Лекція4,5

різних іонів, переводячи останні в радикали. Радикал, що утворився, може реагувати з киснем з утворенням пероксидного радикала, що буде далі брати участь у ланцюговій реакції окиснювання. Частково відновлений при цьому іон важкого металу може легко окиснюватися киснем у початкову форму, після чого процес повторюється.

Як непрямі антиоксиданти-комплексони використовують: ЕДТА – етилендіамінтетраоцтову кислоту, трилон Б – динатрієву сіль етилендіамінтетраоцтової кислоти, тетацинкальцій – кальційдинатриєву сіль етилендіамінтетраоцтової кислоти.

Механізм стабілізувальної дії комплексонів пов’язаний з переведенням наявних у розчині лікарських речовин слідів катіонів важких металів, здатних каталізувати окисні процеси, у комплексні, практично недисоційовані сполуки, неактивні до гідроокису. Іншими словами комплексони є непрямими антиоксидантами.

Забезпечення хімічної стабільності очних ліків досягається за рахунок регулювання значення рН. З цією метою використовуються, як правило, різні буферні розчини (наприклад, фосфатний буфер із рН = 6,8; ізотонований хлоридом натрію; ізотонічний буферний розчин борної кислоти із рН = 5,0), а також антиоксиданти.

До хімічних методів стабілізації ліків варто віднести й використання різних протимікробних стабілізаторів-консервантів.

Для підвищення стійкості гетерогенних дисперсних систем застосовують стабілізатори, які здатні адсорбуватися на поверхні гідрофобних часток і тим самим збільшувати в’язкість середовища. Як стабілізатори використовуються ВМС і ПАР. Це можуть бути органічні речовини природного, синтетичного й напівсинтетичного походження.

Підбір відповідних стабілізаторів в оптимальних концентраціях дозволяє регулювати й керувати стійкістю гетерогенних лікарських систем.

Стабілізатор, що використовується для одержання тієї або іншої гетерогенної лікарської системи, повинен відповідати таким основним вимогам:

1.фізичні й хімічні властивості стабілізатора повинні відповідати властивостям фаз системи, методам одержання й меті застосування ліків;

2.не взаємодіяти з лікарськими речовинами;

3.не впливати токсично на організм;

4.не змінювати терапевтичний ефект ліків;

5.одержувана система повинна мати певну стабільність впродовж необхідного проміжку часу.

Залежно від стабілізувальної дії гетерогенних систем стабілізатори можна розділити на стабілізатори-емульгатори й стабілізатори-згущувачі.

Стабілізатори-емульгатори мають дифільні молекули, що споріднені як до гідрофільних, так і до гідрофобних рідин, і належать до ПАР. Адсорбуючись вибірково на границі розподілу фаз вони знижують поверхневий натяг, утворюючи поверхневу плівку. Полярні групи й вуглеводневі радикали сольватуються одночасно як водною, так і ліпідною

фазою, утворюючи адсорбційнно-сольватний шар, що має відому механічну міцність і надає системі стійкість. Всі стабілізатори-емульгатори, у ролі яких виступають ПАР, вибірково розчиняються в гідрофільній або гідрофобній рідині, чим в основному й обумовлюється тип емульсії, що утвориться. Для стабілізації емульсій емульгатори вводять у широкому діапазоні концентрацій від 0,1 до 25%.

До стабілізаторів-емульгаторів емульсій олія у воді (о/в) належать натуральні гідроколоїди: камеді, слизи, речовини типу вуглеводів, емульгатори білкової природи (желатин, желатоза, яєчний жовток, сухе молоко) і синтетичні емульгатори: аніонактивні, катіонактивні й неіоногенні.

Емульгаторами емульсії вода в олії (в/о) слугують ланолін, віск, спермацет, вищі жирні спирти, солі багатовалентних металів з жирними кислотами, ефіри різних спиртів з насиченими жирними кислотами (гліцеринмоностеарат, диетилглікольмоностеарат), ефіри сорбітану з жирними кислотами (спени), моноетаноламіди жирних кислот. Гідрофільноліпофільний баланс (ГЛБ) цих емульгаторів перебуває в межах 3 – 6.

Для стабілізації фармацевтичних емульсій можна також рекомендувати наступні неіоногенні ПАР, що випускають промисловістю: твін-80, препарат ОС-20, пентол, емульгатор Т-2, моногліцерид дистильований, спирти синтетичні жирні первинні фракції С16-С21, а з аніонних – натрію лаурилсульфат.

