1274_Ковтун та ін._Історія укр. культури

Для цього посилювалася цензура, заборонялися постановки із соціально значущим змістом. Згідно з Емським указом (1876 р.), українська мова взагалі була заборонена на сцені. Але потреба у національному театрі саме в цей період була настільки великою, що народ України ставився до театру, як до загальнонаціональної, патріотичної справи. Народна підтримка призвела до того, що всупереч Емському указу театр в Україні не зник. У 1880-ті роки губернатори отримали право на свій розсуд давати дозвіл на українські вистави. Почався тиск на місцеву владу не лише з боку української інтелігенції, але і прогресивних фабрикантів, купців, меценатів.

У1882 р. у Єлисаветграді Марко Кропивницький зібрав акторську трупу, до якої увійшли актори світового рівня: Марія Заньковецька, Іван КарпенкоКарий, Марія Садовська, Микола Садовський, Петро Саксаганський. Побоюючись революційного європейського впливу, царський уряд заборонив ставити п’єси іноземного репертуару, особливо історичної тематики. Тому автори п’єс основну увагу спрямовували на сільське життя. Завдяки М. Кропивницькому, М. Старицькому, І. Карпенку-Карому були створені ре- алістично-побутові п’єси, які стали класикою української літератури. П’єси Марка Кропивницького (усього понад 400) – «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» та інші – виховують високі моральні якості людей і в сучасний період.

Утворчості драматурга М. Старицького знайшли відображення історичні теми. Щоправда, п’єса «Богдан Хмельницький» була заборонена тому, що автор висловлював надію на поновлення української державності. Разом із композитором М. Лисенком, М. Старицький заклав основи українського прозаїчного оперного мистецтва. Гостросоціальні драми з’явилися в театрі завдяки творчості драматурга й актора І. Карпенка-Карого.

Урозвитку образотворчого мистецтва України непересічне значення мала художня творчість Т. Шевченка, став засновником критичного реалізму. Він правдиво відобразив у своїх малюнках життя й побут простого народу: трагедію дівчини-покритки, судну раду, сільських старост, солдатів. У творчості Т. Шевченка світлий романтизм поєднувався із похмурою дійсністю. Цю трагедію відображали художники Л. Жемчужников, К. Трутовський.

Удругій половині ХІХ ст. в Одесі, Харкові, Києві почали діяти малювальні школи. Особливо відомою була київська школа художника М. Мурашка. Уродженець Харківської губернії І. Рєпін багато творів присвятив Україні,

при цьому дотримуючись художньо-історичних принципів, закладених Т. Шевченком. Особливо знаменитою його картиною є «Запорожці пишуть листа турецькому султану».

Творчість Т. Шевченка становить новий етап в історії українського образотворчого мистецтва, вагомо позначилася на творчості художників другої половини ХІХ ст. – Л. Жемчужникова, І. Соколова, К. Трутовського. Так, Л. Жемчужников більшість своїх живописних і графічних робіт присвятив зображенню життя українського народу.

Цього часу в образотворчому мистецтві виникають нові тенденції. Утворення Товариства передвижницьких художників, у складі якого були й українські художники, зумовило піднесення художнього життя в Україні. Зокрема, суттєві зміни сталися у галузі художньої освіти. Засновується малювальні школи: Одеська (1865 р.), Харківська школа М. Д. Раєвської–Іванової (1869 р.), Київська школа М. І. Мурашка (1875 р.). Ці навчальні заклади відіграли важливу роль у підготовці художніх кадрів, активізації культурного життя України. Разом із тим виникають: Товариство південноруських художників в Одесі, Київське товариство художніх виставок, Товариство для розвою руської штуки (мистецтва) у Львові та ін.

Таким чином, історія української культури ХІХ сторіччя – це період народження і становлення української інтелігенції, боротьби за збереження і розвиток культури, це інтенсивний процес формування національної свідомості, створення шедеврів української літератури, театру, художнього мистецтва, це період глибокого осмислення свого історичного минулого.

Контрольні запитання

1.Чому на початку ХІХ ст. в Україні зріс інтерес до історичних досліджень?

