История_Украины_конспект_лекций

41

північна частина Великого князівства Володимирського завдяки своєчасним переговорам і капітуляції.

Кн. Данило зустрічався з монголами ще в битві на р. Калци в 1223 р. Активно готувався він виступати проти татар і на цей раз, коли після повернення хана Батия з Волині на Волгу, кн. Данило напав на союзних монголам болоховських князів, перебив всю аристократію, а населення князівства розігнав. Але організувати військовий союз проти Золотої Орди Данилові не вдалося. Тому врешті-решт Данилові прийшлось їхати до Батия на уклін.

Порівняно з північно-східною Руссю південно-західна (ГалицькоВолинське князівство) постраждала від татар набагато менше. Цілий ряд міст татари просто не змогли узяти, а ті, що вони все ж таки захопили, були мало зруйновані, і населення їх встигло сховатися. Більш того, населення південно-східних земель - з Путивля, Рязані і тому подібне, позбавлене захисту із сторони розгромлених князевих дружин, і яке страждало від анархії і мародерства, тікало на Волинь, де брати князі Данило і Василько після відходу татар встановили порядок і гарантували захист.

Король Данило Галицький разом з своїм братом доклали немало зусиль до справи оборони своїх земель. Велике будівництво, що розвернулося в містах Галичини і Волині, потребувало значній кількості робочої сили. На заклик Данила і волошки сюди сходилися ремісники із Західної Європи і із спустошених татарами земель східної України.

Проте справа будівництва Данилом держави і міст гальмувалася опозицією галицького боярства князевої влади. Ця ворожнеча принесла більше біди, ніж зовнішні вороги.

Галицькі бояри були найреакційнішою силою на Русі. Вони втілювали найдавнішу традицію - старовинну слов'янську племінну роздробленість. Для бояр Романовічи були узурпаторами, тоді як для міщан – природними захисниками від боярського свавілля. Політичним ідеалом галицького боярства була слаба влада, навіть іноземна. Для міщан, навпаки, - сильна влада, тому вони і підтримували волинських Мономаховичів. Але ті, на свою біду, виявилися природними ворогами князів володимирських і чернігівських, а тому і галицькі бояри, і волинські князі шукали союзників серед сусідів.

В 1243 –1244 рр. виникла складна розстановка сил. Кн. Ростислав Чернігівський після довгих клопотань одружився з дочкою Бели IV і залучив в боротьбу за Галичину мало польського короля Болеслава Сором'язливого. Кн. Данило об'єднався з кн. Конрадом Мазовецьким і литовським князем Міндовгом. А про татар, які відходили через Болгарію і Молдавію на Волгу, обидві сторони просто забули.

Військо Данила Галицького було виснажене боротьбою з боярами, а татари були не таким супротивником, щоб з ними можна

42

було не вважатися. Вихід був один-єдиний – їхати в Орду на уклін до хана Батия, що князь Данило Галицький і зробив.

А тим часом кн. Данило вживав заходів для створення антитатарської коаліції. До її створіння планувалося привернути тата римського Інокентія IV, угорського короля, польських і литовських князів. Для цього кн. Данило дав попередню згоду на унію і в 1253 р. був коронований в Дорогочині від імені тата його легатом. Та ідея «хрестового походу» проти татаро-монгольського ярма не була втілена в життя. Кн. Данілові прийшлось самому відбиватися від татаромонгольських набігів на Пониззі і Волині в 1254 р. Проте після чергового нападу хана Бурундая в 1259 р. він був вимушений підкоритися Орді і знищити зміцнення і відмовитися від антитатарських планів. На півночі в 1250 р. кн. Данило вів боротьбу з ятвягами і литовцями. І хоча за угодою, підписаною в 1254 р., вся Чорна Русь - Новгородок, Слонім, Волковіськ і «всі городи» - протягом декількох років складали васальне у відношенні до кн. Міндовга князівство Романа, сина кн. Данила Галицького. Останній примусив в тому ж році литовського князя до союзу.

Після смерті кн. Данила на чолі держави став його син Лев І (1264

– 1301 рр.). За інерцією він ще якийсь час розширював межі ГалицькоВолинського князівства. Так, кн. Лев відібрав у сусідньої Угорщини частину Закарпаття, разом з чеським королем Вацлавом II воював проти Польщі, а в 1292 р. захопив Люблінщину. Не такими успішними були його спроби завоювати Литву.

