникове багатство, різноманітність стилів, — це воістину задача не для однієї людини і не на одне століття.

Слабкий здоров’ям, Костянтин з дитинства мріяв про самотні книжні заняття, але все його життя було сповненим постійними поїздками та головне — напруженішою працею створення слов’янського алфавіту та перекладом священних книг на цю мову. Таке життя підірвало його сили, і в 42 роки він сильно захворів. Відчуваючи закінчення свого життєвого шляху, Костянтин прийняв монарший постриг з новим ім’ям Кирило,

1Русская азбука в инициалах XI—XVI веков. — М.: НИЦ «Скрипторий», 1998. —

С. 133—135.

2Черный В. Д. Искусство средневековой Руси. — М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 1997. — С. 410.

3Черный В. Д. Искусство средневековой Руси. — М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 1997. — С. 411.

4Черный В. Д. Искусство средневековой Руси. — М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 1997. — С. 410.

5Черный В. Д. Искусство средневековой Руси. — М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 1997. — С. 411.

6Черный В. Д. Искусство средневековой Руси. — М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 1997. — С. 411.

146

з ним він і лишився в історії Православної Церкви. З цим новим ім’ям він прожив лише 50 днів, і помер у Римі в 869 році. Перед смертю Кирило говорив своєю брату Мефодію: «Ми з тобою, як два воли, вели одну борозну. Я хворий, але ти й не подумай залишати труди вчительства». ЗразужпіслясмертіКирилабуланаписанайогоікона. Поховаливеликого слов’янського просвітителя в Римі, в церкві святого Климента. Мефодій переживсвогобратана16 років. Всіцірокивідздійснювавперекладисвященних книг слов’янською мовою, і в 885 році він помер. Цих болгарських братів-просвітителів називають «вчителями словенськими», і пам’ять про великийподвигсвятихКирилатаМефодіяправославнацерквазгадуєцих святих 24 травня. Особливо урочисто відзначається цей день в Болгарії, там відбувається святкові процесії зі слов’янською азбукою та іконами святих братів.

Константинополь, на відміну від Риму, дозволяв новонаверненим в християнство народам вести богослужіння та читати Біблію рідною мовою, томустворенийсвятимиКириломтаМефодіємалфавітставосновою писемності для більшої частини православних, а церковнослов’янська мова — третьою, після давньогрецької мови та латини, мовою середньовічної європейської цивілізації.

Дві системи письма. Значним культурним переворотом було введення єдиної писемності, адже мова являється основним елементом культури. Завдяки старанням болгарських ченців Кирила та Мефодія на межі першого та другого тисячоліття в Київській Русі з’явилися абетка.

Але тут є певна загадка, адже рукописи X—XI ст. написані двома різними азбуками — одні написані кирилицею, інші — глаголицею. Виникає питанняпроте, яказцихазбукєдревнішоюіякимписьмомбулинаписані рукописи кирило-мефодіївських часів? Цілий ряд фактів вказує на те, що більш древньою азбукою слід вважати глаголицю. На більшу древність глаголиці вказують палімпсести (рукописи на пергамені, в яких старий текст був стертий і по ньому написаний новий). На всіх палімпсестах, які збереглися до наших часів, стертою є глаголиця та новий текст написаний кирилицею. Не існує жодного палімпсесту, в якому була б стерта кирилиця і по ній написана глаголиця. «Сьогодні вчені, — зазначають дослідники, — вженесумніваються, щопершоюслов’янськоюазбукою, якувинайшов Кирило, була глаголиця. Глаголицею написані найдревніші із збережених пам’яток слов’янської книжності X—XI ст.: Ассеманієво Євангеліє, Синайський требник, Зографське Євангеліє, Синайська Псалтир та інші. Про першість глаголиці в порівнянні з кирилицею (якою ми користуємося з невеликими змінами й зараз) свідчать і палімпсесті — давні пергаменні рукописи, депочатковийтекст, написанийглаголицею, змитийабозшкрябаний і на його місці написаний кириличний»1.

1Родник златоструйный: Памятники болгарской литературы IX—XVIII вв.: Сборник. — М.: Художественная литература, 1990. — С. 4.

