14.Причини поразки української революції та її історичне значення

Основні причини поразки української національно-демократичної революції 1917-1920 рр.:

1. низький рівень національної свідомості українців і, як наслідок, слабка соціальна база визвольного руху;

2. очолила національну революцію українська інтелігенція, яка розраховувала на підтримку селян. Інтелігенція була малочисельною, а селяни політично несвідомими, неосвіченими, неорганізованими, розпорошеними і піддались на лозунги більшовиків;

3. робітники, підприємці, поміщики в більшості своїй не підтримали ідею незалежності України;

4. відсутність єдності в діях українських національних сил, які не пішли на компроміс в ім’я загальнонаціональних інтересів. Центральну Раду шляхом перевороту ліквідував гетьман П.Скоропадський, гетьманський режим впав під тиском Директорії УНР, українські комуністи визнавали лише радянську владу, не було єдності між УНР та ЗУНР.

5. несприятлива міжнародна ситуація. Боротьбу проти українського визвольного руху вели набагато сильніші зовнішні вороги: в Наддніпрянській Україні – радянська Росія, білогвардійці, війська Антанти; в Західній Україні – Польща, яку підтримувала Антанта.

Проте українська національно – демократична революція 1917–1920 рр. має велике історичне значення:

* у ході революції український народ створив власну державу і декілька років підтримував її існування;

* героїчна боротьба українського народу 1917–1920 рр. стала прикладом і дала досвід наступним поколінням українців. Без цієї боротьби було б неможливим проголошення державної незалежності в 1991 р.

Варто відзначити також історичні уроки української революції:

* необхідність опору на власний народ, а не на іноземну допомогу;

* оперативне розв’язання невідкладних соціально-економічних завдань, турбота про забезпечення добробуту народу, що забезпечує підтримку революції;

* створення власної регулярної армії для захисту національної держави і розбудову владних структур не лише в центрі, а й на місцях;

* чіткість програмних завдань розбудови національної держави;

* наступальність агітаційно-пропагандистської роботи в масах;

* забезпечення єдності в керівництві і в суспільстві загалом;

* турбота про забезпечення зовнішньополітичних та зовнішньоекономічних інтересів держави.

15.Нова економічна політика і особливості її впровадження в Україні

Нова економічна політика (НЕП) - новий напрямок внутрішньої політики радянської держави, затверджений з'їздом РКП(б) у березні 1921 р. Це був тимчасовий відступ більшовиків від генеральної лінії партії. Суть НЕПу полягала у використані ринкових відносин і різних форм власності. Головним заходом НЕПу була заміна продрозкладки продподатком на селі.

Основними причинами переходу до нової економічної політики були:

- глибока соціально-економічна і політична криза більшовицького режиму;

- тотальна господарська розруха, різке скорочення промислового та сільськогосподарського виробництва;

- масові повстання селян, робітників, солдат і матросів;

- політична та економічна ізоляція більшовиків на міжнародній арені;

- спад світового комуністичного руху, не виправдання надій більшовиків на світову революцію;

- намагання утримати владу в будь-який спосіб.

Політика більшовиків почала втрачати підтримку навіть серед тих верств суспільства, які із самого початку були опорою радянської влади. Більшовикам загрожувала повна втрата контролю над країною. X з'їзд РКП(б) проголосив заміну продовольчої розкладки продовольчим податком. Це був перший і найголовніший крок до нової економічної політики.

Сутність непу. X з'їзд РКП(б) затвердив резолюцію «Про заміну розкладки натуральним податком». Основними заходами непу стали:

- заміна продрозкладки продподатком; при цьому продподаток мав бути меншим за продрозкладку, а його розмір заздалегідь повідомлявся селянам;

- бідні селяни взагалі звільнялися від податку;

- після виплати податку селяни здобували право вільно розпоряджатися плодами своєї праці, продавати їх; це сприяло підвищенню матеріальної зацікавленості селян у виробництві сільськогосподарської продукції;

- передача дрібних і середніх підприємств приватним власникам;

- відродження торгівлі і товарно-грошових відносин, дозвіл на приватну торгівлю;

- ліквідація безплатних послуг;

- впровадження системи вільного найму робочої сили, матеріальне стимулювання працівників;

- введення стабільної валюти - червонця;

- децентралізація системи управління:

- розвиток підприємництва;

- розвиток кредитної, виробничої, збутової кооперації.

Особливості непу в Україні. Такий крутий поворот у політиці відбувався досить болісно навіть у партійному середовищі під тиском реалій господарського життя. Але 27 березня 1921 р. надзвичайна сесія Всеукраїнського ЦВК прийняла рішення про заміну продрозкладки продовольчим податком, а вже 29 березня уряд УСРР видав декрет про норми і розмір податку, який був значно менший від продрозкладки.

Але НЕП в Україні було запроваджено пізніше, ніж в Росії. У 1921 р. ситуація в Україні майже не змінилася. У деяких губерніях розмір продподатку дорівнювався валовому збору зерна, тобто все вирощене підлягало вилученню. Це було обумовлено прагненням радянського керівництва «викачати» з українського села якнайбільше ресурсів суто силовими, перевіреними в роки війни методами. На інтереси українського селянства не зважали. У цьому і полягає головна особливість переходу до НЕПу в Україні. Крім того, особливостями НЕПу в Україні також були: більші податки, ніж в інших радянських республіках; впровадження непу супроводжувалося боротьбою із селянським повстанським рухом. Реально НЕП почався в Україні лише на початку 1922 р. А голод, що охопив райони півдня України в 1921-1922 pp., ще більше віддалив нормалізацію ситуації в сільському господарстві.

Лише 26 липня 1922 р. ВУЦВК законодавчо закріпив право приватної власності на майно фабрично-заводських, торгових та інших підприємств. На місцях спостерігалося масове незадоволення непом, бо за роки громадянської війни у панівної партії та мільйонів громадян виробилася стійка звичка до централізовано-розподільчих методів господарства. Оскільки жовтневий переворот здійснився під гаслом соціальної рівності, майнове розшарування при непі викликало в одних обурення, в інших - розчарування.

16

Українізація - це політика в національно-культурній сфері, яка здійснювалася радянським керівництвом в Україні у 20-ті рр. Українізація передбачала задоволення певних національних вимог українського народу:

висування українців на керівні посади;

- запровадження української мови в державні та культурні установи, пресу, навчальні заклади;

- розвиток національної за формою й радянської за змістом культури;

- створення відповідних умов для культурного розвитку національних меншин, які проживали в Україні.

Більшовики змушені були піти на проведення цієї політики, оскільки перебували під впливом національно-визвольної боротьби українців 1917-1920 рр. і прагнули забезпечити собі підтримку всього населення України.

Українізація здійснювалася в певних, дозволених центром рамках.

Рушійною силою у справі українізації став Наркомат освіти України, яким у 20-ті рр. керували прибічники національного відродження Г.Гринько, Шумський, М.Скрипник.

Наслідки українізації

20-ті рр. стали періодом подальшого національного відродження.

У1930 р. чисельність шкіл з українською мовою навчання становила 85%, на українську мову було переведено 75% діловодства державних установ, українською мовою видавалося 90% газет і більше половини книжок і журналів. Кількість українців серед службовців держапарату зросла з 35 до 54%.

Українізація сприяла залученню до радянського культурного будівництва української інтелігенції. З еміграції повернулися деякі відомі діячі, зокрема М.С.Грушевський.

Відбувався бурхливий розвиток української культури: в республіці видавалося понад 20 літературно-художніх альманахів і збірників, 55 журналів, виникли багаточисельні літературно-художні об'єднання, працювало 45 професійних театрів і т.д.

Література і мистецтво досягли значних успіхів завдяки таким діячам, як М.Хвильовий, М.Зеров, Г.Косинка, М.Рильський, В.Яловий, В.Сосюра, Л. Курбас, О.Довженко, Г.Верьовка і багатьом іншим.

Причини згортання українізації

Українізація почала виходити за дозволені центром рамки;

o вона охопила все суспільно-культурне життя республіки;

o зростав прошарок української інтелігенції, якій режим Сталіна не довіряв і бачив у ній ідейного конкурента партії;

- українізація сприяла зростанню національної свідомості українців, стимулювала націонал-комуністичні настрої. Прибічники національного комунізму вважали, що не можна нав'язувати всім народам російський шлях до комунізму, що кожен народ, у т.ч. й український, повинен іти до комунізму власним шляхом, пристосовуючи його до специфічних національних умов. Основними ідеологами українського національного комунізму були письменник М.Хвильовий, нарком освіти з 1924 по 1926 рр. Шумський, економіст М.Волобуєв.

