Збірник тез 2013

Список використаних джерел:

1.Про заходи щодо впровадження Концепції адміністративної реформи в Україні : Указ Президента України № 810/98 від 22 липня 1998 р. // Офіційний вісник України. – 1999 р. – № 21. – Ст. 943.

2.Публічна служба. Зарубіжний досвід та пропозиції для України / За заг. ред. В.П. Тимощука, А.М. Школика – К.: Конус – Ю., 2007. - 735 с.

3.Школик А.М. Порівняльне адміністративне право: Навч. посібник для юридичних факультетів та факультетів міжнародних відносин / А.М. Школик. – Львів: ЗУКЦ, 2007. – С.

308.

4.Административное право зарубежных стран: Учебник / Под ред. А.Н. Козырин и М.А. Штатиной. – М.: Спартак, 2003. – 32. с.

5.Кодекс адміністративного судочинства України: Закон України від 06 липня 2005 p. № 2747-IV № (зі змінами та доповненнями, внесеними Законом України № 5413-VI від 02.04.2013 р.) // Відомості Верховної Ради України – 2005 p., № 5, (№№ 35-36, 37). – Ст. 446.

6.Янюк Н. Актуальні проблеми формування публічної служби в Україні / Н. Янюк // Вісник Львів. УН-ТУ. - Вип. 51. - С.189.

Становлення верховенства права як принципу адміністративного судочинства України

Капля Олександр Миколайович

кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник доцент кафедри громадської безпеки

навчально-наукового інституту підготовки кадрів громадської безпеки та психологічної служби НАВС

Бойко Тарас Валентинович

слухач магістратури НАВС

Аналіз сутності загальних принципів судочинства, специфіки прояву у різних формах судочинства дає можливість визначити спрямованість, завдання, зміст та значення для суспільства і держави адміністративного судочинства. Але теоретичне пізнання явищ повинно поєднуватися з практичним їх втіленням, оскільки „саме погляд на конституційне й адміністративне право з позицій судової практики дає змогу розкрити їх особливості, величезний гуманітарний потенціал та упевнитись у тому, що обмеження свавілля державної влади не є декларацією або абстрактною філософською конструкцією‖ [1, с. 54].

Конституція України при визначенні у ст. 8 принципу верховенства права вказує на такі його складові, як вища юридична сила Основного Закону держави, й на те, що норми Конституції є нормами прямої дії. Але принцип верховенства права, на думку науковців, має більш широкий зміст. Так, В.М. Гайворонський зміст принципу верховенства права бачить, по-перше, в тому, щоб „закони були правовими, демократичними, гуманними, справедливими, спрямованими на забезпечення прав людини та інтересів не певних прошарків населення, а всього народу, а по-друге, щоб вони були легітимовані суспільством‖ [2, с. 27]. В. Б. Авер'янов зазначає, що принцип верховенства права відповідно до Конституції України означає „підпорядкування усіх без винятку державних інститутів потребам реалізації та захисту прав людини, а також пріоритетність цих прав перед усіма іншими цінностями демократичної соціальної правової держави‖ [3, с. 7]. Він

11

наголошує, що не можна змішувати цей принцип з принципом верховенства закону, що означає пріоритетність законів перед іншими формами нормативно-правового регулювання суспільних відносин.

Однак у сучасній літературі іноді складовою частиною принципу верховенства права називають верховенство Конституції над іншими нормативно-правовими актами. Такої думки додержуються А. Заєць, І. Процюк, В. Копєйчиков та інші [2]. У свою чергу, В. М. Гайворонський зазначає відмінність категорій „право‖ та „закон‖, оскільки „закон – це лише форма, а право – зміст, яким вона наповнюється‖ [2, с. 27].