147

Довгий час між лінгвістами точилася дискусія щодо походження глаголиці. Справа в тому, що багато з давніх алфавітів, в тому числі грецький та латинський, створювалися за взірцем ще більш древніших алфавітів. Так, грецькийалфавітвиникпідвпливомсемітичногофінікійськогописьма, латинський алфавіт від впливом грецького. Тому вчені XIX и XX ст. намагалисятакимжечиномвивестиглаголицюзякогосьбільшдревнього письма: коптського, давньоєврейського, готського, рунічного, вірменського, грузинського: «глаголиця — явище унікальне. Протягом двох століть вчені марно намагалися знайти її прообраз в єврейській, самаритянській, сирійській, арабській, вірменській, грузинській, албанськійтаіншихдревніх азбуках. Крімтого, вона на дивогармонійна. Їїграфемивідзначаються графічною рівновагою, симетричністю, збалансованістю правої та лівої частин. В основі її окремих літер, вочевидь, лежали головні християнські символи: хрест (спокутування гріхів), трикутник (свята Трійця), та коло (божество). Геній Кирила виявився не тільки в знаходженні ним довершеної форми для літер першої слов’янської азбуки, але і в її змісті»1.

Але врешті-решт вчені визнали, що глаголиця не схожа на жодне інше письмо і скоріш за все було дійсно винайдено солунськими братами Кирилом та Мефодієм, як, зокрема, і свідчить давній рукопис «Похвала святим Кирилу та Мефодію»: «Не на тужемъ основании свое дело полагающа, нъ изнова писмена въображьща Произвели свое дело, полагаясь не на чужую основу, а сызнова буквы изобрели». Глаголиця і кирилиця — це дві фонетичні системи, які розробив Кирило, і спершу була розроблена саме глаголиця. За кількістю та звуковим складом кирилиця та глаголиця приблизно однакові, хоча графічно, за написанням літер, вони не схожі. Глаголиця має складне, витіювате написання, глаголичні літери зовнішньо завдяки великій кількості округлих деталей нагадують грузинські чи вірменські літери.

Цей вид письма не отримав широкого розповсюдження в Давній Русі, глаголицювикористовувалилишедужедосвідченікнижники. Так, дослідники зазначають, що «глаголична писемність внаслідок більшої складності не отримала розповсюдження, а кирилиця в подальшому послужила прототипом сучасної писемності багатьох слов’янських народів»2. Тим не менш, на стінах Софійських соборів в Новгороді та Києві вчені знаходять глаголичні та змішані глаголично-кириличні надписи XI—XII ст. Вона була розповсюдженою в X—XI ст. в основному у південно-західних слов’ян в західній частині Балканського півострова та в Моравії (землі сучасної Чехії). Але варто зазначити, що книги, писані глаголицею, були бібліотеці королеви Франції Анна Ярославни, доньки Ярослава Мудрого. Відомо, що на слов’янському Євангелії з бібліотеки Анни, написаному

1Родник златоструйный: Памятники болгарской литературы IX — XVIII вв.: Сборник. — М.: Художественная литература, 1990. — С. 5.

2ВысоцкийС. А. КультураДревнегоКиева// ИсторияКиева. Древнийисредневековый Киев. Т. 1. — К.: Наукова думка, 1984. — С. 148.

148

глаголицею(такзванеРеймськеЄвангеліє), потімприсягалиприсходженні на трон королі Франції, і цей звичай був встановлений Анною.

Як зазначають дослідники, глаголиця «являлась геніальним творінням Кирила та першою слов’янською азбукою. Вона була досконалою як по точності фонетики, так і по гармонічності графіки. Однак існувало

йодне велике «але»… Глаголиця була незручною для швидкого відтворення рукописних книг. Навіть досвідченому переписувачу було важко

ймайже неможливо вивести окрему глаголичну буку, не відриваючи пера від пергамену»1. Глаголичне письмо, як вже зазначалося, було більш характерним для західних областей слов’янського світу — Великої Моравії та Хорватії (в деяких моравських монастирях глаголицею користувалися майже до XX ст.). Вийшовши з широкого вжитку, глаголиця залишалась тільки в монастирях для користування втаємничених монахів. Кирилиця, в якій букви мають більш просту та ясну для нас форму, з часом витіснила глаголицю в усіх слов’янських країнах, за виключенням Північної Далмації (історична область сучасної Хорватії), яка знаходиться на адріатичному узбережжі, де хорвати-католики продовжували писати глаголицею майже до кінця XIX ст.

Як вже зазначалося, кириличне письмо було більш простим, окрім того воно походило від грецького алфавіту — міжнародної мови тієї доби. Греки створили свій алфавіт на основі фінікійського письма, але значно вдосконалити його, ввели особливі знаки для голосних звуків. Грецьке письмо лягло в основу латинської абетки, а в IX ст. було створено слов’янське письмо шляхом використання букв грецького алфавіту.