Микола Хвильовий звертався до українських письменників із закликом виявити національну свідомість, самобутність, не копіювати культурні надбання інших народів, зокрема російського.

Олександр Шумський доводив необхідність прискорення темпів українізації, наполягав на відкликанні з України генерального секретаря ЦК КП(б)У Л.Кагановича, який гальмував процес українізації.

Михайло Волобуєв переконував, що економіка України повинна становити єдиний народногосподарський комплекс, який може інтегруватися у світову економіку без посередництва Росії.

"Хвильовизм", "шумськізм" і "волобуєвщина" були оголошені проявом "буржуазного націоналізму", небезпечним "націоналістичним ухилом".

З кін. 20-х рр. політика українізації поступово згортається. У 1933 р. Сталін назвав місцевий націоналізм основною загрозою для єдності Радянського Союзу. Це означало кінець українізації. Радянська влада повертається до політики зросійщення, активних учасників українізації було репресовано.

17

На Паризькій мирній конференції "українське питання" не стояло окремим пунктом до розгляду. Воно виникало в процесі визначення повоєнних кордонів Польщі, Румунії, Чехо-Словаччини. Представники українських делегацій не визнавалися повноправними представниками українського народу. Українці були єдиним народом, право якого на самовизначення на конференції було проігноровано.

Загарбання Польщею Східної Галичини й Волині не дістало належної оцінки на Паризькій мирній конференції. Не прийнявши формального рішення, керівники Антанти і США фактично визначили долю цих західноукраїнських земель на користь Польщі. На тому, щоб передати їх під владу Польщі, особливо наполягали Франція і США. При цьому вони ігнорували виступи українських представників у західних країнах за природне право українського народу на самовизначення.

Із більшим розумінням до вирішення українського питання на Паризькій мирній конференції поставились англійці. Це пов'язують, зокрема, із тим, що радником британського міністерства закордонних справ у справах Галичини був Л. Намієр, українець за походженням.

25 червня 1919 р. Польща одержала повноваження на окупацію всієї Галичини та введення цивільної адміністрації на цій території. Умовою було забезпечення автономії Галичини, політичної, релігійної та особистої свободи населення.

Тактично гнучку дипломатичну лінію з метою заволодіти Закарпаттям проводили Президент Чехо-Словаччини Т. Масарик і міністр закордонних справ Е. Бенеш. Свої дії вони узгоджували із західними державами і заручились підтримкою закарпатської еміграції у США. У січні 1919 р. чеські війська зайняли Ужгород. 8 травня в Парижі було ухвалено рішення про передачу Закарпатської України Чехо-Словаччині. У вересні 1919 р. воно ввійшло в Сен-Жерменський мирний договір.

18

Повалення царизму, боротьба за незалежність, кардинальні соціально-економічні зміни сприяли духовному піднесенню українського суспільства. Однак жорстока боротьба різних політичних сил, людські й матеріальні втрати під час Першої світової й громадянської воєн, еміграція діячів літератури й мистецтва за кордон негативно вплинули на розвиток культури.

Період 1917 - 1920 рр. став початком українського національного культурного відродження.

Освіта

Збільшилася кількість загальноосвітніх шкіл і вищих навчальних закладів.

Центральна рада, Гетьманат і Директорія сприяли українізації системи освіти: відкривалися українські гімназії й університети (у Києві та Кам'янці-Подільському), запроваджувалося обов'язкове вивчення української мови і літератури, історії та географії України.

Радянська влада запровадила обов'язкове безплатне навчання дітей із 7 до 16 років, створила республіканську комісію для ліквідації неписемності дорослих, відкрила робітничі факультети для підготовки селянської та робітничої молоді до вступу у ВНЗ.

Наука

Відкриття Української академії наук - 24 листопада 1918 р., яка мала фізико-математичний, історико-філологічний і соціально-економічний відділи.

Першими академіками стали В. Вернадський (президент УАН), Д. Багалій, А. Кримський, М. Туган-Барановський, М. Кащенко та інші.

Образотворче мистецтво

Відкрито Українську академію мистецтв, членами якої стали Художники Г. Нарбут, М. Бойчук, О. Мурашко, Ф. Кричевський.

Відкрито перший в Україні пам'ятник Т. Шевченку (скульптор І. Кавалерідзе, м. Ромни).

Література

Існували напрямки: романтизм (В. Чумак, "Заспів"; В. Сосюра, "Червона зима", "Третя рота"; П. Тичина, "Золотий гомін", "Сонячні кларнети"; А. Еллан-Блакитний, "Удари молота і серця"), неокласицизм (М. Драй-Хмара, М. Зеров, М. Рильський).

Розвивалися авангардні напрямки - символізм і футуризм.

Музичне мистецтво

Створена Українська республіканська капела під проводом К. Стеценка й О. Кошиця.

Створена Державна українська мандрівна капела ("Думка") на чолі з Н. Городовенком.

Творили композитори Г. Верьовка, Л. Ревуцький, Б. Лятошинський, М. Леонтович.

Театральне мистецтво

Засновані Український театр драми та опери (Київ), Новий драматичний театр ім. І. Франка, у яких працювали режисери-новатори Л. Курбас і Г. Юра.

19

Радянська влада з перших днів свого утвердження в Україні вела відкриту антицерковну атеїстичну політику. Духовність і церква оголошувалися ворогами нової влади. Вона всіляко намагалася обмежити вплив церкви на суспільне життя. Найнебезпечнішим релігійним супротивником радянська влада вважала Російську православну церкву на чолі з новообраним патріархом Тихоном, який піддав анафемі радянську владу. Із метою підірвати вплив православної церкви радянська влада не перешкоджала виникненню релігійних груп. Така ситуація сприяла українізації православної церкви, незважаючи на опір патріарха Тихона і православної ієрархії.

У жовтні 1921 р. відбувся перший Всеукраїнський православний церковний собор, на якому було обрано власну ієрархію, затверджено канони та устрій УАПЦ. Закон про автокефалію (самостійність) було прийнято в УНР ще 1 січня 1919 р., але тоді у зв'язку зі зміною влади його не було реалізовано. Всеукраїнська церковна рада обрала митрополитом священика В. Липківського. Нова церква швидко зростала і на кінець 1920-х pp. була другою за кількістю парафій та віруючих після Української православної церкви. Головними засадами УАПЦ були національність і незалежність від світської влади, демократизм, прагнення до поновлення давніх українських звичаїв. Богослужіння проводилось українською мовою. Священикам заборонялося носити ризи, бороди і довге волосся. Церковна ієрархія будувалась на виборних засадах.

Швидкий успіх УАПЦ занепокоїв більшовицьке керівництво. До того ж, УАПЦ критично ставилася до радянської влади. Спочатку влада намагалася розкласти церкву із середини, підтримуючи розкольницькі церковні організації. У 1924 р. з'явилась Діяльна Христова церква (ДХЦ), на чолі якої став М. Мороз з осередком у Михайлівському монастирі в Києві. Але вона виявилася нежиттездатною і в 1927 р. припинила своє існування. У 1925 р. виникає Соборно-єпископальна церква під проводом Ф. Булдовського. Ця церква була лояльнішою до радянської влади, але відстоювала українську церковну незалежність. Незважаючи на всі перешкоди, УАПЦ залишалася найвпливовішою українською церквою. Поряд зі спробами внести розкол в українську церкву радянська влада розгорнула широку пропаганду, яка зводилася до висміювання релігії та знущань із віруючих. "Релігія – опіум для народу!",– таке було гасло цієї кампанії. Багато храмів було закрито або зруйновано. Священики зазнавали переслідувань. Так, було розігнано монахів Києво-Печерської лаври, а вона була перетворена на антирелігійний музей.