Для адміністративного судочинства головним елементом принципу верховенства права є обов’язок держави здійснювати свою діяльність, визначати шляхи подальшого розвитку відповідно до пріоритетності прав та свобод людини і забезпечити гарантії їх реалізації. Діяльність державних інституцій має підпорядковуватися потребам реалізації й захисту прав людини. Тому в сучасних умовах основними функціями адміністративного суду мають стати правозабезпечувальна та правозахисна, а основними його завданнями – забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів людини і громадянина, захисту й поновленню порушених прав. Для реалізації цього завдання відповідно до Кодексу адміністративного судочинства України адміністративний суд при вирішенні справ керується принципом верховенства права. Людина, її права та інтереси стають головними об’єктами захисту при відправленні адміністративного судочинства, а завданням адміністративного суду стає захист прав людини і громадянина у випадку їх порушення органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами. Адже, „охорона інтересів особи та громадянина – важливий чинник стабільності громадянського суспільства, належного функціонування державного апарату й держави вцілому‖ [4, с. 208].

Принцип верховенства права тісно пов’язаний з принципом законності. Виходячи з принципу верховенства права „адміністративний суд не повинен застосовувати положення правового акта, у тому числі закону, якщо його застосування суперечитиме конституційнім принципам права чи порушуватиме права та свободи людини і громадянина. Адміністративний суд не повинен також допускати тлумачення закону, яке б несправедливо обмежувало ці права і свободи‖ [5, с. 50] Кодекс адміністративного судочинства України (ч.3 ст.8), як і Конституція (ч.3 ст.8) гарантує право звернення до адміністративного суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України.

„За роки дії Конституції України судді починають розуміти, що справжня незалежність судової влади починається із застосування у процесі судочинства принципу верховенства права, який не може бути ототожнений з принципом верховенства закону, як сліпої, механічної покори нормативно оформленим приписам державної влади, оскільки сама держава не може бути не зв’язаною правом, а акти, дії чи бездіяльність органів державної влади підлягають оскарженню в судовому порядку. Такі принципи можуть буті виведені з природи Конституції, враховуючи конкретні обставини справи, коли умови органічної концепції справедливості вимагають від правозастосовчих органів певного відходу від нормативних текстів, на основі принципу верховенства права та правової держави з метою ухвалення справедливих рішень‖ [6, с. 5] На нашу думку, втілення в судову практику принципу верховенства права потребує процесуального закріплення шляхів виходу суду з ситуацій протиріччя нормативно-правових актів Конституції України чи загальним принципам права. Так, враховуючи пряму дію норм Конституції України, суди могли б ухвалювати рішення безпосередньо на підставі норм Конституції України. Але особливість мають нормативно-правові акти, визначення конституційності яких віднесено до виключної компетенції Конституційного Суду України. В такому випадку сприйнятним буде вищезазначений підхід про внесення до Конституційного Суду України подання щодо

12

конституційності закону чи іншого правового акта (ч. 5 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України).

„Визнання принципу верховенства права є неоціненним надбанням України як демократичної держави. Він спрямований, врешті-решт, на досягнення гідного людини життя. Але для цього принцип має неухильно забезпечуватись всіма гілками влади. Інакше,... не уникнути перекосів у його додержані... Значну роль щодо цього має відігравати і судова влада. Поки що їй не надається того значення, яке вона має у західних країнах, де визнають можливість існування права і поза приписами державної влади, яка покликана корегувати писані закони, і вважають завданням правосуддя відшуковувати це право і фіксувати його у своїх рішеннях‖ [2, с. 30].

Список використаних джерел

1.Стефанюк В. Проблеми конституційного й адміністративного правосуддя при застосуванні норм Конституції, законів та інших нормативно-правових актів // Вісн. Верхов. Суду України. – 2002. – №1. – С. 54-59.

2.Гайворонський В. М. Конституцiйний принцип верховенства права // Право України. – 2003. – №5. – С. 26-31.

3.Авер’янов В. Б. Реформування українського адміністративного права: черговий етап // Право України. – 2000. – №7. – С. 6-8.

