Художня рецепція фемінізму в українській літературі кінця ХІХ – початку ХХ ст

Дьоміна Євгенія 4 курс

Художня рецепція фемінізму в українській літературі кінця ХІХ – початку ХХ ст

Феміністичні тенденції творчості жінок-письменниць є помітною і хвилюючою сторінкою в світовій культурі. „Жіноче письмо” внесло в літературу великі самовідкриття, цікаві погляди з проблем фемінізму.

Формальний спротив сексизмові в суспільному житті почався наприкінці дев’ят надцятого сторіччя, коли фемінізм, відомий просто як “жіночий рух”, почав пошуки рівноправності. Їх наслідком стали три успішні хвилі феміністського руху на Заході, починаючи з 30х років ХІХ століття.

На ранньому етапі, у 80і роки ХІХ ст., українські послідовниці фемінізму, хоч і під іншою назвою, прямували багато в чому до тих самих цілей, що і їхні сестри на Заході, але з однією суттєвою відмінністю: на чільне місце вони ставили національні інтереси. Ця відмінність, як відомо, значною мірою пояснюється роздробленістю української нації, котра аж до кінця ІІ світової війни жила під владою різних політичних сил.

Якщо феміністки середини ХІХ — початку ХХ ст. вимагали рівності прав і зазвичай засновувалися на поглядах, згідно з якими між статями немає жодних суттєвих відмінностей, що дозволяли б створювати леґітимізовану нерівність, то феміністки другої хвилі — 6070х років ХХ ст. — вже вимагали визнання самостійної жіночої особистості й сприяли розвиткові колективної жіночої самосвідомості, наголошуючи, артикулюючи відмінності між жінками й чоловіками, специфічність ‘жіночого’ відносно ‘чоловічого’. Акцентування, постійне підкреслювання цієї специфічності призвели до переоцінки “жіночого” й знецінення “чоловічого” (позаяк воно розглядалось як джерело гноблення жінки).

В історії українського культурного процесу остання декада ХIХ і перші 14 років XX століття були періодом важливих досягнень, що стали основними елементами у формуванні проекту нової української людини. Зокрема, на західноукраїнських землях даний процес мав певну специфіку в культурному аспекті і відбувався досить динамічно. Цей період у Галичині характеризувався надзвичайно плідним розвитком науки, літератури, драматургії, преси і публіцистики. В літературі даного періоду основні художні зміни були пов`язані з зародженням українського модернізму. На відміну від європейського, ранній український модернізм був явищем не лише естетичним, але й культурно-історичним.

У літературі кінця ХIХ–початку ХХ століття набрав гостроти головний конфлікт між народництвом, з його орієнтацією на збереження культурно-національної ідентичності, і модернізмом – новим естетичним і політичним принципом ХХ століття, що орієнтувався на загальноєвропейський процес та його універсалізм. "Однак між двома парадигмами, – зазначає вітчизняний літературознавець С. Павличко, – існувала ще одна ключова опозиція – жіночого і чоловічого, або феміністичного і патріархального, яку цілком ясно усвідомлювали всі учасники цього літературного дискурсу".

Леся Українка та Ольга Кобилянська кинули виклик домінуючій чоловічій традиції, бо відчували себе спадкоємницями зрілої традиції "жіночої літератури", маючи своїми попередницями Марка Вовчка і Ганну Барвінок, Олену Пчілку та Наталю Кобринську. "Літературний образ жінки ХIХ століття – "покритки", "бурлачки", "повії", що були квінтесенцією горя, нещастя й немочі, відступив перед "царівною" і "одержимою духом". В українській літературі вперше прозвучав інтелігентний жіночий голос, а разом з ним і феміністична ідея”, – писала Соломія Павличко.

Першою емансипанткою в літературі була Марко Вовчок. Її зразком для наслідування була Жорж Санд. Марія Вілінська ще залежна від традиції, адже змушена взяти чоловічий псевдонім, без якого у той час ще не можна було побудувати літературну кар’єру.

Кожна з письменниць зробила свій внесок у розвиток жіночого характеру в українській літературі, авторки приділяють значну увагу психологічній мотивації поведінки своїх героїнь, вони збагатили прозу новими темами, сюжетами, цікавими характерами. Надзвичайно різноманітними є конфлікти в їх творах. У центрі завжди – жінка з її проблемами й боротьбою за «місце під сонцем», за можливість вибору й самореалізації, зумовлена часто й особистими мотивами, і конкретно-історичними умовами, ситуаціями в суспільстві, де свобода особистості (особливо жінки), була обмежена.

 Леся Українка "жіноче питання" розглядала в дусі франкового радикалізму. Деякий скептицизм щодо фемінізму пояснюється її переконанням, що проблеми жінок не можуть бути вирішені відокремлено від загально-суспільних.