Стабілізатори-згущувачі – це також водорозчинні допоміжні речовини: крохмаль, декстрин, похідні целюлози тощо. Їх характерною рисою є, як правило, незначна емульгувальна, однак висока желатинізувальна здатність, завдяки чому вони утворюють в’язкі розчини, а також міцні адсорбційні плівки на межі розподілу фаз, тим самий стабілізують систему, яка й використовується в суспензіях. Кількість стабілізувальних речовин залежить від їхньої природи, фізико-хімічних властивостей, ступеня подрібнення дисперсної фази і її кількості.

Групу стабілізаторів природного походження складають вуглеводи (крохмаль, слизи, камеді, желатоза, агар-агар, пектини, альгінати тощо) і білки (желатин, казеїн, яєчний альбумін). Стабілізатори природного походження мають істотні недоліки: мінливість складу; наявність ферментів, що викликають іноді гідроліз лікарських засобів; легку схильність до мікробного псування.

Серед синтетичних високополімерних згущувачів і ПАР для стабілізації лікарських форм найширше застосовуються похідні целюлози, полівінілпірролідон, полівініловий спирт, поліетиленоксиди і їх похідні.

Стабілізаторами суспензій можуть бути не тільки розчинні речовини, але й деякі нерозчинні високодисперсні порошки – крейда, гідроокис алюмінію, аеросил, а також бентоніти, які у відповідній модифікації можуть мати як гідрофільні, так і гідрофобні властивості.

Поверхнево-активні речовини, солюбілізатори

До поверхнево-активних речовин (ПАР) належать різні за своєю хімічною природою й будовою речовини, здатні в значних концентраціях сильно знижувати поверхневий натяг розчинника. Молекули ПАР зазвичай складаються із двох частин, протилежних за своєю природою й особливостями. На одному кінці молекули знаходиться гідрофільна (полярна) група, що є джерелом сильних молекулярних взаємодій і сприяє розчиненню ПАР у воді. Друга частина молекули – гідрофобна – являє собою довгий вуглецевий ланцюг, що характеризує поверхневу активність даної речовини. Остання тим вище, чим довший вуглецевий ланцюг і чим менш гідрофільна (полярна) група.

Залежно від особливостей хімічної будови й здатності до іонізації всі ПАР можна розділити на чотири основні групи: аніонактивні, катіоноактивні, неіоногенні й амфотерні.

Аніоноактивні ПАР завдяки високій змочувальній і емульгувальній здатності використовуються для одержання стійких лікарських систем з неполярними або аніонними лікарськими речовинами. Зокрема, емульсії, отримані на основі аніонактивних емульгаторів, майже завжди стійки в слабколужному або нейтральному середовищі, нестабільні в кислому середовищі й у присутності електролітів.

Катіоноактивні ПАР мають високу бактерицидну активність, їхня дія практично не залежить від мікробної обнасіненості й проявляється в широкому діапазоні рН середовища. Саме цією властивістю катіоноактивних ПАР обумовлене їхнє застосування в клінічній хірургії в якості дезінфектантів і стерилізувальних агентів. З цієї групи сполук практичне застосування у фармації знаходять бензалконій хлорид, цетилпіридиній хлорид, етоній.

Неіоногенні ПАР у порівнянні з іншими ПАР найбільш індиферентні щодо організму. До цього класу ПАР належать вищі жирні спирти й кислоти, складні ефіри гліколів і жирних кислот, спени (ефіри вищих жирних кислот і сорбіту). Найчастіше неіоногенні емульгатори використовуються у вигляді поліоксиетиленгліколевих ефірів вищих жирних спиртів, кислот і спенів. До цієї ж групи входять жиросахара, які залежно від будови молекул можуть виконувати роль емульгаторів о/в і в/о. Найбільш широкого застосування у фармації знайшли наступні неіоногенні емульгатори: твін – 80, препарат ОС

– 20, пентол, емульгатор Т – 2, МГД, МД, спирти синтетичні жирні первинні

фракції С16 – С21.

Амфотерні ПАР можна розділити на дві основні групи білки (желатин, желатоза, казеїн, натрію казеїнат, сухе молоко) і ліпіди (лецитин, бетаїн, кефалін, стерини). Однак через легку контамінацію мікроорганізмами, дана група емульгаторів має досить обмежене застосування.