Наприкінці 1920-х рр. влада перейшла у відкритий наступ на УАПЦ. У жовтні 1927 р. під тиском Державного політичного управління (ДПУ) було усунуто і заарештовано митрополита УАПЦ В. Липківського. Його звинуватили в українському націоналізмі. У зв'язку з процесом над Спілкою визволення України, УАПЦ була звинувачена в анти радянській діяльності. Запроваджений 1928 р. Адміністративний кодекс УСРР містив розділ "Правила про культи". Аналогічні документи, які фактично скасовували право на свободу совісті й віросповідань, в інших союзних республіках були прийняті лише через рік.

На початку 1930 р. Синод УАПЦ прийняв рішення про саморозпуск. Це не врятувало колишніх священиків УАПЦ від переслідування. На 1941 р. в живих залишились один єпископ і 270 священиків, а решта були знищені.

Відродження УАПЦ відбулося на соборах 1989 р. у Львові та 1990 р. у Києві. Уперше в історії українського православ'я було обрано патріарха. Ним став М. Скрипник.

20

1. Проголошення курсу на індустріалізацію. Промисловий розвиток СРСР у середині 1920-х pp. досяг довоєнного (1913 p.), однак країна суттєво відставала від провідних західних країн: значно менше вироблялося електроенергії, сталі, чавуну, видобувалося вугілля та нафти. Господарство в цілому перебувало на доіндустріальній стадії розвитку. Тому цілком закономірно, що ХІУ з'їзд ВКП(б), який відбувся в грудні 1925 р. проголосив курс на індустріалізацію.

2. Цілі індустріалізації в СРСР. Основними цілями індустріалізації в СРСР були:

- забезпечення економічної самостійності і незалежності СРСР;

- ліквідація техніко-економічної відсталості країни, модернізація промисловості;

-створення технічної бази для модернізації сільського господарства;

- розвиток нових галузей промисловості;

- зміцнення обороноздатності країни, створення військово-промислового комплексу;

-стимулювання неухильного зростання продуктивності праці і на цій основі підвищення матеріального добробуту і культурного рівня трудящих.

3. Особливості радянської індустріалізації. Головні особливості радянської індустріалізації:

- головними джерелами накопичення коштів для індустріалізації стали: «перекачування» коштів із села в місто; із легкої та харчової у важку промисловість; збільшення прямих і непрямих податків; внутрішні позики; випуск паперових грошей, не забезпечених золотом; розширення продажу горілки; збільшення вивозу за кордон нафти, лісу, хутра та хліба;

- джерелами індустріалізації стала фактично неоплачена праця робітників і особливо селян; експлуатації багатьох мільйонів в'язнів ГУЛАГУ;

- надвисокі темпи індустріалізації, які пояснювалися керівництвом СРСР необхідністю зміцнення обороноздатності країни перед зростаючою зовнішньою загрозою;

- першочергова увага приділялася розвитку підприємств військового призначення, мілітаризація економіки;

- намагання радянського керівництва на чолі із Й. Сталіним продемонструвати перед усім світом переваги соціалізму над капіталізмом;

- величезні за масштабами перетворення здійснювалися на гігантський території, а це з надзвичайною гостротою ставило питання про розвиток інфраструктури (дороги, мости та ін.), стан якої значною мірою не відповідав

потребам;

- розвиток виробництва засобів виробництва значно випереджав виробництво предметів споживання;

- у ході індустріалізації здійснювалася антирелігійна кампанія, відбувалося пограбування церков для потреб радянської економіки;

- здійснювалася експлуатація трудового ентузіазму людей; впровадження масового «соціалістичного змагання».

4. Перший п'ятирічний план. Первинним проектом сталінського воєн-но-комуністичного штурму став перший п'ятирічний план, ухвалений ВКП(б) у 1928 р. У цьому ж році почалася І п'ятирічка (1928/1929-1932/1933 pp.). її основне завдання полягало в тому, щоб «наздогнати і перегнати західні країни» в економіці. Найважливішим визнавався розвиток важкої промисловості, планом передбачалося її зростання на 330%.

У 1928-1929 pp. обсяг валової продукції української промисловості збільшився на 20%. Того часу радянська економіка ще відчувала імпульси непу, що забезпечували високі темпи росту. Успіхи першого року п'ятирічки в СРСР на тлі глибокої економічної кризи, що охопила капіталістичний світ у 1929 p., створили в керівництві СРСР ілюзію можливості різкого стрибка з економічної відсталості до розряду промислово розвинутих держав. Такий ривок вимагав надзвичайної напруги сил.

Листопадовий пленум ЦК ВКП(б) у 1929 р. прийняв рішення «за будь-яку ціну прискорити розвиток машинобудування та інших галузей великої промисловості». Планами на 1930-1931 pp. передбачалося 45% приросту промисловості, що означало «штурмівщину». Це була авантюра, приречена на провал.

Цілком закономірним було невиконання плану I п'ятирічки. Тому, коли підбивалися її підсумки, політбюро ЦК ВКП(б) заборонило всім відомствам публікувати статистичні дані з цього приводу.

5. Особливості індустріалізації в Україні. Процес індустріалізації в Україні в основному збігся із загальносоюзними тенденціями, хоч і мав певні особливості. Вони були зумовлені спеціалізацією промисловості республіки в межах єдиного народногосподарського комплексу країни, наявністю великих природних багатств і структурою розміщення продуктивних сил.

Однією з особливостей здійснення індустріалізації в Україні були досить масштабні капіталовкладення в її промисловість. У 1930 р. вони досягли рівня всіх попередніх років мирного будівництва (1921-1928 pp.). Усього ж за роки I п'ятирічки на промислову модернізацію України було виділено понад 20% загальносоюзних капіталовкладень. Із 1500 промислових підприємств СРСР у роки першої п'ятирічки в Україні споруджувалося та реконструювалося понад 400.

На початку індустріалізації в Україні здійснювалися побудова і реконструкція великих підприємств, що мали загально державне значення. Із 35 ключових промислових об'єктів СРСР в Україні споруджувалося 12: Дніпрогес, Харківський тракторний завод, Краматорський машинобудівний завод, металургійні заводи у Запоріжжі, Кривому Розі, Маріуполі тощо.

У роки індустріалізації простежувалася нерівномірність процесу модернізації промислового потенціалу республіки. У II та III п'ятирічках питома вага промислових новобудов в Україні значно скоротилася, оскільки необхідна стартова база для модернізації була вже створена, а в інших регіонах СРСР були сприятливіші умови для розгортання промислового будівництва та технічної реконструкції.

Однією з особливостей індустріалізації в Україні біло значне відставання модернізації легкої та харчової промисловості від важкої індустрії внаслідок менших масштабів капітального будівництва і недостатньої сировинної бази.

В Україні були віщі темпи витіснення приватного сектору в економіці, ніж у СРСР загалом.

6. Позитивні і негативні наслідки індустріалізації в Україні. Позитивні і негативні наслідки індустріалізації в цілому по СРСР фактично відображалися і в Україні, хоча в республіці були і свої характерні особливості.

6.1. Позитивні наслідки. У роки довоєнних п'ятирічок у надто тяжких умовах тоталітарного режиму трудящі України створили могутню індустріальну базу, що за окремими показниками вивела Україну на рівень економічно розвинутих країн світу. Почали давати промислову продукцію гіганти металургії: «Запоріжсталь», «Азовсталь» і «Криворіжсталь». Стали до ладу Краматорський машинобудівний, Луганський паровозобудівний, Макіївський, Дніпродзержинський та інші металургійні заводи. Кількість промислових підприємств за роки довоєнних п'ятирічок зросла в 11 разів. В Україні було побудовано 100 нових шахт. Республіка стала важливою металургійною, вугільною, машинобудівною базою СРСР.

У 1930-х pp. в Україні змінилася структура господарства: зросла частка промисловості у порівняні з часткою сільського господарства в загальному обсязі валової продукції республіки; у валовій продукції промисловості зросло виробництво засобів виробництва; велика індустрія стала витісняти дрібну промисловість.

Україна випередила за рівнем розвитку галузей важкої промисловості деякі західноєвропейські країни. Вона зайняла друге місце в Європі (після Німеччини) за виплавкою чавуна, четверте місце в світі за видобутком вугілля. За виробництвом металу і машин республіка випередила Францію та Італію, наздоганяла Велику Британію.

За роки перших п'ятирічок удвічі зросла чисельність робітників. У 1930-ті pp. сформувався національний український робітничий клас і національна технічна інтелігенція.