4.Административное право Украины: [Учеб. для студентов вузов юрид. спец. / Ю. П. Битяк, В. В. Богуцкий, Н. Б. Писаренко и др.]; Под ред. Ю. П. Битяка. – 2-е изд., перераб. и доп. – Х.: Право, 2003. – 576 с.

5.Адмiнiстративна юстицiя: європейський досвiд та пропозицii для Украiни / Авт.-упоряд. I. Б. Колiушко, Р. О. Куйбiда. – К.: Факт, 2003. - 535 с.

6.Стефанюк В. Проблеми конституційного та адміністративного правосуддя при застосуванні норм Конституції України та інших законів // Право України. – 2002. – №2. – С.

3-9.

Питання діяльності підрозділів міграційної служби про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту

Радзівон Сергій Миколайович

кандидат юридичних наук доцент кафедри громадської безпеки навчально-наукового інституту підготовки кадрів громадської безпеки та психологічної служби НАВС

Біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

13

Особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» [1], але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання;

Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до відповідного органу міграційної служби із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до відповідного органу міграційної служби із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту згідно вищезазначеного закону.

Оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться підрозділами міграційної служби на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребу додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до органу міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі за місцем тимчасового перебування заявника.

Орган міграційної служби для вирішення питань про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту:

реєструє заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та подані документи;

ознайомлює заявника або його законного представника під їх власний підпис з порядком прийняття рішення за їх заявами, правами та обов’язками особи, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

проводить дактилоскопію особи, яка подала заяву про визнання біженцем або особою,яка потребує додаткового захисту;

у разі потреби направляє особу на обстеження для встановлення віку у порядку, встановленому законодавством України;

заповнює реєстраційний листок на особу, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та членів її сім’ї, які не досягли вісімнадцятирічного віку, або на дитину, розлучену її сім’єю, від імені якої заяву про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, подав її законний представник;

оформлює особову справу;

роз’яснює порядок звернення про надання безоплатної правової допомоги;

заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи;

заповнює інші необхідні документи.

Державна міграційна служба України [2] може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також за відсутності умов передбачених пунктом 1 (біженець) та пунктом 13 (особа, яка потребує додаткового

14

захисту) Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Також слід знати, що відповідно до статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», статус біженця або особи, яка потребує додаткового захисту не надається особі:

–яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві;

–яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів;

–яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй;

–стосовно якої встановлено, що умови, обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, відсутні;

–яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

–яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.

Відповідно до статті 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», рішення органу міграційної служби про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протягом п'яти робочих днів з дня отримання повідомлення про відмову можуть бути оскаржені до Державної міграційної служби України, а також до суду.

У разі прийняття позитивного рішення про надання статусу біженця орган міграційної служби протягом семи робочих днів видає кожній особі, яка досягла шістнадцяти років, посвідчення біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. Дитині, розлученій з сім'єю, якій надано статус біженця, посвідчення біженця видається до досягнення шістнадцятирічного віку. Посвідчення біженця є підставою для реєстрації за місцем проживання біженця та користування ним правами, подібно до громадян України.

Посвідчення біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, видається строком на п’ять років. Під час перереєстрації біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, органом міграційної служби за місцем його проживання дія посвідчення продовжується.

Список використаних джерел:

1.Закон України від 08.07.2011 р. «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» // Відомості Верховної Ради України. – 2012. - № 16. - Ст. 146.

2.Питання Державної міграційної служби України, затверджено Указом Президента України від 06.04.2011 р. № 405/2011. – Офіційний вісник України. – 2011. - № 29. – С. 147.

–Ст. 1239.