Крім використання як емульгаторів і стабілізаторів, ПАР застосовуються і як солюбілізатори, що збільшують розчинність важкорозчинних або практично нерозчинних речовин, утворюючи стабільні, термодинамічно стійкі водні системи.

Молекули ПАР у водних розчинах можуть накопичуватися на поверхні. При цьому вуглецевий кінець даної молекули, завдяки тепловому руху, розштовхує молекули води й потрапляє у водну фазу. Але оскільки взаємне притягання молекул між собою значно сильніше, ніж притягання їх до вуглецевого ланцюга, останні з’єднуються, виштовхуючи назовні (на поверхню) вуглецевий ланцюг, що з’явився між ними. Таким чином, із збільшенням кількості молекул ПАР на поверхні, буде зменшуватися поверхневий натяг доти, доки вся поверхня не буде повністю вкрита молекулами ПАР.

Концентрація, після якої не відбувається подальша зміна поверхневого натягу, називається критичною концентрацією міцелоутворення (ККМ). При концентрації розчину ПАР вище ККМ їх надлишок утворить міцели, які є новою колоїдною фазою. Міцели виникають внаслідок зчеплення вандерваальсовими силами вуглецевих ланцюгів, які утворюють неполярне ядро з гідрофільною оболонкою з полярних груп.

У неводних розчинах розташування міцел "протилежне" розташуванню їх у воді: вуглецеві ланцюги спрямовані назовні, до поверхні розподілу міцела – вода, а полярні групи перебувають всередині або в ядрі міцели. Отже, внутрішню частину міцели можна розглядати як своєрідну полярну мікрофазу. Такі системи здатні солюбілізувати полярні сполуки.

Таким чином, крім прямої, відомі випадки й зворотної солюбілізації, що використовуються у фармацевтичній практиці для створення ліків пролонгованої дії (наприклад, масляний розчин ціанкобаламіну).

Неіоногенні ПАР, маючи ряд переваг у порівнянні з іншими групами емульгаторів (стійкість у жорсткій воді, відносно низька токсичність, вибіркова емульгувальна й змочувальна здатність), найчастіше застосовуються у фармацевтичній практиці в якості солюбілізаторів.

Солюбілізатори дають можливість виготовляти лікарські форми з новими високоефективними антибіотиками, цитостатиками, гормональними засобами, практично нерозчинними у воді.

Отже, використовуючи неіоногенні ПАР в якості солюбілізаторів, можна розробити оптимальний вміст різноманітних лікарських форм у вигляді стійких дисперсних систем, у яких важкорозчинні лікарські речовини можуть бути солюбілізовані. А це дозволить у значній мірі збільшити біологічну доступність багатьох лікарських препаратів, значно розширити їх асортимент й за необхідності замінити спиртові, масляні розчини діючих речовин на водні, що в значній мірі зменшить число негативних впливів на організм хворого.

Консерванти (протимікробні стабілізатори)

Консерванти – допоміжні речовини, що застосовуються для запобігання контамінації й розмноження мікроорганізмів у ліках.

Застосування консервантів вимагає особливої обережності й підвищеної уваги, тому що вони можуть мати алергенну, канцерогенну, ембріотропну і мутагенну дію. З огляду на ці особливості консервантів, а також їх більшу

хімічну активність, у цей час консерванти застосовують тільки в тому випадку, якщо фізичними методами й спеціальними технологічними прийомами неможливо запобігти можливій мікробній контамінації ліків.

До консервантів, що вводять до складу лікарських засобів, пред’являються наступні вимоги: вони повинні бути без запаху, смаку, кольору, рівномірно розподілятися в лікарській формі; зберігати хімічну стійкість і антимікробну активність у середовищах з різними значеннями рН і температурою; у низьких концентраціях ефективно і швидко впливати на широкий спектр мікроорганізмів або бути особливо ефективними до окремих їх видів; не повинні сприяти утворенню стійких форм мікроорганізмів, викликати токсичну, алергенну й подразнювальну дію на організм людини; діяти впродовж усього строку зберігання й застосування ліків.

Консервування не виключає суворого дотримання санітарних правил виробничого процесу, які повинні сприяти максимальному зниженню мікробної контамінації лікарських препаратів. Використання консервантів дає можливість зберегти стерильність лікарських препаратів або ж гранично припустиме число непатогенних мікроорганізмів у нестерильних лікарських формах. При цьому необхідно пам’ятати, що їх інгібувальна дія на мікроорганізми залежить від багатьох причин: від складу й властивостей лікарського засобу і його компонентів, способів виготовлення, пакування, зберігання тощо.