6.2. Негативні наслідки індустріалізації. Економічна могутність держави була спрямована не на задоволення насущних потреб людей, а на зміцнення тоталітарного режиму і затвердження у свідомості людей ідеологічних догм більшовизму, створення військово-економічних ресурсів для «експорту революції». Індустріалізація здійснювалася за рахунок селян, супроводжувалася масовими репресіями.

У цілому форсована індустріалізація України не призвела до підвищення життєвого рівня народу. У 1930-ті pp. знову з'явишся величезні черги, продовольчі картки, дефіцит найнеобхіднішого. Урбанізація призвела до значного ускладнення житлової та продовольчої проблем.

У ході індустріалізації посилилася централізація управління промисловістю, утвердилися командно-адміністративні методи управління; було взято курс на мілітаризацію промисловості. Держава відмовилася від непу і почала примусовими засобами визискувати із селян додаткові кошти на форсування індустріалізації. Фактично зник матеріальний принцип стимулювання праці. Праця робітників стимулювалася позаекономічними засобами і, перш за все, розгортанням «соціалістичного змагання».

21,22

Політика суцільної колективізації та розселянювання України

Більшовики пов'язували соціалізм із переведенням селянства на шлях колективного виробництва. На XV з'їзді ВКП(б) у 1927 р. було взято курс на кооперування сільського господарства.

Хлібна криза 1927—1928 pp. і брак валюти, що надходила від продажу хліба за кордон, могли зірвати плани радянського уряду щодо економічного розвитку СРСР. Потрібний був механізм безперервного постачання хліба державі. Таким механізмом стали колективні господарства (колгоспи). Більшовики вже мали досвід організації колгоспів (радгоспи й комуни з 1918 р.). За умов становлення тоталітарної держави колгоспами було легше керувати, ніж мільйонами розрізнених селянських господарств. За уявленнями того часу, дрібнотоварний селянський устрій на селі постійно породжував капіталізм шляхом зубожіння одних і збагачення інших. Керівництво країни спробувало вивести село до соціалізму.

Націоналізація землі в 1917 р. позбавила державу необхідності сплачувати селянам компенсацію за землю при вступі до колгоспу. Успіхи нової економічної політики піднесли сільське господарство на рівень 1913 р.

Щоб уникнути опору села, було прийнято гуманні принципи кооперування селян: добровільність, поступовість, різноманітність форм кооперації, урахування місцевих умов, фінансова допомога міста селу. 1929 рік Й. Сталін назвав «роком великого перелому», «рішучого наступу соціалізму на капіталістичні елементи міста й села».

У країні розпочалася суцільна колективізація — процес примусового об'єднання дрібних одноосібних селянських господарств у великі соціалістичні господарства (колгоспи, радгоспи).

Формування темпів колективізації вело до насильницького залучення селян у колгоспи під загрозою розкуркулювання. Було проголошено перехід від політики обмеження куркульства до політики його ліквідації як класу.

Колективізація в Україні мала бути здійснена за два роки. До кінця першої п'ятирічки було «колективізовано» близько 70 % селянських господарств. За роки другої п'ятирічки (1933—1937 pp.) колективізація завершилася об'єднанням у колгоспи 90 % селянських господарств.

У процесі колективізації постало питання про долю заможних селян. Основою їхнього добробуту була праця всіх членів родини, ощадливість, хазяйновитість. Ця частина селян була найміцніше прив'язана до землі й не бажала з нею розлучатися. Саме до цієї категорії селянства застосували політику розселянювання: було посилено оподатковування, обмежено оренду землі, заборонено використовувати найману працю, купувати машини, реманент; почалося вибіркове «розкуркулювання». Унаслідок цього кількість міцних господарств зменшилася. На початку 1930-х pp. почався терор проти заможних селян. Ліквідація заможних господарств супроводжувалася конфіскацією майна й висилкою на Північ і до Сибіру селян, які не бажали вступати до колгоспів. Усього в Україні за ці роки відбулося розселянювання близько 200 тис. селянських господарств, тобто приблизно 1,2—1,4 млн людей. Більше половини з них було виселено до Сибіру й названо «спецпереселенцями». їхню працю використовували на найважчих роботах. Створивши колгоспи і встановивши над ними всеосяжний контроль, держава отримала кошти для індустріалізації.

Одним із найстрашніших наслідків колективізації в Україні став голодомор 1932—1933 pp.

Він був спровокований радянським керівництвом І з метою масового вступу селян до колгоспів. Поставлені перед селянами плани хлібозаготівлі були завищеними й економічно не обґрунтованими, І Однак для успішного проведення індустріалізації І хліб був потрібний за будь-яку ціну. Політика колективізації дозволила збільшити збір зерна, але І труднощі із заготівлею залишилися.

Постачання хліба на користь держави здійснювалося в результаті додаткової хлібозаготівлі. І Фактично це означало застосування вже відомої І політики продрозкладки. Знесилені селяни не змогли ефективно провести посівну кампанію 1932 p., І але їм попри все вдалося засіяти більше половини запланованих площ. План здачі хліба державі опинився під загрозою зриву. Водночас почався голод. Голодні люди збирали колоски пшениці, залишені на полях, щоб прогодувати дітей.

7 серпня 1932 р. було видано постанову «Про охорону соціалістичної власності», названу в народі «законом про п'ять колосків». Вона передбачала за крадіжку колгоспної власності розстріл із конфіскацією майна чи позбавлення волі на термін, не менший за 10 років.

Найвище керівництво країни знало про голод в Україні, але замовчувало цей факт. Допомоги надано не було. Більше того, в Україну для виконання плану хлібозаготівлі було направлено комісію на чолі з В. Молотовим. Дії комісії були твердими: села заносилися на «чорні дошки»; у них конфісковували продовольчі й навіть посівні фонди; проводилися масові репресії; припинялося постачання товарів; села оточувалися загонами НКВС.

Голодомор став національною катастрофою. Селяни, позбавлені продуктів харчування, були приречені на мученицьку смерть. Голодомор 1932— 1933 pp. викликав величезну смертність населення, особливо дітей і старих. За різними підрахунками під час голодомору загинули від 3,5 до 9 млн осіб. Такими були наслідки колективізації в Україні.

Отже, політика колективізації ліквідувала ринкове господарство на селі. Насильницьке насадження колгоспів, політика розселянювання та хлібозаготівлі призвели до національної трагедії — голодомору 1932—1933 pp., який забрав життя мільйонів людей. Командно-бюрократична система керівництва призвела до того, що селянин перестав бути господарем на землі, було вбите його почуття власника.

З А К О Н У К Р А Ї Н И

Про Голодомор 1932-1933 років в Україні

Стаття 1. Голодомор 1932-1933 років в Україні є геноцидом Українського народу.

Стаття 2. Публічне заперечення Голодомору 1932-1933 років в Україні визнається наругою над пам'яттю мільйонів жертв Голодомору, приниженням гідності Українського народу і є протиправним.

Стаття 3. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування відповідно до своїх повноважень зобов'язані:

брати участь у формуванні та реалізації державної політики у сфері відновлення та збереження національної пам'яті Українського народу;

сприяти консолідації та розвитку української нації, її історичної свідомості та культури, поширенню інформації про Голодомор 1932-1933 років в Україні серед громадян України та світової громадськості, забезпечувати вивчення трагедії Голодомору в навчальних закладах України;

вживати заходів щодо увічнення пам'яті жертв та постраждалих від Голодомору 1932-1933 років в Україні, в тому числі спорудження у населених пунктах меморіалів пам'яті та встановлення пам'ятних знаків жертвам Голодомору;

23

Розвиток культури в Україні в 1930-ті рр. мав складний і суперечливий ха­рактер. Більшовицька партія змінила акценти політики в галузі культури, на­даючи перевагу не національному духовному відродженню, а проведенню так званої «культурноїреволюції».За задумом лідерів партії, така революція мала дати освіту і виховання, які б допомогли зробити ривок і у сфері виробництва, і в утвердженні радянської системи цінностей. Фактично культурна революція була покликана обслуговувати досягнення політичних цілей ВКП(б). Разом із тим вагомим здобутком була ліквідація неписьменності в Україні. Відкриті курси, гуртки, школи сприяли тому, що на кінець 1930-х рр. лише 15 % до­рослого населення були неписьменними. У 1930 р. було започатковане за­гальне обов'язкове чотирикласне навчання. У містах здійснювався перехід до загального семирічного навчання. Однак не вистачало шкільних приміщень, учителів, підручників. Кількість шкіл з українською мовою навчання змен­шувалася. Ідеологічний контроль над школярами здійснювали комсомольські та піонерські організації.