2.Що вплинуло на формування національної самосвідомості й національної культури

вУкраїні?

3.Якою була мета діяльності українських громад?

4.Яку роль відіграла освіта у культурному розвитку України ХІХ ст.?

5.Чому царський уряд уживав суворих заходів щодо заборони української мови?

6.Якими були особливості розвитку української літератури ХІХ ст.?

7.Що стало причиною створення університетів в Україні?

8.Які основні ідеї покладено в основу українського романтизму?

9.Що стало підґрунтям зародження українського професійного театру?

10.Які характерні риси й національні ідеї були притаманні роботам художників

ХІХ ст.?

V.ОСНОВНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

УХХ СТ.

1.Культурний процес під час національно-визвольних змагань.

2.Період радянської українізації.

3.Трагедія української культури за часів сталінізму.

4.Протиріччя культурного процесу 60–80-х рр. ХХ ст.

Найважливішою особливістю української культури ХХ ст. стала визначальна роль політичного чинника. Поворотне значення мали Перша світова війна, Лютнева і Жовтнева революції, національно-визвольні змагання 1917–1920 рр., створення СРСР, Друга світова війна, криза соціалізму і розпад радянської системи, здобуття Україною незалежності.

У радянський період українська культура пройшла складний шлях, який поєднав у собі грандіозні досягнення і жахливі втрати. Унаслідок ідеологізації всіх сторін життя суспільства, утвердження тоталітаризму, українська,

як і в цілому радянська, культура стала одним з головних знарядь державного механізму. З одного боку, це гарантувало певний рівень матеріального забезпечення культурних потреб суспільства, з іншого – позбавляло митців щонайменшої творчої свободи через партійну цензуру та призводило до постійних репресій творчої і науково-технічної інтелігенції.

1. Культурний процес під час національно-визвольних змагань

Перемога Лютневої революції 1917 р. у Росії й утвердження влади Центральної Ради сворили підґрунтя для вільного розвитку української мови, освіти і культури. Центральна Рада одне із головних завдань своєї політики вбачала саме у відродженні рідної мови і школи. У 1917 р. в Україні було відкрито 39 українських гімназій; у жовтні 1917 р. відбулося урочисте відкриття першого Українського народного університету в Києві, у листопаді

– Академії мистецтва як першої вищої художної школи в Україні. Справу українізації продовжив уряд Української Держави гетьмана П. Скоропадського. Було створено близько 150 українських гімназій; 6 жовтня 1918 р. урочисто відкрито у Києві перший Державний український університет, а 22 жовтня – другий Український університет у Кам’янці-Подільському.

Було також засновано Державний український архів, Національну галерею мистецтв, Український історичний музей, Українську національну бібліотеку з фондом понад 1 млн. книг, Український театр драми та опери, Українську Державну капелу, Державний симфонічний оркестр тощо. Одне з найбільших досягнень гетьманського уряду – заснування 24 листопада 1918 р. Української академії наук. Академія складалася із трьох відділів: історико-філологічного, фізико-математичного та соціально-економічного. Першим її президентом призначено вченого зі світовим ім’ям, професора хі-мії Володимира Вернадського. У відділі історико-філологічних наук дійсними членами стали: заслужений професор Харківського університету Д. Багалій; ординарний професор Київського українського державного університету А. Кримський; заслужений професор Київської духовної академії М. Петров; професор Чернівецького університету, доктор С. Смаль–Стоцький. У відділі фізикоматематичних наук: академік Російської академії наук В. Вернадський, професор Київського політехнічного інституту С. Тимошенко, заслужений ординарний професор Київського університету П. Тутковський. До відділу соціальних наук призначено професора Київського українського державного університету М. Туган–Барановського, професора Катеринославського університету Ф. Тарановського.

Суттєвими, попри складні умови, є здобутки української культури у мистецькій сфері. Зокрема, продовжував активну творчу дільність основоположник нової української графіки Г. Нарбут. Повернувшись до України після Лютневої революції, він став першим ректором і професором Української Академії мистецтв. Йому ж належить авторство перших українських державних знаків (банкнот і поштових марок).