На ефективність дії консервантів впливає температура, рН середовища, у якому вони перебувають, фазовий стан системи лікарського засобу. Так, відомо, що в гетерогенній системі тверде тіло-рідина зміна антимікробного ефекту консерванту зі збільшенням його концентрації несуттєва. Інша ж ситуація складається в рідкій системі, наприклад, олія-вода, у якій консервант у силу різної розчинності може нерівномірно розподілятися між фазами, у результаті чого одна з них майже повністю втрачає консервант й у ній можливий розвиток мікроорганізмів. Отже, при використанні консервантів повинні обов’язково враховуватися їх гідрофільність й ліпофільність, а також значення коефіцієнту міжфазного розподілу.

При визначенні концентрації консерванту необхідно враховувати втрату його активності в часі, що може відбуватися за рахунок його адсорбції елементами тари як у процесі виготовлення, так і при зберіганні. Деякі неіоногенні ПАР, які присутні у лікарському препараті, можуть утворювати комплекси з консервантами, знижуючи при цьому їхню вільну концентрацію й відповідно зменшуючи антимікробну дію.

Ефективним вважається консервант, що забезпечує загибель 99% бактерій за 3 тижні й не збільшує кількості грибів впродовж 6 тижнів.

У відповідності з існуючою хімічною номенклатурою консерванти можна розділити на наступні групи: альдегіди, похідні гуанідіну, неорганічні кислоти і їх солі, органічні кислоти і їх похідні, органічні сполуки ртуті, ароматичні й аліфатичні спирти, фенол і його похідні, четвертинні амонієві основи і їх солі, ефіри п-оксібензойної кислоти.

Іноді при консервуванні ліків застосовують суміш консервантів. Однак при цьому необхідно враховувати наступне: при сполученні консервантів, що діють на різні мікроорганізми, досягається розширення антимікробного спектра дії, що, у свою чергу, дозволяє знизити концентрацію інгредієнтів; при використанні суміші консервантів забезпечується можливість інтенсивного впливу на певні види мікроорганізмів, стійкі до окремих консервантів.

Найчастіше суміші консервантів рекомендують для консервування офтальмологічних препаратів у зв’язку з високою стійкістю найнебезпечнішого для цієї лікарської форми мікроорганізму Pseudomonas aerоginose. Прикладом спільного застосування консервантів є поєднання четвертинних амонієвих сполук із хлоргіксидином, хлоргіксидину із крезолом, ніпангіну з ніпазолом і хлорбутанолу з парабенами.

Актуальним є пошук нових ефективних консервантів, які добре б розчинялися у воді, маючи при цьому високу антибактеріальну активністю. Такими речовинами є іоногенні ПАР, з яких найбільш перспективні солі четвертинних амонієвих і піридинових сполук, етоній тощо. Вони мають високу бактерицидну й фунгіцидну активністю, ефективні по відношенню до найпростіших, вірусів. Однак необхідно пам’ятати, що ця група сполук має й ряд недоліків, які заважають їхньому застосуванню у фармації (хімічна несумісність із різними групами речовин, висока токсичність і подразнювальна дія на тканини).

Коригенти

Дуже часто запах і смак ліків бувають настільки неприємними, що викликають неприємні відчуття у хворих, перешкоджаючи їх прийняттю. Тому при виготовленні таких ліків дуже часто вдаються до допомоги різних ароматизаторів або смакових добавок, тобто коригентів запаху й смаку. Це стосується головним чином ліків для лікування верхніх дихальних шляхів (краплі, мазі, полоскання, сублінгвальні й захисні таблетки), особливо до тих, які застосовуються в педіатричній практиці. До речовин коригентів належать допоміжні речовини, використання яких дозволяє виправляти смак і запах різних ліків.

До них, крім загальних вимог, пред’являються ще й додаткові: насамперед вони повинні бути якщо не корисними, принаймні, індиферентними для організму; повинні надавати лікам приємний смак, колір, запах, добре змішуватися з ними, не знижувати їхню активність і стабільність.

У фармацевтичній промисловості зазвичай використовують ті ж коригенти запаху й смаку, що й у харчовий. Це можуть бути ефірні масла, ароматні води, ваніль, цукор і сиропи на його основі, а також ряд синтетичних речовин і підсолоджувачів, ароматизаторів. Коригування органолептичних властивостей лікарських речовин повинне здійснюватися тільки в тих випадках, коли запах і смак є неприємними й перешкоджають їхньому прийому. Не рекомендується зайве коригування смаку й запаху ліків.