Складаючи слов’янську азбуку, Кирило зміг вловити в звучанні знайомої з дитинства слов’янської мови (а це був, вочевидь, один з діалектів давньоболгарської мови) основні звуки цієї мови та знайти для кожної з них буквені позначення. Для створення слов’янської абетки Кирило використав грецький алфавіт, який складався з 24 літер (а, в, г, д, є, з, и, і, к, л, м, н, о і т.д.), адже не було необхідності створювати нові літери для звуків, однакових для грецької та слов’янської мов. Але в грецькій мові відсутні цілий ряд літер, які відповідають певним слов’янським звукам — шиплячим, наприклад, тому Кирило добавив ще чотирнадцять літер (б, ж, ш, ч, щ, ь, юіт.д.), потімйогоучнідодалище5 літер, якідавновжевийшли із ужитку (ять, юс, іжиця, фіта). Тому класична кирилиця нараховує 43 літери. Як зазначають дослідники, «кирилівська писемність, таким чином, являласьскладноютворчоїпереробкигрецькогоалфавіту, якапродовжувалася багато років. В її склад поступово увійшло 19 літер, невідомих у візантійській писемності. Отже, кирилиця, як і глаголиця, представляла собою цілком оригінальну слов’янську систему письма»2.

1Родник златоструйный: Памятники болгарской литературы IX—XVIII вв.: Сборник. — М.: Художественная литература, 1990. — С. 1.

2ВысоцкийС. А. КультураДревнегоКиева// ИсторияКиева. Древнийисредневековый Киев. Т. 1. — К.: Наукова думка, 1984. — С. 148.

149

Користуючись даною системою письма, Кирило та Мефодій переклали на слов’янську мову фрагменти Євангелія, Послання апостолів, Псалтир та іншібогословськітвори. НайдревнішакнигаДавньоїРусі, яканаписанакирилицею, — це Остромирове Євангеліє 1057 року. Зараз воно зберігається

вСанкт-Петербурзі, вбібліотеціРосійськоїАкадеміїнаук. Кирилицеюбули написанівсівідомінамтворицьогодавньоруськогоперіоду: «Словопрозакон і благодать», «Повість врем’яних літ», «Ізборники» 1073 і 1076 рр.

Слов’янська книжна мова (старослов’янська) розповсюдилася серед багатьохслов’янськихнародів. Цієюмовоюкористувалисяпівденніслов’яни (болгари, серби, хорвати), західні слов’яни (чехи, словаки), східні слов’яни (українці, білоруси, росіяни). В старослов’янській мови ми не зустрінемо такого розходження між звучанням слів та їх вимовою, як, наприклад

ванглійській чи французькій мовах.

Кирилиця проіснувала практично без змін до часів Петра Великого, при якому були внесені зміни в напис декотрих літер, а 11 букв були виключені з алфавіту. Новий алфавіт став за змістом біднішим, але простішим та більш пристосованим до друкування різних «гражданських» ділових паперів, тому він і отримав назву «гражданський». В 1918 році була проведена нова реформа алфавіту, внаслідок якої кирилиця втратила ще чотири літери: ять, і, іжицю, фіту. Окрім існування двох систем письма, до особливостей писемної культури Русі треба віднести утворення двох типів літературної мови: церковнослов’янської і близької до просторіччя

давньоруської.

Давньоруська мова — одна із слов’янських мов, що відноситься до індоєвропейськоїмовноїгрупи, іпройшладовгийшляхрозвитку. ВVII—VIII ст. можна припустити існування східнослов’янських племінних діалектів, на основі консолідації яких виникла давньоруська мова. Вона сформувалася

вXI—ХIV ст. В основі давньоруської мови Давньої Русі лежала розмовна мова, точніше— обласніїїдіалекти(південнітапівнічні) — Подніпров’ята Новгорода Великого. Разом з тим в процесі його формування велику роль зіграла близька, хоча й іноземного походження, церковнослов’янська мова. Цією давньоруською, близькою до розмовної, мовою, велося ділове листування, складалися юридичні акти («Руська правда» Ярослава Мудрого), літописи («Повість врем’яних літ» Нестора-літописця), пам’ятки світської літератури («Слово о полку Ігоревім»), «Повчання дітям» Володимира Мономаха, «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, КиєвоПечерський патерик. Слід зауважити, що давньоруська літературна мова була вся пронизана розмовною мовою русичів: ці розмовні звороти звучать

вюридичних текстах, літописах та багатьох інших писемних пам’ятках. Церковнослов’янська мова — це діалект староболгарської мови, яку

принесли болгарські брати-ченці Кирило та Мефодій. Вона прийшла на Русь із богослужбовою літературою і з хрещенням Русі була прийнята як церковна і літературна мова. Як зазначають дослідники, «в основі мови церковнослов’янської, як відомо, лежить один з діалектів староболгарської мови. На цю мову у другій половині IX ст. були перекладені книги

150