2. Період радянської українізації

Після завершення громадянської війни і приходу до влади комуністичної партії, зі створенням Радянського Союзу умови розвитку культури в Україні кардинально змінилися. Більшовицька влада розглядала цю сферу передусім як знаряддя ідеологічного впливу на населення і формування у народу «правильного» (тобто, вигідного державі) світогляду. Водночас, культурний розвиток України у 20-і роки став одним із найдивовижніших феноменів української історії. Країна, що пережила війну і втратила багатьох видатних суспільних діячів, представників творчої та науково-технічної інтелігенції, пережила справжній культурний злет, «багатогранний спалах творчої енергії», у формулюванні відомого історика О. Субтельного. Пояснюється це тим, що революція і національно-визвольні змагання привели до активізації різних соціальних сил, дали людям відчуття свободи, покликали до творення нової суспільної системи. Серед майстрів культури були і гарячі прихильники нової влади, й аполітичні люди, і противники більшовизму, які у розвиткові національної культури вбачали певну альтернативу незалежності, що не здійснилася.

Радянська влада в галузі ідеології, культури з початку 20-х рр. ХХ ст. провадила політику коренізації, яка в Україні отримала назву українізації. Українізація передбачала підготовку, виховання і висунення кадрів корінної національності, організацію шкіл усіх рівнів, установ культури, видавництво газет, журналів і книг українською мовою, державне фінансування української культури.

Одним із провідних центрів українізації став народний комісаріат освіти, який очолювали Григорій Гринько, Олександр Шумський, Микола Скрипник.

Українізація дала позитивні результати як в аспекті української культури, так і культурного розвитку національних меншин в УСРР. Уже у 1924-1925 рр. було створено 13 національних районів, зокрема німецькі, болгарські, польські та єврейські.

Література. Після революції особливим драматизмом і складністю в Україні, як і в усьому СРСР, відзначався літературний процес. Розмаїття пошуків шляхів ідейної художньої виразності вилилася у виникненні цілого ряду літературно-художніх об’єднань. Насамперед це Спілка селянських письменників «Плуг» (А. Головко, О. Копиленко, П. Панч, П. Усенко). У своїй платформі ця Спілка ставила завдання спрямовувати творчість на організацію психіки і свідомості селянської маси, сільської інтеліґенції в дусі пролетарської революції. Учасники Спілки пролетарських письменників

«Гарт», серед яких були І. Кулик, Ю. Смолич, В. Сосюра, П. Тичина, М. Хвильовий, підкреслювали, що підтримують комуністичну партійність, а, з іншого боку, головний теоретик «Гарту» В. Блакитний говорив про створення «комуністичної культури, культури загальнолюдської, інтернаціональної і безкласової». Лідери «Гарту», виходячи з того, що культура –

явище цілісне, вважали, що їх організація має об’єднувати діячів музики, театру, живопису. «Гарт» розпався в 1925 р., коли помер його головний організатор В. Блакитний.

У 1927 р. був створений ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників). Помітну роль у розвитку художньої культури відіграла Спілка письменників «Західна Україна» (М. Ірчан, Ф. Малицький, А. Турчинська).

Гострій критиці в офіційній пресі, літературознавстві була піддана ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури, 1925-1928 рр.), яка була створена з ініціативи М. Хвильового як альтернатива масовим і підлеглим владі офіційним організаціям. Вона виступала проти примітивізації літературної творчості і культури загалом, наполягала на європейській орієнтації, що виявилася в гаслі: «Геть від Москви». Пізніше – в 1930-1931 рр.

– у Харкові, з ініціативи М. Хвильового й інших «ваплітян», а також харківських письменників з організації «Молодняк» було створене і діяло літературне об’єднання «Пролітфронт». Мета його полягала в намаганні об’єднати найкращі літературні сили, створити умови для вільного, нерегламентованого компартією, розвитку української літератури. «Пролітфронт» ідейно протистояв офіційній Всеукраїнській спілці пролетарських письменників, мав свій друкований орган – щомісячний літературно-критичний журнал «Пролітфронт», де друкувалися О. Вишня, П. Панч, П. Тичина, М. Хвильовий, Ю. Яновський та ін. Унаслідок політичного й адміністративного тиску «Пролітфронт» було ліквідовано.