При підборі коригентів варто враховувати основні положення теорії смаку. Якщо не враховувати складні комбінації смакових і нюхових відчуттів, то прийнято розрізняти чотири основних смаки: кислий, солоний, гіркий та солодкий. Фізичне відчуття кислого й солоного смаку можна пояснити взаємодією іонів зі смаковими рецепторами. Хлорид, бромід, йодид натрію, хлориди калію й амонію мають солоний смак, що обумовлений взаємодією катіона й аніона повністю дисоційованої солі з рецепторами (чисто солоним смаком володіє тільки хлорид натрію). Бромід калію й йодид амонію мають гірко-солоний смак, а солі важких металів I групи мають переважно гіркий смак.

Відчуття гіркого й солодкого не пов’язані з певними хімічними властивостями речовин. Солодкі сполуки мають найрізноманітнішу структуру. Це можуть бути поліоксіпохідні (моно- і дисахариди), деякі амінокислоти, іміди, похідні сечовини тощо. Для всіх цих сполук загальним є наявність в молекулах солодких речовин протона зі слабкокислотною функцією (протон спиртової оксігрупи, імідогрупи, амідної групи) і протоноакцепторного центру (атом кисню спиртової оксігрупи, карбонільної, сульфоабо нітрогрупи й електронегативний атом хлору).

Адаптація (зниження смакової чутливості) до солодких і солоних речовин відбувається в людини швидше, ніж до гірких і кислих, причому гіркі речовини викликають негативні реакції, а солодкі – позитивні. Тому останні найбільше придушують неприємні смакові відчуття, що і є метою застосування коригентів смаку у виробництві ліків.

Необхідно відзначити, що всі речовини – підсолоджувачі, розрізняються за характером смаку, інтенсивністю солодкості. За стандарт солодкості прийнята сахароза, а ступінь солодкості речовини – підсолоджувача, визначають, порівнюючи його розчин з розчином сахарози.

Всі застосовувані у фармацевтичній промисловості речовини – підсолоджувачі, можна розділити на дві групи: природного походження й синтетичні.

Основним підсолоджувачем природного походження є цукор (використовуються також глюкоза, фруктоза, лактоза тощо). Ці речовини мають свої переваги й недоліки. Фруктоза й багатоатомні спирти (ксиліт, маніт, сорбіт) повільно всмоктуються зі шлунково-кишкового тракту, незначно впливаючи на вміст цукру в крові. Завдяки солодкому смаку, здатності утворювати в’язкі розчини, вони використовуються у виробництві мікстур, крапель, сиропів. Однак низький ступінь солодкості (близький до сахарози), технологічні труднощі при виробництві фруктози, а також побічна проносна дія багатоатомних спиртів перешкоджають їхньому широкому використанню.

Другою нетоксичною підсолоджу вальною речовиною, що володіє сахароподібним смаком, але зі зниженим ступенем солодкості, є декстрин – продукт полімеризації глюкози, що використовується у якості сиропоутворювальної речовини. Хворими переноситься набагато краще, ніж сорбіт.

Відомою солодкою речовиною є гліцирізин, що одержують з екстракту кореня солодки. Зазвичай застосовується разом із сахарозою. Гліцирізин або його амонієва сіль (гліцирам) є самою солодкою із природних речовин – підсолоджувачів. Їхнім недоліком є залишковий смак, що досить довго зберігається. Крім того, необхідно пам’ятати, що гліцирам є фізіологічно активною речовиною, а це обмежує його використання як підсолоджувального агента.

Як підсолоджувальна речовина (замінник цукру) у фармацевтичній промисловості широко використовується сахарин у чистому виді й у вигляді натрієвої солі. Сахарин стабільний у межах рН 2 – 7. Його недоліком є присмак металу й гіркий залишковий смак.

Як підсолоджувачі застосовуються також похідні циклогексану – цикломати й дипептиди – похідні аспарагінової кислоти. Широко використовується аспартам, зокрема, у дієтичному харчуванні й фармацевтичній промисловості.

У ряді країн як підсолоджувачі застосовуються дульцин (п- фенетолсечовина) і гліцин. Гліцин має м’який приємний солодкий смак з охолоджувальним ефектом, що підсилює відчуття солодкості інших підсолоджувачів (в 1,5 рази солодший за сахарозу), здатний маскувати гіркоту або солоність, може реагувати з відновленими цукрами.