Вища освіта була доступна лише для осіб, які перебували поза підозрою щодо відданості існуючому в країні режиму. Перевага при вступі віддавала­ся членам партії та профспілок, червоноармійцям, вихідцям із робітників. Відновили свою діяльність університети, відкрилися нові середні навчальні заклади. Однак недовіра до старих спеціалістів, підбір кадрів за класовою оз­накою, масові репресії призвели до руйнування інтелектуальної та моральної спадкоємності української інтелігенції. Наступ адміністративно-командної системи нівелював творчу особистість, спричинював цілковите безсилля перед сталінщиною.

Під жорстким пресом терору опинилися науковці в Україні. Причому утис­ків зазнавали не тільки вчені-суспільствознавці, яких карали за найменший відступ від марксизму, а й працівники технічних галузей. Незважаючи на це, окремі вчені й колективи досягли вагомих успіхів у галузі фізики, математи­ки, електрозварювання, біохімії та медицини. У 1930-х рр. у науково-дослід­них установах України працювали такі відомі вчені, як О. Богомолець, І. Кур­чатов, Л. Ландау, О. Палладій, М. Стражеско, М. Холодний.

Після прийняття постанови ЦКВКП(б) «Про перебудову літературно-ху- дожніх організацій»у квітні 1932 р.творчість митців підпадала під контроль партії за посередництвом Спілки радянських письменників. Основним твор­чим методом проголошувався соціалістичний реалізм.Уславлення ролі партії та її вождів стало головним завданням діячів культури. Чимало талановитих

пюрів майстрів слова змушені були час від часу оспівувати більшовицький режим, залишаючи поза увагою насильницьку колективізацію, голодомор та страхіття репресій. Саме в цей час широко відомими стають імена поетів 77. Ти­чини, М. Рильського, В. Сосюри.А. Малишка, М. Бажана,прозаїків АГоловка, //. Рибака,77. Панча,ТО. Яновськогота багатьох інших.

Репресії 1930-х рр. зачепили близько 500 письменників і поетів. Не ви­тримав переслідувань М. Хвильовий,загинув у таборах М. Зеров,був розстрі­лянийГ. Косинка.Нищення молодих представників української культури, літераторів і митців назвали «розстріляним відродженням».

_ Ііисновок. Досягнення в галузі освіти, науки, літератури й мистецтва мог­ти б бути значно більшими, якби їхній розвиток не гальмувався репресивними, діями тоталітарної системи, що призвели до невиправних утрат українсь­кої культури в 1933—1938 рр.

24

оловним змістом громадсько–політичного життя в Україні в 30–ті роки було утвердження сталінського тоталітарного режиму. Існує як зовнішній, так і внутрішній бік справи. Зовнішній полягав у створенні культу вождя «мудрого й улюбленого батька народів». Виявом цього було спорудження численних монументів, скульптур, написання картин вождя в оточенні щасливих робітників і колгоспників. Сталін сам брав у цьому активну участь, великих зусиль докладало й улесливе оточення. Наприклад, у лютому 1933 р. з ініціативи Сталіна у Москві пройшов 1–й всесоюзний з'їзд колгоспників–ударників під сталінським гаслом «Зробити всіх колгоспників заможними». Й.Сталін посадив у президії поруч із собою ланкових–п'ятисотенниць (з вирощування цукрових буряків) з України М.Демченко і М.Савченко. Передбачалося активно залучати українське колгоспне селянство до «соціалістичної розбудови» за мізерну натуральну плату — колгоспні трудодні.

Подальшим кроком на шляху до створення тоталітарної моделі суспільства було прийняття нової Конституції СРСР, яку в народі назвали «сталінською».

У червні 1936 р. проект нової Конституції було опубліковано. Почалося тривале, майже піврічне її обговорення на партійних зборах, зборах трудових колективів, за місцем проживання. В Україні в обговоренні взяло участь 13 млн. душ.

Надзвичайний VIII з'їзд рад 5 грудня 1936 р. затвердив нову Конституцію СРСР. У ній проголошувалося, що в СРСР побудовано соціалістичне суспільство. Багатоступеневі вибори до органів влади замінювалися прямими за таємного голосування. Було скасовано категорію «позбавленців», тобто осіб, які усувалися з політичного життя через належність до «експлуататорських верств». Селяни діставали рівні з робітниками права обирати й бути обраними в усі органи влади. Виборчі округи в містах мали формуватися не за виробничими одиницями (завод, фабрика), а, як і на селі, за місцем проживання виборців. Було внесено й інші зміни, проте всі вони ніяк не позначилися на системі реальної влади, оскільки цілковитий контроль над державою і суспільством здійснював підконтрольний Сталіну партійний апарат. У Конституції 1936 р. (Конституцію УРСР було прийнято 30 січня 1937 р. ) зазначалося, що Комуністична партія є керівним ядром усіх громадських і державних організацій. Це цілком відповідало дійсності. Проте партія повинна була, на думку Сталіна, ще бути монолітною, єдиною в поглядах і думках. Тому генсек вирішив фізично винищити всіх можливих опонентів, людей, які могли не погоджуватись з ним, не підтримувати його ідеї. Це, насамперед, були лідери інших політичних партій, які свого часу пішли на союз із більшовиками.

1931 р. позначився гучним судовим процесом у справі «Українського національного центру» (УНЦ), «керівником» якого ДПУ спочатку «призначило» М.Грушевського, а потім — його опонента на науковій ниві академіка М.Яворського. Добившись від своїх жертв «зізнання» і «каяття», судді засудили на термін 3–6 років 50 знаних діячів України, серед яких були колишні члени ЦК УРСР В.Голубович, В.Мазуренко, П.Христюк, М.Шраг, а також колишні члени УСДРП та комуністичної партії Західної України. У 1934–1941 рр. 33 з них знову було засуджено за «антирадянську діяльність» і «шпигунство», а 21 — розстріляно. Зокрема, М.Яворський одержав 6 років Соловецьких таборів. В ув'язненні його звинуватили в намірі «українізувати» Соловки і створити «Всеукраїнський центральний блок (ВУЦБ)» і в грудні 1937 р. розстріляли.

На початку 1933 р. , коли в Україні лютував голод, посипалися репресії проти українських літераторів. Із 193 членів і кандидатів у члени Спілки радянських письменників України 97, серед яких М.Зеров, М.Драй–Хмара, М.Куліш, було репресовано. У травні того ж року заподіяв собі смерть М.Хвильовий.

У 1933 р. ДПУ України, кероване В.Балицьким, викрило неіснуючий «контрреволюційний заколот у сільському господарстві України» й розстріляло 35 фахівців сільського господарства республіки.

Проте найгучнішим і найогиднішим процесом 1933 р. став суд над «Українською військовою організацією» (УВО). Було звинувачено 148 осіб, у тому числі О.Шумського, письменників Б.Антоненка–Давидовича, П.Губенка (Остапа Вишню), О.Досвітнього та інших.

Пролог же «великого терору» — партійна чистка, що розпочалася 1933 р. в КП(б)У. За два роки з партії «вичистили» понад 39 тис. членів. 5 листопада 1934 р. при наркомі внутрішніх справ було створено Особливу нараду, а потім і лихозвісні «двійки» і «трійки».

1 грудня 1934 р. було вбито одного з чільних діячів ВКП(б) С.Кірова. Того ж дня за пропозицією Сталіна ЦВК СРСР прийняв постанову «Про порядок ведення справ про підготовку або здійснення терористичних актів» — відверту «хартію терору». За цією постановою, строк розслідування скорочувався до 10 днів, справи розглядалися без участі адвоката і прокурора, заборонялося оскарження вироку і клопотання про помилування, а вирок здійснювався негайно після винесення. Невдовзі цей документ продублював і ВУЦВК. Уже в грудні 1934 р. в Києві було проведено судовий процес над «Об'єднанням українських націоналістів». До суду було притягнуто 37 осіб, 27 із яких розстріляно. До кінця року було також засуджено 114 душ у справі «Польської військової організації» та ще 17 у справі «боротьбистів». З КП(б)У після вбивства С.Кірова виключили майже 254 тис. комуністів.