Ще в роки революції на чолі із М. Зеровим виникла група поетів і літературознавців, які орієнтувалися на створення високого гармонійного мистецтва на основі засвоєння класичних зразків світової літератури (М. Драй-Хмара, М. Рильський, П. Филипович). Пізніше опоненти цієї групи назвали їх «неокласиками».

Продовжувалася боротьба за збереження і розвиток української мови, яка, як і раніше, зазнавала утисків. Російський письменник Ф. Гладков заявив, що ця мова (язык) «...покрылся уже прахом». М. Горький виступав проти перекладу роману «Мать» українською.

Небувалої популярності у 20-ті роки набуває театральне мистецтво. Справжньою творчою лабораторією став театр Леся Курбаса «Березіль». Режисер виводив український театр на шлях європейських пошуків нових засобів виразності. Не випадково макети театрального об’єднання «Березіль» отримали золоту медаль на Всесвітній театральній виставці у Парижі в 1925 р. Тут були вперше поставлені п’єси видатного драматурга М. Куліша «Народний Малахій», «Мина Мазайло».

Всесвітня слава прийшла до одного з фундаторів українського кіномис-

тецтва О. Довженка разом із фільмами «Звенигора», «Арсенал», «Земля».

Стилістика, створена Довженком, поклала початок напряму, який визначають як «український поетичний кінематограф».

Мистецтво. Розвиток живопису в Україні у пореволюційні роки відбувався у боротьбі художніх течій і напрямів: поряд із тими, хто стояв на позиціях традиційного реалізму, творили прихильники футуризму, формалізму (наприклад, розписи В. Єрмілова у Харківському партійному клубі). Крім масових агітаційних форм образотворчого мистецтва, помітного прогресу досягла станкова графіка та живопис. У галузі станкової графіки працювали М. Жук, І. Падалка, В. Заузе. У живописі найбільш відомими були полотна К. Костанді,

Ф. Кричевського, О. Мурашко, М. Самокиша. Г. Нарбут оформив перші українські радянські книги і журнали «Мистецтво», «Зорі», «Сонце труда». У Західній Україні в перші пореволюційні роки працювали такі художники, як І. Трут, О. Монастирський, І. Курплас.

Визначилися групи, які розвивали традиції українських і російських передвижників. Художники, які увійшли до «Асоціації революційного мистецтва України», розвиваючи національні традиції, використовували форми візантійського і староукраїнського живопису. На західноєвропейські зразки орієнтувалися художники, які входили до «Об’єднання сучасних художників України».

Київський художній інститут став справжнім центром авангардного образотворчого мистецтва. Сюди в цей час повертається Казимир Малевич – основоположник такого модерністського напряму в живописі, як супрематизм, у якому зображення складалося зі сполучень найпростіших геометричних фігур. У 20-х роках, крім Української академії мистецтва, у Харкові й Одесі була організована ціла мережа державних художніх музеїв.

У розвиткові скульптури головний акцент ставився на її пропагандистських, ідеологічних можливостях. Практично в кожному місті, селищі міського типу були поставлені пам’ятники В. Леніну. У конкурсах на проект пам’ятника Т. Шевченку взяли участь скульптори різних регіонів СРСР. Переміг М. Манізер, пам’ятник якого у 1935 р. встановлений у Харкові, він також є автором пам’ятників Т. Шевченку у Києві і Каневі. На Донбасі добре відомий пам’ятник Артему І. Кавалерідзе, встановлений у Святогорську.

Активним було музичне життя України. Були створені Республіканська капела під керівництвом О. Кошиця і капела «Думка», які багато зробили для пропаганди української музики. Почалася діяльність музично-театраль- ного інституту в Києві, перші оперні трупи з’явилися в Києві і Харкові. Відбувався процес жанрового збагачення української музики. Це значною мірою пов’язано із творчими пошуками Л. Ревуцького, В. Косенка, Б. Ля-

тошинського, О. Чишка.