Однак майже всі застосовувані підсолоджувачі в різній мірі мають недоліки: мають низький ступінь солодкості (гліцин), не є досить нешкідливими (сахарин, цикломати, дульцин), не повністю вивчені. Тому найчастіше використовують суміші підсолоджувальних речовин. Необхідно також пам’ятати, що при змішуванні підсолоджувачів може спостерігатися адитивність: солодкість буде менш або більш очікувана, що дозволить значно зменшити вміст підсолоджувачів у препараті.

Світове виробництво коригентів неспинно зростає. На думку багатьох вчених, найближчим часом прагнення до природних коригентів буде знижуватися, прогнозується створення нових синтетичних речовин, що імітують природні. Вони за смаком й запахом ідентичні природним, однак більш доступні, дешевші й можуть бути стандартизовані.

Застосовувані коригенти запаху (КЗ) прийнято класифікувати в таким чином:

1.Природні КЗ, отримані шляхом фізичних перетворень сировини рослинного й тваринного походження (ефірні масла, концентрати фруктових соків).

2.КЗ, ідентичні природним, виділені з рослинної або тваринної сировини хімічним шляхом або синтезовані, але повністю відповідають речовинам, що присутні у природних продуктах (цитраль, синтетичний ментол, ванілін).

3.Синтетичні КЗ, не ідентичні природним (етилванілін). Синтетичні КЗ, що зазвичай імітують природні запахи, у більшості випадків – це комплекси з 50 – 60 сполук.

Багато ліків, різноманітних за фармакологічною спрямованістю дії, можуть бути виготовлені в однаковій лікарській формі й відповідно будуть дуже схожі. Для запобігання ймовірних помилок при їхньому застосуванні деяким з них за рахунок додавання відповідних допоміжних речовин – барвників (коригентів кольору) надається різна забарвленість. Крім цього, при забарвленні фармацевтичної продукції вирішуються й інші завдання: маскування неприємних кольорів деяких препаратів; захист світлочутливих препаратів від шкідливої руйнівної дії світла, що сприяє збільшенню строків їхньої придатності.

Забарвленню підлягають розчини для внутрішнього застосування (сиропи, мікстури, еліксири), желатинові капсули, драже, таблетки. Сильнодіючі ліки й дезінфікувальні розчини також нерідко піддаються попереджувальному забарвленню.

Барвники, що використовуються у фармацевтичному виробництві, повинні бути нешкідливими в застосовуваних дозах, біологічно неактивними, у тому числі неканцерогенними, не взаємодіяти з лікарськими речовинами, не мати неприємного смаку, запаху; розчинятися у воді, жирах або рівномірно в них розподілятися, витримувати температуру стерилізації (120ºС), володіти високою світломіцністю й здатністю до зафарбовування.

Барвники, що застосовуються для забарвлення фармацевтичних препаратів, можна розділити на три групи: мінеральні, природні й синтетичні.

До мінеральних барвників (пігментів) належать кальцію карбонат, двоокис титану, заліза гідроксид, заліза оксид, вугілля медичне, алюміній, срібло. Для них характерна нерозчинність і використання у вигляді тонкодиспергованих порошків.

У фармацевтичній практиці вони в основному застосовуються в складі захисних покриттів (цукрових і плівкових) ліків із твердим дисперсійним середовищем, а також для надання забарвленості й непрозорості твердим і м’яким желатиновим капсулам. Однак необхідно пам’ятати, що ці добавки у свою чергу сприяють збільшенню крихкості покриттів.

Природні (натуральні) барвники одержують із різних частин рослин. Їх колір, забарвленість обумовлені наявністю в складі антоціанів, каротиноїдів, флавоноїдів, хлорофілів тощо.

Основними недоліками барвників природного походження є їх мала стійкість до світла, до окиснювачів, відновників, до зміни рН середовища, температурних впливів; мінливість складу, що може змінюватися залежно від кліматичних умов, місця вирощування рослин і часу збору. Крім того, для барвників даної групи характерно те, що вони менш стабільні за всіма показниками у порівнянні з тими, що містяться в рослинах. А це можна пояснити тим, що в процесі їхнього виділення руйнуються нативні комплекси барвників з білками, вуглеводами, мукополісахаридами й іншими високомолекулярними природними сполуками.

Найперспективнішими з даної групи барвників є каротиноїди й хлорофіли. Каротиноїди випускаються як жиророзчинні, так і водорозчинні.