15

Організація діяльності Державної міграційної служби України та шляхи вдосконалення її функціонування на сучасному етапі

Білень Анастасія Ігорівна

курсант 2 курсу факультету підготовки кадрів громадської безпеки навчально-наукового інституту підготовки кадрів громадської безпеки та психологічної служби НАВС

Науковий керівник: Радзівон Сергій Миколайович

З проголошенням незалежності Україна розпочала власний шлях розбудови демократичного суспільства і формування своєї правової системи. При цьому найголовніше завдання визначалось як приведення законодавства України у відповідність до принципів та норм міжнародного права, а також інтеграції нашої держави до міжнародного співтовариства, де пріоритетним напрямком було обрано шлях інтеграції до Європейського Союзу [1; 2].

Одним із наслідків такої розбудови стало врегулювання міграційних процесів в Україні. Основи розроблення відповідного інституту права було закладено Декларацією про державний суверенітет України, у якій закріплювалось громадянство України, проголошувався принцип державного регулювання імміграційних процесів, і найголовніше - гарантуються права і свободи, які передбачені Конституцією Української РСР і нормами міжнародного права, визнаними Українською РСР [3]. Надалі, вказані положення були підтверджені та закріплені в «Засадах державної політики України в галузі прав людини» [4]. Як наслідок нині правова система України адаптується до законодавства Європейського Союзу [5].

Враховуючи, що інтеграція України до Європейського Союзу потребує нових підходів регулювання міграційними процесами, а саме - необхідності створення Державної міграційної служби, про яку йдеться від початку переговорного процесу між Україною та ЄС у рамках «Плану дій Європейського Союзу в галузі юстиції та внутрішніх справ» [6]. Саме тому було створено Державну міграційну службу України [7]. Однак на сьогодні у зв’язку зі створення єдиної міграційної служби виникло більше суперечностей і непорозумінь, аніж було вирішено питань міграційної політики у сфері регулювання громадянства, імміграції, свободи пересування та вільного вибору місця проживання, захисту прав біженців, нелегальної міграції тощо.

Міграційні проблеми дедалі ускладнюються, а різні державні інституції без координації своєї діяльності втрачають можливості їх прогнозування та регулювання. За таких умов ситуація взагалі може вийти з-під державного контролю [9, с 194]. Враховуючи зазначене, було прийнято рішення про створення Державної міграційної служби.

Однак, створивши даний орган, закріпивши його правовий статус у «Положенні про Державну міграційну службу України» [10] та вирішивши ряд інших організаційних проблем її діяльності в таких постановах Кабінету Міністрів України, як: «Питання Державної міграційної служби України» [11], «Деякі питання організації діяльності Державної міграційної служби» [12], «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких актів Кабінету Міністрів України» [13], законотворець, а саме Кабінет Міністрів України, порушив положення Конституції України та ряд інших нормативноправових актів. Зазначені порушення невдовзі були відзначені в Указі Президента України № 675/2009. Дію певних положень усіх вищевказаних постанов Кабінету Міністрів України Президент України призупинив та направив конституційне подання до Конституційного

16

Суду України для вирішення питання про їх відповідність статтям 6, 8, 17, 19, 75, 85, 91, 92, 113, 116 та 117 Конституції України [14].

На нашу думку, всіх цих правових проблем можна було б уникнути, врахувавши міжнародний досвід регулювання міграційних процесів у розвинутих країнах, де міграційні служби наділені найширшими повноваженнями організаційно-управлінського, контрольнореєстраційного та соціально-гуманітарного характеру. Це дозволяє їм одночасно здійснювати регулювання у сфері міграції, громадянства, імміграції, реєстрації фізичних осіб та в боротьбі з нелегальною міграцією, акумулювавши всі підрозділи із зазначених напрямків діяльності в одному органі державної влади.