Високого рівня досягла українська виконавча культура. Серед виконавців досить відомими були співаки З. Гайдай, Б. Гмиря, М. Литвиненко–Воль- гемут, І. Паторжинський, О. Петрусенко.

Освіта. При всій гостроті суперечок, які ведуться тепер про оцінку радянського етапу української історії, успіхи в галузі освіти визнаються найбільше. У 20-х рр. зростали асигнування держави на освіту, що сприяло

розширенню шкільної мережі. Тоді в Україні працювало майже 16 тисяч початкових і семирічних шкіл, у яких навчалося понад 1,5 мільйона учнів. Серйозних успіхів досягнуто в ліквідації неписьменності. Активно діяло добровільне товариство «Геть неписьменність!»: на 1930 р. в Україні було близько 30 тисяч пунктів ліквідації неписьменності з контингентом 1,6 мільйона учнів.

В Україні стрімко розвивалася також середня спеціальна освіта (професійні училища і технікуми). Якщо в 1927 р. середніх спеціальних навчальних закладів, у яких навчалося понад 31 тисячу осіб, було 158, то в 1940 р. їх було 590, із числом учнів майже 400 тисяч. Кількість студентів вищих навчальних закладів зростала не тільки за рахунок випускників шкіл, але й за рахунок підготовчих курсів, відкритих у 1919 р., робітничих факультетів, заснованих у 1921 р. Університети були реорганізовані в інститути народної освіти медичного, технічного, фізичного, агрономічного, педагогічного профілю. Більшість студентів складали діти робітників та селян. Найбільшими центрами освіти традиційно були Київ, Харків, Одеса, Дніпропетровськ. У 1938 р. в Україні було майже 130 вищих закладів, у яких навчалося понад 120 тисяч студентів.

Найважливішою особливістю розвитку української освіти, поряд із її надмірною ідеологізацією на марксистських (комуністичних) засадах, була її поступова українізація. Зокрема, до початку 30-х рр. україмовними були майже 80 % шкіл, близько 40 % технікумів і суттєва частина вищої школи.

Наука. Результатом і, разом із тим, базою для подальшого розвитку культури повною мірою стала українська наука, як фундаментальна, так і прикладна. У розвиткові української науки найактивнішу участь взяли видатний природознавець зі світовим ім’ям В. Вернадський; мікробіолог, епідеміолог Д. Заболотний; математик М. Крилов; економіст М. ТуганБарановський; гігієніст, епідеміолог О. Корчак-Чепурківський; літературознавець С. Єфремов; О. Богомолець, який працював в галузі експериментальної патології; Є. Патон, який запропонував принципово нові методи електрозварювання. Ці й інші вчені були широко відомі за межами України.

Серед гуманітарних підрозділів Академії наук особливу активність виявила історична секція, роботу якої очолив М. Грушевський, який в 1924 р. повернувся з еміграції. Він реорганізував роботу секції, створив науководослідну кафедру історії України, очолив Археографічну комісію, редагував журнал «Україна», «Наукові збірники» історичної секції.

3.Трагедія української культури за часів сталінізму

У1929 р. багаторічна внутрішньопартійна боротьба в СРСР завершилася повною перемогою Й. Сталіна і його прихильників. Встановилася тоталітарна диктатура, що, призвело до поступового згортання політики українізації. Щоб придушити вільну думку, викликати страх, укріпити покору, сталінський режим розгорнув масові репресії. До сучасної публіцистики, наукової літератури увійшов образ «розстріляного відродження». Тут під

«відродженням» мається на увазі доба українізації, яка завершилася масовими арештами та фізичним знищенням тих, хто впроваджував українізацію чи занадто активно демонстрував національний характер своїх поглядів або художніх творів.

У1930 р. було організовано судовий процес над Спілкою визволення України, яка нібито була створена для відокремлення України від СРСР. Перед судом постало 45 осіб, серед яких були академіки, професори, вчителі, священнослужителі, студенти. Винесено суворі вироки, хоча насправді ніякої підпільної організації не існувало.

Обвинувачення у буржуазному націоналізмі було висунуте проти наркома освіти М. Скрипника, який у 1933 р., напередодні арешту, застрелився.