У 1937–1939 рр. масові репресії зачепили також мільйони робітників, селян, військових, представників інтелігенції.

25

Входження України до складу СРСР

Україна як і всі радянські республіки після закінчення громадянської війни мали статус незалежних держав. Однак власне кажучи це була лише імітація державності, оскільки на території радянських республік поширювалися закони Російської Соціалістичної Федеративної Республіки (РСФР) і саме з Москви здійснювалось керівництво країнами.

Механізм влади був простий – Російська комуністична партія (більшовиків) прибрала до рук всю повноту влади і визначала державну внутрішню і зовнішню політику. Республіканські партійні організації, як складові РКП (б), виконували волю більшовицького Центрального комітету. 

Існувало декілька проектів розв’язання питання про відносини між радянськими республіками:

• представниками першого проекту (автономізація) були Й. Сталін та Д. Мануїльський. Сталін був противником державного суверенітету республік. Суть його проекту полягала у тому, що радянські республіки мали увійти до складу Російської Федерації на правах автономних, тобто ніяке право на державність не визнавалося.

• представниками другого проекту (союз республік) були В. Ленін та Х. Раковський. Ленін не безпідставно побоювався, що сталінський план лише посилить відцентрові тенденції і призведе до протилежного результату, тому запропонував нове державне об'єднання створити як Союз Радянських Соціалістичних Республік, союз зовні рівноправний, навіть із правом вільного виходу з нього.

• третій проект (конфедерація) висунуло керівництво КП Грузії. Вони прагнули установлення договірних відносин між самостійними та незалежними республіками.

З'їзди Рад республік схвалили проект Декларації про утворення СРСР і прийняття Конституції СРСР. 30 грудня 1922 р. відбувся І з’їзд Рад СРСР, що проголосив утворення Союзу, до якого увійшли Російська і Закавказька федерації, Українська СРР і Білоруська РСР.

Союзний договір 1922 р. мав бути міжнародним договором. Однак його ніхто і ніколи не затверджував і не підписував. Замість нього у конституції 1924 р. з'явився розділ «Договір про утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік», а конституція – це внутрішній, а не міжнародний юридичний документ.

Можна виділити такі основні етапи входження УСРР до складу СРСР: 

І етап: червень 1919 р. – грудень 1920 р. – створення військово-політичного союзу радянських соціалістичних республік Росії, України, Латвії, Литви і Білорусі; найважливіші наркомати проголошувались спільними (військових справ, народного господарства, залізничного управління, фінансів та праці), і фактично перебували під керівництвом Москви; 

ІІ етап: грудень 1920 р. – грудень 1922 р. – формування «договірної федерації»; УСРР та інші радянські республіки підписали договори з РСФРР про воєнний та господарський союз, до вже об’єднаних наркоматів додалися наркомати зовнішньої торгівлі, шляхів, пошт і телеграфу;

ІІІ етап: грудень 1922 р. – травень 1925 р. – утворення СРСР: 30 грудня 1922 р. – І Всесоюзний з’їзд Рад у Москві затвердив Декларацію та Договір про утворення Союзу Радянських соціалістичних республік (СРСР); січень 1924 р. – ІІ Всесоюзний з’їзд Рад затвердив першу Конституцію СРС; травень 1925 р. – IX Всеукраїнський з’їзд рад вніс зміни до Конституції УСРР, де було законодавчо закріплено вступ України до СРСР.

26

Возз'єднання Західної України з урср. Радянізація західних областей України в 1939—1941 рр.

23 серпня 1939 р.між СРСР та Німеччиною було підписано Пакт про ненапад,а такожтаємний протокол Молотова—Ріббентропа, який визначав зони впливу двох держав у Схід­ній Європі. За цим протоколом східні польські території (тобто західні області колишньої тери­торії України) мали бути передані СРСР.

Радянсько-німецький договір розв'язав Гітле- ру руки в його агресії в Європі. 1 вересня 1939 р. нацистські війська вторглися в межі Польщі.

17 вересня, коли головні сили польської армії були розбиті, радянські війсь­ка перейшли польсько-радянський кордон у Західній Україні й Західній Біло­русії. Розпочалася «визвольна місія» Червоної армії для захисту «єдинокров­них братів» — українців і білорусів від нацистського поневолення, а фактично реалізація таємного протоколу Молотова—Ріббентропа.

22 вересня частини Червоної армії почали входити до Львова. 28 вересняра­дянсько-німецький воєнно-політичний альянс, скріплений сумісними бойови­ми діями проти майже беззахисної Польщі (напередодні німецькі війська окупу­вали Варшаву), був підтверджений новим договором — про дружбу і кордон.

У результаті поділу Польщі до СРСР відійшло 51,4 % її території з 37,1 % населення (12 млн осіб).

план відповіді

1. Включення території За­хідної України до складу УРСР.

2. Адміністративний устрій.

3. Методи здійснення полі­тики радянізації.

Для узаконення радянського режиму в Західній Україні 22 жовтня 1939 р. під контролем нової влади було проведено вибори до Народних зборів, які на­

прикінці жовтня прийняли Декларацію про входження Західної України до складу СРСР і возз'єднання її з УРСР.

На території Західної України, офіційно включеної до складу УРСР, було створено шість областей — Львівську, Станіславську, Волинську, Тернопіль­ську, Рівненську, Дрогобицьку.

Менше ніж через рік було законодавчо оформлене і включення до складу УРСР територій, повернених з Румунії, — Північної Буковини та придунайських зе­мель. У червні 1940 р. СРСР в ультимативній формі заявив Румунії про передан- ня йому Бессарабії та Буковини. 28 червня південна група військ Червоної армії перейшла річку Дністер і вступила на ці території. 2 серпня 1940 р.,за рішенням VII сесії Верховної Ради СРСР, була утворена Молдавська РСР,а в Північній Бу­ковині організовано Чернівецьку область і передано УРСР.До складу УРСР були включені також Хотинський, Аккерманський та Ізмаїльський райони.

У листопаді 1940 р.між УРСР і МРСР було встановлено новий кордон. У ре­зультаті від України було відчужено Придністров'я з етнічним українським населенням. Після включення до складу УРСР Західної України, Північної Буковини і трьох повітів Бессарабії кількість населення України збільшилася на 8,8 млн осіб і на середину 1941 р. становила понад 41,6 млн осіб, а її тери­торія розширилася до 565 тис. км².

Із приєднанням західноукраїнських земель до СРСР розпочався процес їх радянізації,тобто зміни в усіх сферах життя відповідно до зразків, виробле­них за роки радянської влади. У процесі радянізації виділяються два етапи:

• до весни 1940р.,коли режим зовнішньо зберігав демократичність, а ре­форми зустрічали підтримку з боку більшості населення;

• з весни 1940 р.,коли відбувається поглиблення соціалістичного змісту перетворень, що супроводжуються масовими репресіями через неприйняття цих перетворень більшістю місцевого населення.

Заходи, які зустріли підтримку з боку населення:

• ліквідація польського державного апарату;

• конфіскація земель великих власників, націоналізація торгівлі та про­мисловості (ці галузі перебували в руках поляків та євреїв);

• українізація та зміцнення системи освіти (кількість українських шкіл збільшилася до 6,5 тис. з одночасним скороченням польських); Львівський університет перейменовано на честь І. Франка, мовою викладання стала ук­раїнська тощо);

• розвиток системи соціального забезпечення, особливо охорони здоров'я.

Заходи, які викликали невдоволення з боку населення:

• заміна польських чиновників на місцевих комуністів та людей, присла­них зі сходу України;

• насильницька колективізація (на червень 1941 р. в колгоспи було об'єднано 15 % господарств);

• тиск на церкву (як греко-католицьку, так і православну);

• розгром політичних партій і громадських об'єднань, у тому числі таких впливових, як «Просвіта»;

• масові репресії.

Репресії розпочалися практично відразу після зайняття краю Червоною армією, але спочатку вони зачепили переважно поляків — депортація на схід СРСР мільйона поляків, розстріл 15 тис. польських військовослужбовців.