Згідно з основними напрямами міграційної політики і відповідно до розвитку суспільно значущих міграційних потоків, діяльність новоствореного органу має бути спрямована на захист прав та інтересів громадян України, працевлаштованих за кордоном, регулювання в'їзду в Україну й визначення правового статусу іноземців, надання допомоги біженцям. Доцільним є також відкриття представництв Державної міграційної служби у країнах та регіонах перебування українських мігрантів, в першу чергу в Російській Федерації, Італії, Іспанії, Португалії, Чехії та Польщі. Це забезпечить безпосередній контакт цієї організації із закордонними службами зайнятості і сприятиме більш раціональному спрямуванню та структурі трудової міграції з України, можливості укладати угоди про співробітництво з аналогічними службами зарубіжних країн, роботодавцями, профспілками, шукати робочі місця за кордоном.

На сьогодні з метою підготовки пропозицій щодо формування й реалізації державної політики у сфері трудової міграції громадян України була утворена Рада з питань трудової міграції громадян України при Кабінеті Міністрів України, яка є постійно діючим консультативно-дорадчим органом.

Щодо побудови системи органів Державної міграційної служби України, то, на нашу думку, вона має складатися з трьох організаційних рівнів із чітким визначенням функціонального призначення кожного з них:

1)стратегічний (центральний) рівень;

2)тактичний рівень;

3)виконавчий рівень.

При цьому, враховуючи зосередження в єдиному державному органі різноманітних напрямів діяльності, ми пропонуємо для належної діяльності структурних підрозділів та чіткого окреслення їх функціональних обов'язків, розмежувати правоохоронні та гуманітарні напрями роботи в міграційній сфері, тобто поділити штат Державної міграційної служби на два блоки: атестованих та неатестованих працівників (державних службовців та вільнонайманих працівників).

До першого блоку (виконання правоохоронних функцій), ми вважаємо, доцільно віднести атестованих працівників відповідних підрозділів, які будуть:

здійснювати контроль за дотриманням правил паспортної системи та законодавства про правовий статус іноземців;

вести боротьбу з нелегальною міграцією: перевіряти правові підстави в'їзду до України, здійснювати контроль за подальшим перебуванням, вчасним виїздом іноземців з її території, виявляти правопорушників, вести їх облік та виконувати подальші дії, пов'язані з видворенням останніх (ідентифікація, утримання) за межі держави;

розшукувати неплатників податків, боржників.

Другий блок (виконання цивільних функцій, а саме: розв'язання питань щодо надання українського громадянства; реєстрація громадян; оформлення внутрішніх паспортів; здійснення адресно-довідкової роботи; оформлення документів для виїзду тощо) мають становити неатестовані працівники ОВС, тобто на державні службовці та вільнонаймані працівники. Для усунення суперечностей, які б могли при цьому виникнути, ми радимо відрядити атестованих співробітників, які займатимуться даною роботою, до створюваної

17

міграційної служби України до закінчення строку своєї служби в органах внутрішніх справ із подальшим заміщенням їх посад цивільними особами – державними службовцями.

Необхідно також зменшити до мінімуму штатну чисельність управлінського апарату і збільшити до максимуму штат служб та підрозділів, які мають практичну спрямованість роботи, за допомогою делегування частин управлінських функцій від стратегічного (центрального) рівня до управлінь в областях, не створюючи при цьому управління, які вирішуватимуть тотожні чи подібні завдання. Це необхідно для чіткого розмежування і забезпечення оптимального співвідношення функцій стратегічного (центрального) рівня і підпорядкованих підрозділів.

Список використаних джерел:

1.Стратегія інтеграції України до Європейського Союзу : указ Президента України від 11 червня 1998 р. № 615/98 // Офіційний вісник України. - 1998. - № 24. - Ст. 3.

2.Програма інтеграції України до Європейського Союзу [Електронний ресурс] //

Режим доступу: http://www/zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/ laws/main. cgi?nreg=n0001100-00.

3.Декларація про Державний суверенітет України : декларація Верховної Ради УРСР від 16 липня 1990 р. № 55–XII // Відомості Верховної Ради УРСР. - 1990. -№ 31. – Ст.

429.

