12. Індоєвропейські племена України епохи палеометалу.

Індоєвропейці — носії індоєвропейських мов.

До індоєвропейців відносяться багато давніх та сучасних народів: вірмени, балти, германці, греки, іллірійці, індійці, іранці, італіки, кельти, слов'яни, тохари, фракійці, фригійці, хетти.

Найбільш розповсюджена серед лінгвістів та археологів «курганна гіпотеза» передбачає, що прабатьківщиною індоєвропейців була територія Північного Причорномор'я в межиріччі Дніпра та Волги, а самі вони були напівкочовим населенням степових районів сучасних сходу України та півдня Росії, що жило в цих місцях в V—IV тис. до н. е. З предками індоєвропейців, відповідно до цієї гіпотези, ідентифікується населення, що відносилося до середньостогівської, самарської та ямної культури. В подальшому у зв'язку з переходом цих племен до бронзової доби та прирученням коня почались інтенсивні міграції індоєвропейських племен у різних напрямках. При цьому проходила мовна асиміляція індоєвропейцями місцевого доіндоєвропейского населення, що призводило до того, що сучасні носії індоєвропейських мов значно відрізняються за расово-антропологічним типом.

 Вперше на археологічному грунті проводиться розподіл арійських племен на три групи: ішоарійців, давніх іранців та нуристайців. На основі порівняльного аналізу та методу каліброваного радіовуглецевого датування було доведено, що саме на теренах України проходило як зародження, так і найпошириніше розповсюдження та удосконалення колісного транспорту в середовищі індоєвропейських скотарів. Тут же проходила доместикація (одомашнення) коня, а також було винайдено найдавнішу в світі систему кінської упряжі. Територію України можна вважати пер­винним осередком індоєвропейської цивілізації, де вона і пройшла весь свій шлях від зародження, розвитку та розповсюдження по всій майбутній індоєвропейській ойкумені (ойкумена - освоєна людством частина світу).

13. Інтенсифікація відтворюючого господарства. Поява іригації.

Господа́рство відтво́рююче — спосіб життя, який ґрунтується на землеробстві та скотарстві. У цьому випадку люди вже споживають продукти, створені власне ними: хліб, вирощені овочі та фрукти, м'ясо та молоко свійської худоби.

Виникло внаслідок подолання кризи привласнюючого, зокрема, мисливського господарства під час переходу від льодовикового періоду (плейстоцену) до сучасного міжльодовикового періоду (голоцену) приблизно 10 тис. р. тому.

Відтворювальне господарство дало змогу отримувати надлишковий продукт і спричинило до експлуатації чужої праці, появи приватної власності.

Ірига́ція або зро́шування (лат. irrigatio від irrigo — «зрошую», «поливаю») — підведення води на поля, що відчувають нестачу вологи, і збільшення її запасів у шарі ґрунту, де знаходяться коріння рослин, з метою збільшення родючості ґрунту. Іригація є одним з видів меліорації. Зрошування покращує постачання корінню рослин вологи і живильних речовин, знижує температуру приземного шару повітря і збільшує його вологість.

Вже у найдавніші часи зрошення досягло ступеня мистецтва, у якому було засновано добробут цілих країн. Про проведення води для зволоження полів згадується у багатьох місцях Біблії. Місцевість між Євфратом і Тигром славилася вже в давнину сільськогосподарським прогресом, досягнутим за допомогою систематичного зрошення. З незапам'ятних часів існують зразки зрошувальних споруд у країнах найдавнішої культури: у Китаї, Індії та Єгипті, а в Новому світлі - в областях зниклого царства ацтеків. Єгиптяни не задовольнялися періодичними розливами Нілу запліднення своїх полів; а провели його води, за допомогою розгалуженої системи каналів, по всій своїй родючій ділянці до краю пустелі. Згодом перейшли тут до коліс, що піднімали воду на висоту.