У1938–1954 рр. було репресовано майже 238 українських письменників, хоча багато з них були прихильниками радянської влади. Зокрема, зазнав арешту М. Рильський, 10 років провів у таборах за обвинуваченням в участі у міфічній Українській військовій організації Остап Вишня, були розстріляні М. Зеров, Г. Косинка, М. Семенко. Покінчив життя самогубством М. Хвильовий, який мужньо намагався врятувати багатьох товаришів. Закрили театр

«Березіль», арештували і розстріляли всесвітньо відомого режисера Л. Курбаса.

Про масштаби репресій говорить і такий факт: із 85 вчених-мовознавців репресували 62 особи. Лише наркомат освіти «очистили» від двох тисяч співробітників.

Гонінням піддалася і церква. На межі 20–30-х років були арештовані керівники і заборонена Українська автокефальна церква. Така ж доля спіткає після Другої світової війни Українську греко-католицьку церкву. Усього в 1917–1939 рр. було зруйновано близько восьми тисяч церковних споруд – більше половини всіх храмів.

Важким випробуванням для українського народу стала Друга світова війна. Особливості культурних процесів воєнних років повністю диктувалися екстремальними умовами часу. На службу фронту була поставлена наука; в літературі головною стала тема Батьківщини, а одним із головних жанрів стала публіцистика. Частина письменників перебувала в евакуації, деякі залишилися на окупованій території, більшість же була на фронті, активно працювала в армійській, фронтовій, республіканській періодиці.

У роки війни українськими письменниками укладено такі твори, як «Україна в огні» О. Довженка, який виявив себе як талановитий публіцист; «Похорони друга» П. Тичини; «Мандрівка в молодість» М. Рильського; «Ярослав Мудрий» І. Кочерги; поетичний цикл А. Малишка «Україно моя!». Художні переваги цих творів були очевидними, порівняно до риторичноофіційного тону більшості поетичних і прозових творів 30-х років.

Значний розвиток у роки війни отримує документальне кіно. Кінооператори здійснили справжній подвиг, донісши людям і залишивши нащадкам безцінні свідчення історії. Зокрема, О. Довженко зняв документальні

стрічки «Битва за нашу Радянську Україну», «Перемога на Правобережній Україні».

Трагічною помилкою стали спроби налагодити видавничу діяльність, оживити літературне життя в умовах окупації в Києві, Харкові, Львові. Деякі письменники вважали, що співпраця з окупаційною владою послабить тиск на національну культуру. Однак ці надії не виправдалися. Так, у Києві були закриті «Українське слово» і «Литаври», а їх організатори, члени ОУН, О. Теліга та І. Ірлявський – страчені гестапо.

Після війни було відновлене переслідування й ідеологічний тиск, набрала сили кампанія боротьби з «українським буржуазним націоналізмом». Це відбилося, зокрема, у спеціальних постановах ЦК КП(б) України, які стали підґрунтям для чергових хвиль репресій проти діячів української культури. Показовим прикладом стала розгорнута у 1951 р. гучна кампанія проти вірша В. Сосюри «Любіть Україну», в якому нібито був відсутній класовий підхід. Із цих же позицій критики зазнала творчість М. Рильського, а С. Голованівського звинувачували у «безрідному буржуазному космополітизмі». Були проведені кампанії з розвінчування кібернетики й генетики як буржуазних наук, що зумовило відставання вітчизняних учених від рівня світового розвитку.

4. Протиріччя культурного процесу 60–80-х рр. ХХ ст.