4.Засади державної політики України в галузі прав людини : постанова Верховної Ради України від 17 червня 1999 р. № 757-XIV. - Офіційний вісник України. - 1999. - № 25. - Ст. 12.

5.Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу : закон України від 18 березня 2004 p. № 1629-IV // Офіційний вісник України. - 2004. - № 15. -Ст. 1028.

6.План дій Європейського Союзу в галузі юстиції та внутрішніх справ [Електронний ресурс] - Режим доступу: http://www.zakon1.rada.gov.ua /cgi-bin/laws/main.cgi? nreg=994_494.

7.Про утворення Державної міграційної служби України : постанова Кабінету Міністрів України від 24 червня 2009 р. № 643 // Офіційний вісник України. - 2009. - № 50. - Ст. 1670.

8.ЄС підтримує ініціативу України зі створення єдиної Державної міграційної служби [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.helsinki.org.ua/index.php?id=118 1052019.

9.Піскун О.І. Деякі проблеми формування Державної міграційної служби Україні в аспекті Європейської інтеграції / О.І. Піскун // Міграція: проблеми та шляхи їх вирішення: матер. міжнар. наук.-практ. конф. - Донецьк : Донец. юрид. ін-т ЛДУВС ім. Е.О. Дідоренка, 2008. - 404 с.

10.Положення про Державну міграційну служб – України: постанова Кабінету Міністрів України від 17 липня 2009 р. № 750 // Офіційний вісник України. - 2009. - № 54. - Ст. 1881.

11.Питання Державної міграційної служби України : постанова Кабінету Міністрів України від 17 липня 2009 р. № 750 // Офіційний вісник України. - 2009. - № 54. - Ст. 1881.

12.Деякі питання організації діяльності Державної міграційної служби України : постанова Кабінету Міністрів України від 29 липня 2009 р. № 807 // Офіційний вісник України. - 2009. - № 59. - Ст. 2070.

13.Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких актів кабінету Міністрів України: постанова Кабінету Міністрів України від 29 липня 2009 р. № 810 // Офіційний вісник України. - 2009. - № 59. - Ст. 2073.

18

14. Про зупинення дії деяких положень постанов Кабінету Міністрів України від 17 липня 2009 р. № 750, від 29 липня 2009 р. № 807 та № 810, розпорядження Кабінету Міністрів України від 29 лип. 2009 р. № 958–р: указ Президента України від 27 серпня 2009 р. № 675/2009 // Офіційний вісник України. - 2009. - № 26. – Ст. 873.

Завдання та функції органів внутрішніх справ у забезпеченні громадського порядку під час масових заходів

Войтович Ірина Борисівна

курсант 3 курсу факультету підготовки кадрів громадської безпеки навчальнонаукового інституту підготовки кадрів громадської безпеки та психологічної служби НАВС

Науковий керівник: Чиж Юлія Володимирівна

Масові заходи - це організована (санкціонована або несанкціонована) форма активних дій великих груп людей у громадських місцях з метою виявлення їх волі, захисту прав і свобод, законних інтересів, задоволення потреб в економічній, політичній, соціально – культурній та інших матеріальних і духовних сферах.

Дослідник В.Г. Поліщук запропонував основні ознаки масових заходів: а) наявність великої кількості людей; б) організованість дій;

в) наявність мети [6, c. 15].

Конституція України проголошує, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю [1]. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування, щоб забезпечити безпеку не тільки учасникам заворушень, а й всім громадянам України.

Сучасні масові заворушення є наслідком складної соціальної обстановки в окремому регіоні, населеному пункту країни, що призводить до ситуації, коли за наявністю навіть незначного приводу (провокуючої події) звичайне скупчення людей перетворюється у безчинствуючий натовп. Інша група сучасних масових заворушень може бути не пов’язана переважно з соціальними умовами – це заворушення, вчинені з хуліганських мотивів молоддю під час або після масових спортивних та культурно - видовищних заходів, пов’язаних із значним скупченням молоді.

