Загальна характеристика права власності на природні ресурси й комплекси в Україні

Право власності на природні ресурси випливає з принципу суверенітету держави над природними ресурсами в межах своєї території, який знайшов відображення в резолюції Генеральної Асамблеї ООН "Невід'ємний суверенітет над природними ресурсами" 1962 р., у Декларації Конференції ООН з проблем навколишнього середовища (Стокгольм, 1972), у Декларації з навколишнього середовища та розвитку (Ріо-де Жанейро, 1992). Важливо зазначити, що законодавцем не встановлено чіткого визначення поняття природних ресурсів, тому постає проблема у розумінні та аналізі даного поняття. Правова доктрина стверджує, що природні ресурси це компоненти природи, які використовуються (актуальні) або можуть бути використані (потенційні) як засоби виробництва і предмети споживання. [2, с. 391]

Аналізуючи еколого-правову доктрину права власності на природні ресурси, воно традиційно розглядається в об'єктивному та суб'єктивному розумінні. Об'єктивне право власності на природні ресурси – це система правових норм земельного, гірничого, водного, лісового, фауністичного, природно-заповідного й інших галузей та інститутів екологічного права, які закріплюють, регулюють та охороняють відносини володіння, користування та розпорядження природними ресурсами в інтересах як суспільства так і кожної особи. Суб'єктивне право власності на природні ресурси – це сукупність повноважень різних суб'єктів (Українського народу, держави, юридичних та фізичних осіб) щодо володіння, користування та розпорядження належними їм на юридичному титулі права власності природними ресурсами.

Право власності є юридичним вираженням, формою закріплення економічних відносин власності і являє собою врегульовані законом суспільні відносини по володінню, користуванню та розпорядженню об'єктами власності.

Слід розрізняти поняття «власність» та «право власності». Власність — це економічна категорія, що виражає відносини людей з приводу виробництва та розподілу матеріальних благ. Власність як економічна категорія властива певному способу виробництва і є основою виробничих відносин. Поряд з іншими засобами виробництва природні ресурси утворюють матеріальну основу розвитку суспільства. Задовольняючи матеріальні потреби суспільства, дані об'єкти природи як об'єкти власності виконують економічну функцію. Але, будучи одночасно і об'єктами навколишнього природного середовища, вони здійснюють і екологічну функцію. Таким чином, економічні відносини, властиві інституту власності взагалі і поширені на природні об'єкти зокрема, доповнюються екологічним змістом, що перетворює їх на еколого-економічні відносини. [1, с. 74]

Право власності на природні ресурси можна розглядати і як правовий інститут, і як сукупність правомочностей власника. Сукупність правових норм екологічного права, що регулюють відносини власності на природні ресурси, утворюють правовий інститут. Положення ЦК України застосовуються до врегулювання відносин власності на природні ресурси України лише в окремих випадках. Відносини власності на природні ресурси є предметом цивільного права лише в тому разі, якщо вони не врегульовані нормами екологічного права чи інших природно-ресурсових галузей права.[3]

Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» у статті 4 встановлює, що природні ресурси України є власністю Українського народу, а права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування у межах, визначених Конституцією України, цим та іншими законами України. Громадяни України мають право користуватися природними ресурсами України відповідно до цього та інших законів. [4]

Перелік природних об’єктів права власності Українського народу закріплено у ЦК України. Зокрема, в межах території України до них належать: а) земля; б) надра землі; в) атмосферне повітря; ґ) водні та інші природні ресурси. За межами України до таких об'єктів віднесені природні ресурси континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, на які поширюється юрисдикція України як самостійної суверенної держави.

Кожний з названих природних об'єктів права власності Українського народу має особливий правовий режим, який визначається нормами земельного, природоресурсного, екологічного законодавства України, законодавчими та міжнародно-правовими актами щодо континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони. [7, с.158]

Правова природа права власності на природні ресурси та комплекси має свій власній ряд спеціальних ознак: публічно-правовий характер права власності на природні ресурси. "Відносини власності на природні об'єкти в будь-якій її формі та елементи змісту права власності (володіння, користування та розпорядження) мають переслідувати публічні інтереси теперішнього і майбутніх поколінь. Державна влада має право та обов'язок нормувати порядок водокористування зовсім не тому, що держава є суб'єктом права на води в приватноправовому розумінні. Уся діяльність її в цій галузі, навпаки, лежить у сфері публічно-правовій, оскільки держава виступає тут як вищий представник суспільних інтересів" [2, с. 392].

Право власності на природні ресурси не є винятковим та всеосяжним, тому що не всі природні ресурси та комплекси можуть перебувати у власності, а лише ті, що є відносно стабільними, підлягають індивідуалізації, наприклад, земля, надра, води, ліси, тваринний і рослинний світ, природно-заповідний фонд. Одна зі спеціальних ознак є те, що природні ресурси є самостійними об'єктами права власності, хоча в природному стані вони взаємопов'язані, тобто у природному середовищі завжди компонуються з іншими об’єктами. Яскравий приклад, що підтверджує цю думку, власники земельних ділянок мають право використовувати наявні на їхніх земельних ділянках корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі на праві загального природокористування. В юридичній літературі пропонується розширити межі повноважень власника земельної ділянки відносно інших природних ресурсів.

Сьогодні право власності не є всеосяжним, бо не всі природні ресурси за своїми властивостями можуть знаходитись у власності, а тільки ті з них, що є відносно стабільними, що підлягають індивідуалізації (земля, її надра, води, ліси та тваринний світ). Інші елементи природного середовища не здатні за об'єктивними властивостями бути об'єктами власності (атмосферне повітря, вітрова та сонячна енергія тощо).

Також треба пам’ятати про специфіку самих природніх ресурсів, вони хоча і є самостійними об'єктами власності, проте знаходяться у нерозривному екологічному взаємозв'язку один з одним, їх не можна відокремлювати від природного середовища. [5, с.123]

Природні ресурси та об'єкти як компоненти навколишнього середовища - це одне з багатств будь-якої держави. Визначаючи їх цінність і значення, законодавець представляє їх як національне надбання. Визнання того чи іншого майна (землі, надр, культурних цінностей і т.д.) національним надбанням породжує певний порядок правового регулювання володіння, експлуатації, інших видів використання, охорони цього майна, а саме правовий режим цього майна. [6, с.86]

Згідно із п. 2 ст.1 Міжнародних Пактів про економічні, соціальні і культурні права і про громадянські і політичні права всі народи для досягнення своїх цілей можуть вільно розпоряджатися своїми природними багатствами і ресурсами без шкоди для будь-яких зобов'язань, що випливають з міжнародного економічного співробітництва, основаного на принципі взаємної вигоди, та з міжнародного права. Жоден народ ні в якому разі не може бути позбавлений належних йому засобів існування.

Загалом Україна володіє унікальними природними ресурсами, що дозволяють їй забезпечувати економічну самостійність та розвиток держави. Водночас, поглиблюється залежність держави від енергетичних ресурсів і від держав, які такими ресурсами володіють достатньою мірою. Таким чином, питання енергетичної безпеки України на сьогодні стоїть особливо гостро, що зумовлює потребу пошуку альтернативних рішень та ресурсів. [9]