Невдалі спроби кн. Льва зайняти Литву привели до розбіжності між ним і Волинським князівством, яке відділилося після смерті кн. Волошки. В 1270 р. кн. Лев переніс столицю князівства до Львова, де вона і залишалася в до 1340 р. Останній раз Галицька і Волинська землі об'єдналося в 1324 р. під владою покликаного галицькими боярами мазовецького князя Болеслава Тройденовіча. Він був нащадком кн. Данила по матері. Цей князь прийняв православ'я за ім'ям Юрія. В 1340 р. незадоволені їм бояри отруїли його. Тоді польський король Казимир Великий захопив Львів і інші галицькі міста. Почалася «Велика смута» - майже сорокалітня боротьба Литви і Польщі за галицько-волинський спадок.

Під час цієї боротьби литовський князь Дмітро –Любарт зайняв Волинь. В справи Галичини втрутилися і угорці. Тим часом галицькі бояри під впливом Перемишлянського воєводи Дмитра Детька встановили боярську олігархію, її визнали сусідні держави Угорщина і Польща. Боярська олігархія проіснувала до 1349 р., коли Казимир III в союзі з татарами удруге захопив Львів і всю Галичину. Він уклав договір з Литвою і Угорщиною, за яким Галичина, Західна Волинь і Холмщина залишалися до кінця життя Казимира III за Польщею. В

43

1370–1387 рр. Галичина опинилася під владою угорського короля, який став одночасно і королем польським. З 1387 р. Галичину приєднала до Польщі королева Ядвіга, намагаючись перетворити її і Холмщину в польські провінції.

В Галичині було початий підтримку католицьких місій, посилилася колонізація українських земель польськими і німецькими поселенцями, які користувалися в містах магдебурзьким правом. Повсюдно польською владою підтримувалися католицькі місії в Галичині. Слідом за названими заходами на підготовлений ґрунт до Галичини прибула польська шляхта. Таким чином Галичина залишалася під Польщею до першого розподілу 1772 р.

2.3.4 Причини і наслідки втрати Української державності

Галицько-Волинська держава – це другий етап понад п'ятсотлітнього існування Київської Русі (860–1349 рр.), історія якої по праву належить українському народу. Видатні історики XX ст. Степан Романівський і Іван Лисяк –Рудницький вважають, що «українство корениться в Київській Русі», а Галицько-Волинське королівство було першою «суто українською державою».

Значний військовий потенціал Золотої Орди, феодальна міжусобиця, роздробленість і слабкість руських князівств, залучення потенційних західних союзників по розподілу австрійського спадку, неоднозначна політика папської курії, внутрішній опір боярської опозиції не дали можливості кн. Данилові скинути золотоординське ярмо. В той же час його дії сприяли економічному розвитку, політичній стабільності, культурі Галицько-Волинського князівства.

Втрата української державності мала декілька причин. 1.Величезні розміри держави та етнічна різноманітність населення. За часів кн. Володимира Русь протягувалася майже на 800 тис. кв. км, поряд із слов'янами тут проживало понад 20 народів. Управляти ефективно такими територіями було важко, особливо за відсутності розвинутої інфраструктури.

2.Зростання великого феодального землеволодіння. Розвиток продуктивних сил, затвердження феодальних відносин сприяли появі і зміцненню великого землеволодіння. Такі господарства були натуральними за своїм характером, тобто проводили все для внутрішнього споживання. Це усилювало владу місцевих князів і бояр, створило передумови для формування економічної самостійності і політичного сепаратизму.

3. Київська Русь вже перестала бути важливим торговим центром світу. Західна Європа вже безпосередньо торгувала з Близьким Сходом.

44

Економічний і культурний розвиток окремих князівств йшов значно швидше і з великим успіхом. Проте у нової системи були і свої недоліки: слабкіше ставала їх обороноздатність, наростав процес роздроблення князівств і міжусобиці між ними, все більше конфліктували представники державної влади з феодалами. Та все ж нова політична система була закономірним етапом історичного розвитку українських земель.

3 Українське суспільство в другій половин XIV - першій половині XVI століття.