Серед українців раніше за інших репресій зазнали активісти політичних партій. Єдиною організованою силою Опору залишалась Організація Українсь­ких Націоналістів — ОУН.

Навесні 1940 р. режим розпочав широкомасштабні репресії: до Сибіру й Казахстану депортовано 400 тис. українців; десятки тисяч людей перейшли на польські території, окуповані німцями; люди переслідувалися без суду і слідства, але з метою залякування населення інколи проводилися показові процеси.

27

анкова бит­ва в районі Рівне-Дубно- Луцьк— Бро­ди	23— 29 червня 1941 р.	Перша велика танкова битва Другої світо­вої війни, в якій з обох сторін взяли участь близько 4 тис. танків (понад 3 тис. радян­ських і 800 німецьких). Радянські механі­зовані корпуси, отримавши наказ негайно відкинути передові танкові частини ворога, що прорвалися, перейшли у наступ без на­лежної підготовки й авіаційного прикрит­тя. Зустрічний танковий бій завершився майже повним розгромом радянських меха­нізованих корпусів
Значення. Хоча просування ворога затрималося на тиждень, це було досягнуто дорогою ціною: із 4201 танка на Південно-Західному фронті залишилося лише 737. Ворог втратив декілька сот. Удар механізованих корпусів зірвав спробу ворога сходу оволодіти Києвом і дав можливість підготувати оборонні рубежі на підступах до міста. Примусив ворога пе­редчасно ввести в бій резерви
Київська обо­ронна опера­ція	7липня-26 вересня 1941 р.	5 липня 1941 р. німецькі війська зуміли прорвати оборону на етиці 5-ї і 6-ї радян­ських армій і вийшли до оборонних спо­руд міста. Ця подія вважається початком Київської стратегічної оборонної операції, що тривала 83 дні. Німецьке командування оцінило прорив як вирішальну перемогу, і падіння Києва вважалося справою най­ближчого часу. На 21 липня Гітлер призна­чив парад на Хрещатику. Та цим планам не судилося здійснитися. Німецькі частини, що підійшли до першої смуги оборони, не змогли її подолати. Пер­ший штурм Києва 11—14 липня виявився для ворога невдалим. Ці події поклали по­чаток героїчній обороні міста, що тривала 71 день. Невдалими для ворога були і на­ступні спроби оволодіти містом. Героїчні захисники міста (понад 120 тис. бійців, із яких 33 тис. — народне ополчення) стійко тримали оборону. 21 серпня Гітлер прийняв рішення припинити лобові атаки міста. Під Києвом ворог втратив 100 тис. солдатів. На­ступ на Київ тимчасово припинився. Трм ча­сом склалося загрозливе становище не флан­гах Південно-Західного фронту, що обороняв місто. Німецькі танкові частини, із півдня і півночі обійшовши захисників міста, за­мкнули кільце оточення біля Лохвиці. Наказ про відступ радянських військ було віддано занадто пізно й в оточення потрапило чотири радянські армії. Спроби вирватись з оточен­ня виявилися невдалими. Командуючий Пів­денно-Західного фронту М. Кірпонос загинув у бою. У полон, за німецькими даними, по­трапило 665 тис. солдатів (згідно з останніми дослідженнями значно менше). 19 вересня німецькі війська вступили в Київ Значення. Зірвала плани німецького командування сходу оволодіти міс­том. Примусила його змінити напрямок головного удару, що зрештою призвело до провалу плану «Барбаросса»
Оборона Оде­си	5 серп­ня — 16 жовтня 1941 р.	Одна з героїчних сторінок іеторії Великої Вітчизняної війни. Після поразки Півден­ного фронту румуно-німецькі війська взяли в облогу Одесу. Проте швидко захопити місто ворогові не вдалося. Декілька штур­мів захисники міста відбили з великими втратами для ворога. Напередодні зали­шення міста радянські війська провели вдалу десантну операцію в районі села Григорівка, захопивши важкі гармати, що обстрілювали місто. Рішення про припинення оборони міста було прийняте у зв'язку з проривом ні­мецьких військ у Крим. Евакуація військ з Одеси відбулась без втрат і несподівано для ворога. Війська евакуйовані з Одеси, були спрямовані на оборону Сталінграда Значення. Радянські війська, що протягом 72 днів здійснювали оборону міста, приковували до себе значні сили ворога, завдавши їм великих втрат (понад 300 тис. осіб). Оборона міста давала можливість Чорно­морському флоту впродовж другої-половини 1941 р. контролювати всю акваторію Чорного моря, загрожуючи узбережжю Румунії та нафтовим родовищам
Оборона Се­вастополя	30 жовтня 1941-4липня 1942р.	У жовтні 1941 р. німецькі війська увірва­лися до Криму. 30 жовтня вони підійшли на далекі підступи до Севастополя. Місто не було обладнано оборонними спорудами із суходолу, проте мало продуману обо­рону з моря. У стислий час навколо міста було створено три лінії оборони. Хоча місто було відірвано від тилових районів суходолом, дії Чорноморського флоту упро­довж 250 днів забезпечували оборону міста необхідним. Неодноразові штурми міста німецькими румунськими військами були відбиті з великими втратами для ворога (понад 300 тис. військових). Проте поразка радянських військ Кримського фронту'на Керченському п-ві дала змогу німецьким військам здійснити вирішальний наступ, прорвати оборону міста. 3 липня 1942 р. Ставка віддала наказ про евакуацію військ, проте вже було пізно. Евакуюватися змогла лише невелика частина захисників міста . Значення. На тривалий час оборона Севастополя прикувала значні сили німецьких військ, завдавши їм значних втрат. Були зірвані плани по знищенню Чорноморського флоту СРСР

22 липня 1942 р. радянські війська залишили місто Свердловськ Ворошиловградської області, після чого вся територія України була окупо­вана німецькими війська та їх союзниками

 

Основними причинами поразок Червоної армії на початку війни були раптовість фашистського нападу; матеріальна непідготовленість до війни, незавершеність процесу переозброєння СРСР; відсутність надійних союзників, міжнародна ізоляція Радянського Союзу; розпорошення сил Червоної армії на кордонах, масові репресії наприкінці 30-х років проти армійського командного складу; некомпетентність воєнно-стратегічного керівництва тощо.

 

28

2. Установлення нацистського «нового порядку». Нацисти установили на окупованих територіях жорстокий окупаційний режим. Вони перетворили Україну в німецьку колонію, що входила в «німецький життєвий простір» і стала джерелом сировини, продовольства, робочої сили для «третього рейха». 85% усіх продуктів, вивезених у роки війни зі СРСР до Німеччини, були з України. Економічний грабіж відбувався з німецькою обґрунтованістю і педантичністю. Нацистами була створена ціла система грабіжницьких заготівельних органів. Найбільшим серед них було «Центральне товариство Сходу», що мало 30 комерційних відділів із 200 філіями в містах.

Гітлерівський план «Ост» передбачав перетворення України в аграрно-сировинний придаток рейху, життєвий простір для колонізації представників «вищої раси». Протягом 30 років планувалося виселити 65% населення України, на «землі, що звільнилися», переселити німців, а тих місцевих жителів, які залишаться живими, поступово «онімечити».

Окупаційний режим здійснювався гестапо, військами СС, Службою безпеки (СД). Діяла також допоміжна адміністрація з місцевих жителів (бургомістри, старости, поліція). Необхідність керування окупованими територіями України вимагала великого і розгалуженого адміністративного апарату, створити який без участі місцевого населення було важко. I в нацистів знаходилися помічники - колабораціоністи (місцеві жителі, які співробітничали з окупаційною владою). Більшість із них складали ті, хто став жертвою сталінської репресивної системи, бажав помститися радянській владі. Вони йшли в окупаційні органи, поліцію, каральні підрозділи. Саме зрадники сприяли арештам і знищенню антигітлерівського підпілля в Києві, Одесі та інших містах, допомагали знаходити комуністів, радянських активістів, євреїв, прирікаючи їх на знищення; іноді колабораціоністи безпосередньо брали участь в «акціях знищення».

Нацисти в ідеологічній роботі використовували як негативні приклади діяльність більшовиків проти народу України. Окупанти обіцяли провести аграрну реформу, розвивати українську культуру, повернути солдатів додому, але це були способи морально-психологічного тиску, на тлі якого жителі України оголошувалися громадянами «третього сорту», їхнє життя строго регламентувалося правилами і наказами, порушення яких призводило до концтаборів або розстрілу.