Перші класичні повісті О. Кобилянської "Людина" й "Царівна" започаткували новий етап української прози. Це був, по-перше, опис життя середнього класу, а, по-друге, – психологічна проза, в якій внутрішній сюжет відігравав більшу роль, ніж зовнішній. Вона обстоювала певні нові ідеї, зокрема емансипації та фемінізму. "Нова жінка" О. Кобилянської – людина сильна характером, позбавлена романтичної імперсональності, спроможна на одинокий виклик суспільству. Саме цих рис бракувало жіночим образам у чоловічій народницькій літературі.

Ользі Кобилянській вдалося відкрити для загалу жіночу реальність, яка не вписувалась у традиційне патріархальне уявлення. Вона асимілювала феміністичну ідею через власну творчість у літературний процес, що модернізувався під впливом ніцшеанської філософії. Участь О. Кобилянської у феміністичному дискурсі сприяла творенню нового образу жінки – інтелектуальної, самодостатньої особистості.

Пишучи свої твори, її цікавила насамперед жіноча психологія. Проте, коли вийшов «Меланхолійний вальс» критики писали, що авторка просто переклала цей твір з німецької літератури, адже в наших жінок немає і бути не може таких проблем. І тут знову прослідковується проблема обриву традиції, тому що претекстом цієї новели Кобилянської є повість «Три долі» Марка Вовчка.

Заслуга Лесі Українки полягає у переформатуванні найважливіших засадничих міфів європейської культури з жіночої точки зору. Письменниця послідовно деконструює куртуазний дискурс. Її драма «Камінний господар» – перша в європейській літературі історія про Дон Жуана, написана жінкою.

У творах Лесі Українки здійснювалося докорінне руйнування патріархального устрою. Це кидало виклик традиційним стереотипам щодо дійової особи, ситуації, місця дії і навіть сюжету та плану оповідання.

Можна стверджувати, що Леся Українка була інтелектуальною феміністкою: добре ознайомлена як з літературними, так і з філософськими теоріями своєї доби, вона часто ставила перед своїми дійовими особами глибокі філософські проблеми. Замість того, щоб описувати становище "пересічної" жінки з її проблемами, Леся Українка, дбаючи про багатомірне зображення жіночої ментальності, створювала образи неординарних жінок великої сили волі й інтелекту, поставлених перед проблемою самореалізації через власний вибір.

Драми Лесі Українки відкривають дорогу в українську літературу жіночим дійовим особам, які, будучи складними особистостями, залишались водночас жінками з тіла і крові, – людьми з інтелектуальними та емоційними потребами. Авторка досягає багатогранних зображень жінок за допомогою різних художніх засобів.

Поява в контексті української літератури зламу віків фемінного та феміністичного аспектів сприяла модернізації української культури, її руху до європейських культурних широт. Леся Українка та Ольга Кобилянська як представники нової генерації, зробили спробу зруйнувати панівну ідеологію в сфері культури. Завдячуючи їхній діяльності, в українську літературу проникали такі форми й структури європейського творчого досвіду, як інтелектуальна, індивідуальна і культурна рефлексії, міфологічні форми неофольклоризму, символізм та елементи психоаналізу, – ті елементи, які згодом дозволять молодшим письменникам модернізувати, осучаснити українську літературу у 10-20-х роках ХХ століття.

Отже, феміністичні ідеї почали поширюватися на теренах України у ХІХ ст. через літературу, оскільки література та мистецтво були єдиними сферами, де жінки могли проявити себе. Усе інше в ХІХ столітті було для них закрито.

Українські письменниці переосмислювали західну філософію фемінізму та адаптували її до українських реалій, що і знайшло відображення у їх феміністичній творчості. Німецькі та французькі підвалини фемінізму злилися з глибоким почуттям національної гідності і так сформувався своєрідний український емансипантський рух, основним каналом впливу якого була художня література та публіцистика. Завдяки таким письменницям як Наталія Кобринська, Євгенія Ярошинська, Леся Українка, Ольга Кобилянська, Марко Вовчок, Ганна Барвінок в українській літературі з кінця ХІХ ст. відбувалося трансформування героїні як такої, зміна вектору проблематики у напрямку розв’язанння «жіночого питання», намагання показати жінку без нальоту патріархальної думки.

Список використаної літератури:

1. І. О. Стешин Художнє втілення феміністичних ідей у нановітніші британській і українській прозі. – Тернопіль: 2002

2. Л. Українка Новая женщина западноевропейской беллетристики // Новые перспективы и старые тени

3. М. Богачевська-Хом’як Білим по білому. Жінки в громадянському житті України (1934-1939). – Київ – 2002.

4. М. Хмелюк Б. Нємцова та О. Кобилянська: Феміністичний дискурс, - 2004.

5. Н. В. Зборовська Феміністичні роздуми : на карнавалі мертвих поцілунків / Н. Зборовська, М. Ільницька. – Л. : Літопис, 1999. – 336 с.

О. С. Задорожна Жінка в літературі і феміністичний рух в україні  // Мова і культура. - 2014. - Вип. 17, т. 1

С. Павличко Фемінізм / Соломія Павличко. – К .: Основи, 2002. – 322 с