3.1. Ослаблення Українських земель

Українські землі потрапили в круг геополітичних інтересів багатьох сусідів-держав. Більшість українських земель в цей період знаходилася під владою Литви. Основна маса українців опинилася в скрутному соціально-політичному становищі. Це було пов'язано з процесами феодалізації і закріпачення селянства України ще при литовській владі.

Деякі історики час існування України у складі Литовського князівства рахують часом існування Литовсько-руської держави. Цієї думки дотримується І. Крип’якевич. А історик XIX ст. О. Ефименко, як і сучасний дослідник історії Великого князівства Литовського Ф. Шабульдо переконані, що в той період відбувалося перетворення українських земель на литовську провінцію. В усякому разі, час перебування України у складі Литви можна розділити на декілька періодів.

3.2 «Оксамитова» литовська експансія. Тенденції централізму

(1340 – 1385 рр.)

У давнину литовські племена займали територію трохи або не до нинішнього Тамбова. Але вже в XIII ст. вони зникли з руской рівнини. Давньолітовські племена збереглися тільки в Прибалтиці і в Білорусі: літи, жмудь, пруссаки, земігола, ятвяги і голядь.

Литовський князь Міндовг об'єднав майже всі литовські племена. Після його трагічної смерті литовські князі все XIII ст. боролися за княжий стіл. Тільки на початку XIV ст. переміг Гедимін. Першим його завоюванням на Русі була Чорна Русь – місцевість біля р. Гродна, західна частина слов'янських земель, область лівих притоків Верхнього Німана. Потім були захоплені міста Полоцьк, Мінськ, Вітебськ. Литовці сталі проникати на Волинь і до Галичини, де правили нащадки «короля Малої Русі» Данила Романовича Галицького - Лев і Андрій. Сил у

45

братів було мало. Вони не могли чинити опору ні татарам, ні литовцям, ні полякам разом з угорцями.

Проте Гедиміну не вдалося підкорити собі Галичину. В результаті цілої серії дрібних воєн Галичину зайняли поляки, Закарпатську Русь – угорці, а литовцям дісталася лише Східна Волинь. На черзі був Київ. На р. Ірпень в 1321 р. Гедимін розбив війська київського князя Станіслава і оволодів Києвом. Кияни підкорилися Гедиміну на основі васалітету, а Станіслав став «подручником Гедиміна». Правда, київський князь не переставав при цьому і далі платити дань татарам.

Син кн. Гедиміна кн. Ольгерд досяг великих успіхів. Він підкорив Литві міста і землі - Київ, Брянськ, Ржеву, Сіверську Русь, тоді як його брат Кейстут захищав від німецьких лицарів Жмудь і Литву. Так утворилася велика держава з литовською династією, з переважно руським населенням і химерною сумішшю західної і староруської культури.

Литовська експансія ширилася по Русі. Під натиском нестримної литовської кінноти впали всі руські міста від Волині до Чернігова і Курська. Так за Гедиміна і його сина Ольгерда створилося могутнє Велике князівство Литовське, руське і Жемантійське. Характерною рисою Литви XIII ст. було збереження давньої язичницької віри предків і войовничого бога Перуна. При цьому литвини погано відносилися до християн. Але вже в XIV ст. релігійні пріоритети змінюються. Вже кн. Гедимін, а потім і кн. Ольгерд, люди розумні і вольові, зважали на вірування завойованих народів. А згодом Ольгерд, а далі і його племінник Вітовт прийняли православ'я.

Скориставшись слабкістю Золотої Орди, яка в 1362 р. розпалася на Синю і Білу, литовці активно починають новий етап проникнення в землі Русяви. Ольгерд заявив: «Вся Русь повинна належати литовцям»» Поступово і цілеспрямовано з руських земель витісняються татари. Чернігово-Сіверщина, Київщина, Переяславщина були включені до складу Литви. В 1362 р. Ольгерд розбив на р. Сніводі біля Хмільника війська трьох татарських ханів. Литва приєднала і Поділля. Сніводська битва закріпила територіальне надбання Литви.

На початку свого правління на Русяві литовці пообіцяли «старовини не чіпати, і новизни не вводити». Фактично зберігалася стара система управління, помінялася лише влада. Руські бояри пішли на службу до литовських князів. Литовці запозичили руський досвід військової справи, навчилися у місцевого населення будувати фортеці, налагоджувати податкову систему, формувати структуру князівської адміністрації. Православ'я було офіційною ідеологією Литви. «Руська Правда» була встановлена в основу державної правової системи. Державною мовою була білорусько-українська мова. Виникла ілюзія збереження староруської державності.