Великою трагедією для України стало вивезення людей, у першу чергу молоді, на роботу в Німеччину. У 1941-1944 pp. 2,8 млн чоловік були вивезені зі СРСР у нацистське рабство і 2,4 млн із них були з України. Десятки тисяч із них загинули на чужині від виснаження, хвороб і травматизму. Частина остарбайтерів (так називали вивезених у Німеччину), боячись репресій з боку радянської влади, не повернулися на Батьківщину після завершення війни. Крім цього, і на окупованих територіях була організована примусова праця населення з метою зміцнення економічної могутності «третього рейху».

Людство ніколи не забуде і не пробачить нацистам масового знищення населення. Масовий терор проти українського народу нацисти застосовували з особливою жорстокістю. Підрозділи СС знищували цілі села. В жовтні 1941 р. Україна й уся Європа «побачили свою першу Хатинь» : сіло Обухівка Полтавської області було цілком спалене, а все населення розстріляне. Під час окупації подібні варварські акції були здійснені нацистами в 250 населених пунктах України. В Україні діяли десятки «таборів смерті», існувало 50 гетто.

Майже 3 тис. мирних жителів нацисти знищили в Н. Берестечку. Очевидці розповідали, що гітлерівці закопали в землю напівживих людей, над якими ще довго ворушився ґрунт. У вересні 1941 p. у Львові для масово знищення населення окупанти вперше застосували автомобілі, що стали газовими камерами, у яких жертви умертвлялись під час руху відпрацьованими газами.

Гітлерівці організовували масове знищення військовополонених. У Львівському, Славутському, Кам'янець-Подільському та інших концтаборах були замучені сотні тисяч чоловік. Із 5,8 млн радянських військовополонених, що потрапили до рук нацистів, загинули близько 3,3 млн; із них майже 1,3 млн українців.

3. Голокост. Складовою частиною нацистських планів завоювання світового панування, найважливішим елементом ідеології, політики і практики нацистської Німеччини 1933-1945 pp. був антисемітизм - одна з форм національної нетерпимості, що виражається у ворожому ставленні до євреїв. На практиці він вилився в прагнення поголовного фізичного знищення євреїв у всьому світі. Це трагічне явище в історії людства здобуло назву Голокост.

Голокост - загибель значної частини єврейського населення Європи внаслідок нацистської політики планомірного й організованого фізичного знищення (геноциду) євреїв у Німеччині та на захоплених нею територіях у 1933-1945 pp.

В Україні антиєврейський геноцид мав особливо жорстоку форму. Це пояснювалось тим, що, у розумінні нацистів, тут жили не просто євреї, a євреї «більшовицькі», нібито складова основа радянської влади, які представляли собою рушійну силу світової революції, для запобігання якої і необхідно було будь-якими способами позбутися від її носіїв.

Напередодні війни за кількістю євреїв, що проживали на її території, -2,7 млн чоловік - Україна (у сучасних кордонах) займала перше місце в Європі та друге у світі.

Убивства євреїв окупантами почалися в Україні 22 червня 1941 p. і тривали понад три роки. Перші «єврейські акції» були спрямовані в основному проти єврейської інтелігенції як потенційного організатора опору окупантам. Першочерговому знищенню також підлягали євреї-партійні працівники і державні службовці. Далі окупанти перейшли до поголовного знищення всіх євреїв. Головна роль у цих операціях надавалася силам поліції та СД. Перед знищенням євреї в Східній Галичині, на Волині, у Поділлі, Закарпатській Україні, частково на Лівобережній Україні були примусово зібрані в гетто.

Гетто, створені нацистами в роки Другої світової війни, були задумані як проміжні місця проживання на шляху євреїв до «таборів смерті». На іншій території України гетто не створювалися, оскільки євреї, які залишилися, винищувалися майже відразу після окупації, максимум через кілька місяців.

Символом Голокосту в Україні став розстріл понад 150 тис. чоловік, більшість із який були євреями, у БабиномуЯру(м. Київ). Масові вбивства єврейського населення відбулися також у Львові, Бердичеві, Харкові, Одесі, Дніпропетровську та інших містах України. Крім того, значна частина єврейського населення УРСР була вивезена і знищена на території Польщі - у «таборах смерті» Освенцім, Майданек, Треблінка та ін.

Загальну кількість загиблих українських євреїв можна оцінити в 1,8 млн осіб. У цілому Україна втратила близько 70% довоєнного єврейського населення.

Слід особливо зазначити, що багато українців, ризикуючи своїм життям, ховали євреїв у своїх будинках, рятуючи від неминучої загибелі дітей, жінок і чоловіків. У сучасному Ізраїлі їх, як і представників інших національностей, називають «Праведниками світу» і віддають данину глибокої поваги мужності та гуманізму цих людей.

29

Рух Опору в Україні в роки Другої світової війни

Напад Німеччини та її союзників на СРСР та окупація значних територій зумовили розгортання руху Опру. Поразки на початковому етапі війни примусили Москву терміново переглянути довоєнну теорію війни, згідно з якою, у разі нападу противника на СРСР, бойові дії будуть вестися "малою кров'ю і на території ворога". У 1930-х pp. було ліквідовано створену в лісах мережу матеріально-технічних баз для розгортання, у разі потреби, партизанського руху. Підібрані для можливої партизанської боротьби кадри звинуватили в підготовці замаху на Сталіна і знищили. Тому з поспіхом зібраних і недосвідчених 3,5 тис. партизанських загонів і диверсійних груп, залишених на окупованій території, улітку 1942 р. лишилося лише 22 загони, інші розпалися або були розгромлені. Проти недосвідчених підпільників і партизанів діяли досвідчені фашистські каральні органи: гестапо, поліція, СС, СД.

В Україні найбільш сприятливими були умови для таборів партизан на Волині й Поліссі. Рух набрав організованого характеру в 1942 р., коли було створено Український штаб партизанського руху, який очолив Т. Строкач. У русі Опору брали участь утікачі-військовополонені, партійні й безпартійні, дорослі й діти.

Причини розгортання руху Опору: окупація батьківщини загарбниками; жорстокість окупаційного режиму; цілеспрямована діяльність радянського керівництва з організації руху Опору на окупованих територіях.

Пасивні форми опору, різноманітна допомога партизанам; відмова співробітничати з окупаційною владою; саботаж заходів окупаційної влади; випуск бракованої продукції; зрив поставок продовольства для окупаційної армії; ухиляння від робіт тощо.

Активні форми опору, партизанський рух; діяльність підпілля; диверсійна діяльність; пропагандистська діяльність.

Джерела формування партизанських загонів.

• Залишення в тилу ворога спеціально сформованих загонів.

• Окремі солдати і підрозділи, що опинилися в оточенні й не мали змоги прорватися для з'єднання з фронтовими частинами.

• Окремі громадяни, які не були призвані до армії, але були здатні носити зброю і за своїми переконаннями і бажанням готові були вести партизанську боротьбу.

Відомими командирами радянських партизанів стали С. Ковпак, О. Федоров, М. Наумов.

В українських містах і селах діяли молодіжні підпільні організації. У Миколаївській області до їх складу входили старшокласники с. Кримки. У вересні 1942 р. – січні 1943 р. підпільна молодіжна організація "Молода гвардія" діяла в м. Краснодоні. Крім антигітлерівської пропаганди, молодогвардійці здійснили низку диверсій і бойових операцій.

ВНЕСОК УКРАЇНЦІВ У ПЕРЕМОГУ НАД НАЦИЗМОМ

Понад 6 млн. українців воювали у Червоній Армії під час 1941-1945 років. Близько 120 тисяч українців зустріло нацистів у вересні 1939 р. у складі польської армії. Переважно це були польські громадяни, які походили з Галичини та Волині, що входили до міжвоєнної Польщі.

На фронтах від Атлантики до Тихого океану, від Норвегії до Єгипту українці боролися у складі збройних сил США (80 тис.), Британської Імперії (45 тис.), Франції (6 тис.) та інших держав. Переважно це були представники української діаспори цих країн.

Протягом 1942–1950-х рр. в Україні воювала Українська Повстанська Армія, через лави якої пройшло близько 100 тис. людей.