60–80-ті роки ззовні видаються найбільш стабільним часом радянської історії, але й вони пронизані глибокими внутрішніми протиріччями. Із приходом до влади М. Хрущова політична обстановка у країні поступово змінюється, настає «відлига». Свою назву цей період отримав за повістю І. Еренбурга, твір якого дуже точно передав зміст епохи. Це – десталінізація суспільного життя, певна демократизація, реабілітація засуджених, повернення багатьох імен, певна свобода творчості, що породило безліч надій. Однак реформи до завершення доведені не були, корінних змін політичного устрою не сталося, дуже швидко почався відкат перетворень, що призвів до «застою». Проте для культури хронологічно короткий період «відлиги» мав величезне значення і далекосяжні наслідки. Атмосфера кінця 50-х років призвела до формування цілого покоління так званих «шістдесятників» – учених, письменників, художників, які відзначалися не-примиренністю до ідеологічного диктату, повагою до особистості, прихиль-ністю до національних культурних цінностей, ідеалів свободи. Саме в колах інтелігенції виникає опозиційний рух, названий дисидентським, члени якого головним своїм завданням вважали відстоювання прав людини: свободу слова, свободу совісті. У 1976 р. була створена Українська Гельсінська група.

Найповніше характерні риси епохи відобразила література. З одного боку, у художній прозі стали утверджуватися аналітичність, проблемність, відхід від описовості, звернення до сфери тонких почуттів, співвідношення морального і духовного. Передусім це стосується творчості П. Загре-

бельного, Ю. Збанацького, О. Гончара, В. Козаченка. На повний голос

заявили про себе М. Вінграновський, І. Драч, Л. Костенко, В. Симоненко.

Склалася школа українського літературного перекладу, яка здобула високий міжнародний авторитет. Українські читачі, як і раніше, були відлучені від творчості письменників-емігрантів, які продовжували працювати за кордоном. Особливе місце серед письменників-емігрантів займає І. Багряний. До війни він зазнав репресій, а в Німеччині, у 1948 р. організував Українську революційно-демократичну партію, яка боролася за національне звільнення України. Романи І. Багряного «Тигролови», «Сад Гетсиманський», «Людина біжить над прірвою», його повісті, поеми, публіцистика тільки в наші дні стали надбанням читача.

Вражаючою була доля талановитого поета В. Стуса, молодість якого пройшла на Донбасі. Активна громадянська позиція привела його у ряди «дисидентської» інтеліґенції. У 1972 р. він був арештований «за антирадянську агітацію» і «наклепницькі мотиви у творчості», відсидів 5 років, а в 1980 р. отримав другий термін – 15 років, загинув у таборі для політв’язнів на Уралі у 1985 р. Правдиве відображення життя колгоспників, протест проти політичних репресій – цього вистачило, щоб знищити поета.

Негативні тенденції характеризували розвиток українського живопису, де насаджувався народницький академічний стиль XIX ст., догматичність. Крім того, відповідно до гасла про те, що мистецтво має бути зрозумілим для «широких мас трудящих», на творчий експеримент, пошук нових форм була фактично накладена заборона. У той же час продовжували працювати такі художники, як О. Шовкуненко, Т. Яблонська, М. Дерегус, В. Касьян.

Традиційно значними є досягнення української музики. З’явилися нові опери, балети, симфонії (Г. Майборода, К. Данькевич, Б. Лятошинський та ін.). Світове визнання отримала національна школа вокального мистецтва. Яскраві імена української оперної сцени – А. Солов’яненко, Д. Гнатюк,

Б. Руденко, Є. Мірошниченко.

Особливого розвитку в ці роки досяг український кінематограф. Його вершини – фільми С. Параджанова «Тіні забутих предків», Л. Осики «Захар Беркут», Ю. Ільєнка «Білий птах із чорною ознакою», Л. Бикова «У бій ідуть одні старики», І. Миколайчука «Вавилон ХХ». Проте на екран не допускалися неприйнятні для режиму фільми, майстрам нав’язувалася тематика.

Таким чином, ХХ сторіччя в історії української культури, як і в усьому світі, повне протиріч, досягнень і втрат. За значних досягнень України до середини 80-х років у культурі, як і в інших сферах життя, стала очевидною глибока системна криза. Нові можливості відкриває перед культурою утворення Української незалежної держави.

Контрольні запитання

1.Якими були основні тенденції розвитку української культури у 20-х роках ХХ ст.?

2.У чому полягала суть політики українізації, якими були її результати та наслідки?

3.Визначте особливості української культури 60–80-х рр. ХХ ст.

4.Назвіть видатних українських художників, письменників та композиторів.