46

Однак процес асиміляції литовців зупинився остаточно за князя Ягайла (1377 –1392 рр.). За його правління набирають силу тенденції централізму, а в 1385 р. між Литвою і Польщею була підписана династична Кревська унія. Вона радикально змінює положення південно-західних руських земель.

3.3 Втрата українськими землями своєї автономії (1385 –

1480 рр.)

Після вимирання династії польських королів П'ястів (1370 р.) влада в Польщі перейшла до рук француза Людовика Анжуйського, а він, у свою чергу, передав корону своїй дочці Ядвізі. Але коли Ядвіга схотіла одружуватися з австрійським принцом Вільгельмом, якого вона любила, як зразу ж втрутилися польські магнати. Вони запропонували Ядвізі ради державних інтересів повінчатися з литовським князем Ягайлом. Це б дало можливість об'єднати сили Польщі і Литви і зупинити експансію німців. Ядвіга вимушена погодитись. Вільгельма відправили назад до Австрії, а майже 12-річна дівчинка-підліток була повінчана з 40-річним кн. Ягайлом в 1385 р.

Одружившись з Ядвігою, Ягайло став повноправним володарем з'єднаної Польщі і Литви. Він зразу ж наказав всім нехристиянам Литви прийняти католицтво. Проте нащадки Гедиміна і соратники Вітовта не схотіли прийняти католицтво. Сам Вітовт був прихильником релігійного компромісу, проте значна кількість ревних христолюбивих православних не допомогла йому в досягненні цього компромісу. Тому частина литовців прийняла католицтво, а інші - православ'я.

Отже, за умови Кревськой унії, Ягайло, одружуючись з Ядвігою, одержував титул короля Польщі і зобов'язав окатоличити литовців і «навік приєднати всі свої землі, литовські і руські, до Корони Польської».

Князь Вітовт очолив литовсько-руську опозицію. Підтриманий литовськими феодалами і руськими князями, він в 1392 р. був визнаний довічним правителем Литовського князівства. Намагаючись укріпити політичну єдність своєї держави, Вітовт переходить до ліквідації південно-західних князівств - Волинського, Новгород-Сіверського, Київського, Подільського. В цих землях починають управляти намісники великого князя. Посилюється соціальний гніт, а українські землі поступово втрачають свою автономію. Вітовт постійно будував систему опорних зміцнень в Барі, Брацлаві, Звенігороді, Жванци, Черкасах і інших містах. Проте ці плани так і не вдалося реалізувати. Поступальний рух на схід був припинений в результаті військової катастрофи на Ворсклі - в 1399 р. - в битві з татарами тут загинув цвіт військових формувань Литви і Русі. Проте військовий потенціал

47

князівства був ще достатньо міцним, про що свідчить перемога з'єднаних сил слов'ян і литовців над Тевтонським орденом в 1410 р. під Грюнвальдом.

Король польський Ягайло робив всі великі поступки на користь Польщі і на шкоду Литві. Поступлива політика литовських. магнатів викликала обурення білоруських і українських панів, які теж працювали на користь Литви. Вони були рівноправними учасниками в державному і суспільному житті князівства. Православна церква була у литовців в особливій пошані. А за умовами Кревської унії відразу і бояри-католики дістали окремі привілеї. А свідоцтвом остаточної дискримінації православного населення стала Городельська унія 1413 р. Пани православної віри, що до того часу мали провідне положення в Литовському князівстві, несподівано втратили свої привілеї, а поляки і спольщені литовці захопили владу в свої руки. Влада стала роздавати українські землі католицькій церкві, були засновані католицькі єпископські кафедри в Кам'янці-Подільському і Луцьку.

Виникають і розвиваються литовсько-польський і українськолитовський напрями в боротьбі за українські землі. В той же час поряд з анти польським наростає анти литовський рух, про що свідчать народні виступи в 440 р. на Волині і Київщині. Намагаючись проводити гнучку внутрішню політику, литовська верхівка спочатку йде на відновлення Київського і Волинського князівств. Наприклад, залежність Київського князівства від литовської влади виражалася не тільки у васальній залежності київського князя. Бо, крім того, існували певні обмеження військових, зовнішньополітичних і фінансових функцій місцевих феодалів на користь Литві. Однак рівень цієї залежності не завжди був однаковим. Він збільшувався за наявності у Литви сильної великокнязівської влади і зменшувався під час її ослаблення. Такий статус Київського князівства в основних своїх рисах зберігався в до 1471 р.