Обмеження щодо реалізації цього права може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку - з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей.

Залежно від цілей, які стоять перед активними учасниками масових заходів і організаторами заворушень та спрямованості їх умислу (до цих факторів можна віднести також просторові межі конфлікту та терміни дії натовпу), можна відокремити три групи (види) заворушень які притаманні саме сучасним масовим заворушенням: заворушення – хуліганські дії натовпу (в умовах фактично між групових конфліктів); заворушення – бунт

19

(заколот), коли натовп висуває політичні вимоги і є спроби, або є підставі вважати за можливе захоплення натовпом влади (конфлікт між владою та населенням – етнічні, міжнаціональні або релігійні конфлікти), а також заворушення, обмежені територією якоїсь установи (переважно установи Державного департаменту України з питань виконання покарань).

Участь громадян у масових заходах є однією з конституційних форм реалізації їх прав і свобод. Тут вони мають можливість проявити особисту та групову ініціативу, виявити ставлення до будь-якого політичного, соціального чи іншого явища, вимагати від компетентних органів вирішення тих чи інших актуальних проблем. Завдяки проведенням масових заходів вони можуть захистити свої законні права та інтереси.

Протягом усього шляху історичного розвитку нашого суспільства між існуючою політичною владою і такою категорією, як «народ» чи «населення» постійно відбувалися різного роду протиріччя політичного, соціального, економічного чи іншого характеру. За певних умов ці протиріччя різко загострювалися і вимагали свого негайного дозволу, що змушувало «маси» відкрито виражати своє невдоволення в різних формах, у тому числі й насильницьких. Перед обуреною масою людей на шляху руху її до установ державної влади і управління завжди виставляли «буфер» - заслін із військових, і звичайно жодне масове заворушення не може обійтися без такого підрозділу як міліція, адже вона під час масових заходів забезпечує безпеку громадян.

Головний складник масових заходів – обов’язкова організація або санкціонованість їх проведення компетентними державними органами чи громадськими організаціями. Крім того більшість науковців звертають увагу на те, що в деяких випадках цілеспрямовані та правомірні дії великих груп людей здійснюються на основі звичаїв, насамперед це стосується релігійних свят, в яких нерідко беруть участь і особи, далекі від релігії.

Звищевикладеного можна зробити висновок, що головною ознакою масових заходів

єсоціальна активність у діях груп людей, під якою розуміють ставлення людей до життя суспільства, де вони виступають як суб’єкти і носії соціально значущих норм, ідеалів, інтересів та інших людських цінностей.

Список використаних джерел:

1.Конституція України від 28 червня 1996 р.: за станом на 30 вересня 2009 р. [Електронний ресурс] / Верховна Рада України. – Офіц. джерело: сайт ВР України – zakon.rada.gov.ua – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgi- bin/laws/main.cgi?nreg=254%EA%2F96-%E2%F0& check=dCCMfOm7xBWMe2s EZiks Bjc7HI4AMs80msh8Ie6.

2.Закон України «Про міліцію» від 20 грудня 1990 року. - Відомості Верховної Ради України. - 1991. - № 4.

3.Закон України «Про громадські об'єднання» від 22 березня 2012 року. - Відомості Верховної Ради України. – 2013. -№ 1. – Ст. 1.

4.Закон України «Про звернення громадян» від 02 жовтня 1996 року. - Відомості Верховної Ради України. – 1996. - № 47. - Ст. 256.

5.Конвенція про захист прав людини та основних свобод [Електронний ресурс].

//Режим доступу: http:www.ombudsman.kiev.ua/vis1_0 3.htm.

6.Северенчук О. Охорона громадського порядку під час проведення санкціонованих масових заходів // Актуальні проблеми управління та службово-оперативної діяльності органів внутрішніх справ у сучасний період розвитку державності України: Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції (Київ, 2006 жовтня 2007 року. - К.: «МП Леся», 2008. – С. 79.

20