Конфлікт правди й неправди.

. Ще одним характерним ономастичним прийомом в “Кассандрі” є оживлення абстракції. Цей прийом також побудований на основі міфології і, до речі, з найбільшою силою виллється в “Лісовій пісні”. Ця персоніфікація побудована на принципі опозиційності. Серед двох опозиційних абстракцій (Правда – неправда) одна оживлюється шляхом іменування, друга ж залишається невиділеною, їй не надається виключності, чого не можна сказати про першу, яка в такий спосіб перетворюється у “повнокровний” образ. В цьому плані виразно дається взнаки полярність Правда / неправда і яскравіше опрозорюється трагедійність пророчиці, яка єдина бачила “голу правду”, через що Кассандра страждає. Поіменованість Правди дає змогу наблизити її до, сказати б, повноцінного персонажа, сприяє виокремленню найсуттєвішого в творі.

 Головне питання цього конфлікту - питання правди. Чи потрібна вона людям? Кассандра не втаює нічого з того, що бачить у своїх видіннях. Вона попереджає про небезпеку,проте до її слів майже ніхто не прислухається. Більше того, про неї в Трої йде лиха слава, в Кассандрі люди вбачають причину всіх нещасть. Люди воліють за краще не знати правди. Це добре розуміє Гелен. Він говорить лише те, що вигідно. Війна у творі точиться не лише на полі бою, вона відбувається між Кассандрою і Геленом. Ц поєдинок між правдою і неправдою. Потрібно сказати,що тягар правди надзвичайно важкий для Кассандри. Вона страждає від своїх видінь. Через свої пророцтва Кассандра нещаслива в особистому житті: її кидає наречений Долон, бо не в силі винести погляд її очей. Кассандру не розуміють і бояться рідні. Ми бачимо, що Касандра глибоко нещасна. Вона не може відвернути загибель коханого Долона, вона змушена дати слово на шлюб з Ономаєм. Та найбільше випробування чекає її, коли Деїфоб і Гелен пропонують їй стратити Сінона, полоненого грека, якого Кассандра вважає шпигуном. Але на це їй не вистачає ні сили, ні волі. Цей епізод сповнений найвищої напруги і хвилювання. Сліпа доля перемагає і Кассандру.

Кассандра Лесі Українки й Гамлет в.Шекспір

Леся Українка не могла сказати інакше, і краще від неї про її героїню не скажеш. Мені все ж видається, що її «Кассандра», як і будь-який досконалий твір мистецтва, особливо призначений для сцени, може бути прочитаний відносно незалежно, а то й зовсім окремо від умов, що спонукали його написати. Навряд чи варто зовсім виключати чи наперед ганьбити і таке прочитання, яке б полемізувало з авторським задумом з усією повагою до нього. Античний міф в основі сюжету – вже приваблива для цього підстава, але є ще привабливіша. Сама авторка, без злої догани засуджуючи бездіяльність Кассандри, провела ряд паралелей з іншим образом і з іншим великим драматичним твором – трагічною історією «Гамлета, принца Датського» (1601 р.).

Спорідненість між «Кассандрою» Лесі Українки і Шекспіровим «Гамлетом» виявляється найперше в розвитку сюжетів. Вона виказує себе у двох схожих епізодах: і Гамлетові (Дія 3, сцена 3 з Клавдієм на молитві) і Кассандрі (сцена на майдані з еллінським лазутчиком Сіноном), дається нагода дістати легкий, одним ударом меча, розв’язок своєї задачі (для Гамлета – помститися за батька, для Кассандри – врятувати Трою від загибелі). Обидва від цієї нагоди відмовляються, втім, з виразно відмінних причин: він – бо задумався, вона – бо зворушилась.

Слідом за цією, найбільш яскравою, хочеться шукати й інших паралелей. Обидва герої намагаються протистояти «часові, що звихнувся». З деякою напругою можна сказати, що це «соціальний час» – суспільство, яке поволі і не вповні це усвідомлюючи, наближається до загибелі. Своє «зіткнення з часом» обидва сприймають як нове народження. Коли скористатися Еклезіастовою формулою часу – визначенням плинності, безперервності і сутнісної незмінності природи людини, як і всіх речей, – Кассандра і Гамлет виявляться поєднані двома частинами цієї формули. Перша частина її для Гамлета – «що є, то було вже воно»: іще до появи Привида він вже здогадувався про якийсь недолад і болісно відчував зневіру в материній любові до батька, навіть вже переносив її на весь світ. Для Кассандри – друга частина, «і що статися має було вже»: руїни Трої.