Цього ж року в результаті централізаторської політики литовського уряду воно було перетворено на воєводство. Втративши залишки політичної самостійності, Київське воєводство, як ординарна провінція Литовського князівства, проіснувало до Люблінський унії 1569 р., після якої велика частина українських земель, у тому числі і Київщина, були заграбастані польською шляхтою і магнатами.

Отже, залишки української автономії ліквідовані остаточно, і ці землі сталі провінціями Литви.

3.4 Утворення української народності. Історіософські концепції щодо формування та розвитку українського етносу

48

За однією з гіпотез, висунутої польським істориком Яном Чекеновським, слов'яни з'явились за 500 років до н.е. Наші ж вчені вважають, що виділення українського народу серед східнослов'янських народів відбулося з XII ст. до кінця XIII ст. Звичайно, не обійшлося без домішок крові інших народів. Доречно звернути вашу увагу, що всяка крапля іншої крові через декілька десятків поколінь розходиться по жилах всього народу. Кожна сучасна людина лише на часовій глибині 20-ти поколінь (близько 500 років) теоретично має 1 048 576 предків, В середньому піраміду чисельних залежностей між предками і потомками можна перевертати. Зрозуміло, чому у людей, які історично продовжували спілкувались між собою, утворювались не тільки духовно-психологічні загальні риси, але й біологічні (антропологічні). Проте антропологічні риси сучасних українців, як підтверджують дані антропології, в порівнянні з населенням України Х –XII століть, істотно не змінились. Дослідження з антропології, - затверджує акад. Ф.П. Шевченко, - указують на генетичний зв'язок українців з древлянами, волинню, тиверцями, полянами, білими хорватами і частково з сіверянами.

3.5 Формування і розвиток історико-етнографічних регіонів України

Археологами доведено, що протягом 10 тис. літ від часів неоліту на нашій території безперервно проживали люди. В другій половині цього терміну виникла трипільська культура, генетично найближча до матеріальної культури України. Не доводиться сумніватися, що і частина слів того часу дійшла до сьогодні.

Одна з доісторичних назв, збережена в усній традиції і працях арабських і грецьких авторів, - слов'яни. Слов'яни займали значну територію Європи і, вільно спілкуючись між собою, інших людей звали німцями, прирівнюючи їх нерозуміння до німоти. Сила зрозумілого слова розповсюджувалася на різні реалії. Дніпро, скажімо, звалося Славутою або Славутичем. В письмових джерелах зустрічаємо Славутич і словєнє.

Два тисячоліття нової ери освітили багато інших назв слов'янських племен. Ці етноніми достатньо прозорі: бужани - жителі побережжя Бугу, древляни - жителі лісів, дреговичі - прип'ятських боліт, поляни - безлісих просторів, сіверяни - півночі Лівобережжя. А у в лінях можна вгадати бджолярів, що проживали на берегах Бугу. Правда, про них ще говорять, що вони угличі - тобто ті, що живуть в куті (куту).

Якщо тиверці жили над Дністром, а їх назва пов'язана з можливою назвою цієї річки Тівр, яка має індоєвропейський корінь із

49

значенням «швидкий, різкий», то дуліби втратили семантику власного найменування, але їх географія підтверджується існуючими зараз декількома селами Дуліби у Волинській, Львівській, Рівненській, Тернопільській областях. Цікаво, що тут налічується понад сто населених пунктів з компонентом воля. Є підстави вважати, що сюди тікали селяни від закріпачення, засновуючи поселення з красномовною назвою, а навколишня територія стала зватися Волинь. А її жителі - відповідно волиняни.

Подібним чином утворилась назва Слобожанщина в східній частині України, хоч формант слобода є в десятках ойконімів майже всіх областей. Донецька ж земля дала ще не зовсім сформовану фонетично назву представники Донецька. Ще одна загадкова назва - родимічі. Можливо, ця умовна назва смоленських і чернігівських земель, де підкреслена їх спорідненість.