Обидва йдуть шляхом розчарувань і розчарування в собі. У фіналі кожного з творів обидва згоджуються крокувати назустріч неминучому і дозволяють ворогові себе вбити (але Гамлет, вже вражений отруєною рапірою, встигає здійснити помсту за батька, а Кассандра зрікається пророчого дару і йде на смерть від руки Клітемнестри вже по тому, як пережила падіння рідного міста).

Подібність дедалі простежується у характерах головних героїв і в художніх засобах їх творення. І Кассандру, і Гамлета вважають божевільними. І Кассандра, і Гамлет з’являються на сцені в жалобі. Для них обох головною зброєю є слово, і мові їх обох (мові Гамлета – більшою мірою) властивий гіркий сарказм – дотепність з відчаю.

І Кассандра, і Гамлет ненавидять війну, але їх максималізм може змусити їх послати людей (Розенкранца й Гільдестерна, лідійське військо царя Ономая) на смерть з відрази (хоча у кожному з цих випадків відраза не є єдиною причиною: студенти зрадили свого друга, а Кассандру примушує дати слово брат Деїфоб). І Кассандра, і Гамлет відштовхують і втрачають коханих (Гамлет пориває з Офелією свідомо, а відчуження між Кассандрою і її нареченим Долоном відбувається саме собою). Обох можна брутально і не вповні справедливо звинуватити в тому, що вони самі підштовхнули до загибелі і Офелію, і Долона. Кассандра прийняла б це звинувачення, а Гамлет заходився б гаряче відкидати його, та не зміг би цілком переконати самого себе.

У фіналі «Гамлета» чотири капітани як воїна понесуть тіло принца, схильного до філософування, аматорського віршування і, як у таємницю, закоханого в театр, піднімуть на поміст королевича, який згадував з дитинства дружбу з королівським блазнем. Гораціо і щасливчик Фортінбрас вшанують чесноти небіжчика в епітафіях. Прощання з Гамлетом зображене так, щоб переконати: він переможець, його смерть – не його поразка. Кінець Кассандри, прихований авторкою від читацьких та глядацьких очей, що спіткає її за порогом чужого дому, разом з руйнівничим Трої Атрідом Агамемноном, змальований як капітуляція. Ця капітуляція подвійна: насправді Кассандрин кінець настає на мить раніше, коли вона добровільно зрікається пророчого дару.

Кассандра у Лесі Українки – це не Гамлет, зіграний жінкою. Надходить думка, що вона споріднена лише до окремого прочитання образу Гамлета, того самого, яке пов’язане з ім’ям Й.-В. Гете і від якого утворилося слово «гамлетизм» із негативною окрасою. З цього погляду Гамлет ввижається прекрасним, але слабким духом. Зіставлення показує, що спорідненість між двома образами існує, але така, як між двома подобами по різні боки дзеркала. Про схожість неможливо говорити без рясних застережень. На те, що Лесина Кассандра все ж таки не жіноча іпостась принца Датського, а, як прийнято казати, художньо самостійний образ, вказують відмінності у їх характерах. Обидва вони – люди вразливі, «з тонкою шкірою» і обидва – самозаглиблені. Проте Гамлет з його численними монологами зображений так, що залишає враження людини, більше схильної до розмірковування, хоча здатної до раптового запалу. Кассандра у драматичній поемі Лесі Українки – порівняно із ним більш чутлива. Гамлет, дарма що не любить прикидатися, присилує себе до цього. Він і використовує як знаряддя гру – театральну виставу, і удає з себе божевільного. Інша річ, що читач чи глядач може легко забути, що це удавання – умисне, і скасувати тонку грань між Гамлетом і багатьма стражденними поборниками істини, яких було оголошено безумцями. Як на мене, у суперечці Гамлет – Клавдій важливо бачити різницю в засобах, якими користуються сторони: між театром як «чесною» грою, що діє силою умовності, але не обману, і підступністю кінцевого двобою, по формі обставленого як «спортивний», по суті уподібненого до дуелі між Гамлетом та Лаертом, але з нерівними умовами для супротивників і залаштунковою змовою проти одного з них – Гамлета. м для свого завдання і нездатним його виконати.