Час вносить зміни у всі сфери життя суспільства. На зміну одним назвам приходять інші. Лісова частина українського і білоруського пограниччя стала Поліссям, а її жителі - поліщуками. Заселена українцями брестська земля складається з пінчуків - жителів побережжя р. Піна. Про це теж нагадують р. Пінськ і прізвище Пінчук.

Долина Дністра від Тернополя до Вінниччини закріпила за собою назву Поділля з жителями подолянами. Що стосується буковинців в те їх території така назва дала букове дерево.

Карпатський регіон, який разом з Буковиною вісім століть був у відриві від основної території України заслуговує особливої уваги. Тут збереглися надзвичайно цікаві явища. Назви населених пунктів (Раваруска, Русава, Русаки, Русин, Русив, Руска, Руске поле, Руский мочар, Руски Гєївци і ін.) і жителів - русин, руснак - збереглися з того часу, коли наша земля називалася Русь. А про що нагадують назви гуцули, бойки, лемки? Гірський житель - гуцул міг отримати свою назву від вигуку - «гуці». Хоч не виключено запозичення з румунської мови - Ної - злодій, розбійник, опришок. Етнічна група бойки отримала свою назву за ствердну частину - «боє» - так, звичайно, дуже поширену в місцевому говорі. Те ж саме відбулося і з лемками, які в значенні лише, тільки вживали слово «лем».

Не можна не пригадати ще один карпатський етнос ембріональних слов'ян - даків, що із завоюванням на початку нашої ери римлянами земель аж до Лозини були асимільовані, проте залишили в мові, що тепер зветься румунській, відчутну частину свого словника. Ствердне слово «да» у тому числі. Аналогічно з бойками і лемками даки отримали свою назву завдяки приведеному ствердному слову.

Щодо самої назви Україна, то вперше етнонім «Україна» вже звучить в 1187 р. в староруському літописі, а потім в 1213 р. і т.д. З початку ХIV ст. поряд з етнонімом «Русь» з'явився етнонім «Мала

50

Русь». Вперше це відбулося в 1335 р. в грамоті Юрія II — цар Малої Русі (латинською мовою). Іван Вишенський в 90 –х роках XVI ст. в роки підписання Берестейської унії вживав цю назву. А потім російські царі сталі вже дещо зневажливо називати Україну «Мала Русь», «Малоросія», а жителів - малоросами. Хоча якраз місцеве, корінне населення України так себе не називало.

Польський хроніст XVII ст. Грондський, російські історики XIX ст. С.М. Соловйов, В. Ключевський і інші вважали, що Україна є синонімом слова «околиця». Тобто, якщо дивитися на неї як з боку Росії, так і з боку Польщі. А М.Г. Чернишевський в одній статті про Польщу, шукаючи, де кінчається Росія і починається Польща, зовсім втратив Україну. Він писав про Україну так: там на заході, де закінчується Росія, - починається Польща, а там на сході, де закінчується Польща, починається Росія.

Після татаро-монгольського завоювання північно-східної Русяві західні і південно-західні руські землі, що ввійшли до складу Великого князівства Литовського, були економічно і політично відірвані від руської решти земель. Тривале відділення від решти Русі, ізольоване існування південно-західних її частин з їх місцевими особливостями і зв'язками стало одним з чинників утворення української народності.

Процесу оформлення української народності сприяло те, що в кінці XV ст. в середині південно-західних руських земель стала зникати економічна роз'єднаність, посилилися економічні зв'язки, утворилися місцеві політичні центри. Зростання економічних зв'язків між окремими землями і їх політичне спілкування були основою формування української народності, створення її загальної території, виникнення властивих їй особливостей господарського життя, мови, побуту, культури і мистецтва.

На основі старого місцевого говору складалася українська мова з її фонетичними і морфологічними особливостями, відбувався процес оформлення української культури. Приблизно з того часу можна говорити про українську народність як про особливу історикокультурне і етнічне утворення, що виросло на ґрунті східного слов'янства.

Зі всього сказаного можна виділити певні етапи формування українського народу:

1-й етап — виділяє українського народу серед східнослов'янських народів з XII ст. до кінця XIII ст.;

2-й етап – формування українського народу з його чіткими етнокультурними рисами в XIV ст. - 1569 р.;

3-й етап - з 1569 р по 1648–1657 рр. український народ сформувався на феодальному етапі свого розвитку.