5.2.Соціально-психологічні явища в малих групах та колективі База знань
Група, великі та малі групи, реальні та умовні групи, референтна група, офіційна група, неофіційна група; колектив, конформізм; натовп; лідерство, стилі та типи лідерів; міжособистісні стосунки, сумісність; метод соціометрії, соціоматриця, соціограма; конфлікт, види конфліктів, структура конфлікту, функції; стратегія та тактики поведінки у конфліктній ситуації: уникнення, змагання, пристосування, компроміс, співробітництво; феномен агресії, види агресивних реакцій; соціальна психологія; конфліктологія.
ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ
У колективі і під його впливом відбувається становлення особистості − формується її спрямованість, суспільна активність, воля, створюються умови для саморегуляції та розвитку здібностей. У психологічній науці розрізнюють поняття “група” і “колектив”.
Групою можна назвати будь-яке об'єднання людей, незалежно від того, який характер зв'язків існує між її членами. Головні потреби, що зумовлюють вступ людини до неформальної групи: потреба у допомозі; потреба у захисті; потреба в інформації; потреба в тісному спілкуванні та симпатії. Група має свою структуру – зовнішні комунікативні зв’язки, за допомогою яких здійснюється спілкування людей в праці, навчанні та інших різновидах діяльності. Головними особливостями такої структури є:
поділ праці та спеціалізація функцій;
ієрархія посад;
наявність системи координації дій;
встановлення постійних комунікацій та способів передачі інформації.
Групи бувають великі та малі, реальні, умовні, офіційні, неофіційні та референтні. Великі та малі групи можуть бути реальними або умовними.
Велика група – це кількісно необмежена умовна спільність людей, виділена на основі певних соціальних ознак. До великих груп відносять класи, нації, народності.
Мала група характеризується невеликою кількістю контактуючих індивідів, об’єднаних спільними цілями або завданнями.
Реальні групи − це об'єднання людей на грунті реальних відносин − ділових або особистих. Так, реальною групою є учнівський клас, сім'я, товариство друзів тощо.
Умовна група об'єднує людей за якоюсь умовною ознакою - віком, статтю, національністю та ін. Члени умовної групи не мають між собою реальних відносин та зв'язків і навіть можуть не знати один одного.
Офіційна (формальна) група виникає як структурна одиниця на підставі штатного регламенту, інструкцій та інших документів. Формальними є студентська група, сім'я, військовий підрозділ, виробнича бригада. Ділові відносини між її членами визначаються посадовими обов'язками кожного і регулюються певним розпорядником.
Неофіційна група − це спільність людей, що виникла стихійно на підставі спільності інтересів її членів, симпатій, єдності поглядів і переконань або з інших мотивів. Так, неофіційними групами є групи осіб, що товаришують, шанувальники туризму, риболови тощо.
Референтна (еталонна) група - це реально існуюча або уявна група, погляди, норми та цінності якої є взірцем для особистості, під її впливом вона формує свої життєві ідеали, вивіряє власні дії та вчинки.
Людина може бути членом групи, яка водночас є для неї референтною. За цих умов гармонізуються відносини з групою, створюються психологічно комфортні умови для успішного розвитку особистості в певному напрямі.
Референтна група іноді існує для особистості поза реальною, якщо вона зорієнтована на ідеали, цінності, погляди іншої групи. Тоді еталоном для неї є інший взірець. Такий стан може істотно позначитися на внутрішньоколективних відносинах, ускладнювати взаємини між членами групи. Якщо в людини кілька референтних груп, це зумовлює виникнення внутрішнього конфлікту.
Об'єднання людей у реальні групи може ґрунтуватися на спільності їхньої діяльності, зумовленої єдністю потреб, інтересів, прагненням досягти значущих результатів. У групах високого рівня розвитку можна виокремити три системи відносин: офіційно-ділові; неофіційно-ділові; неофіційно-особистісні.
За високим рівнем розвитку групи поділяються на колектив, корпорацію, асоціацію. З низьким рівнем розвитку – на дифузні групи, натовп, бандитську кліку.
Колектив − це група людей, залучених до спільної діяльності і об'єднаних єдиною метою та задачами, які досягли у процесі соціально бажаної спільної діяльності високого рівня розвитку. В колективі, за умови ідеального розвитку, більшість його членів отримує моральне та матеріальне задоволення.
Істотна ознака колективу − суспільна важливість мети та завдань, на реалізацію яких спрямовані зусилля його членів. Для колективу характерна згуртованість, що характеризується системою внутрішньо групових зв’язків. Це дає підстави розглядати колектив як найважливішу клітинку суспільного організму.
Виконання спільної соціально вартісної та особистісно важливої діяльності сприяє становленню та розвитку колективістських взаємин, формуванню колективізму як особливої якості особистості, що виявляє її солідарність з метою та програмами діяльності колективу, готовність активно обстоювати їх.
Узгоджені дії колективу, спрямовані на досягнення мети, на підтримку спільних зусиль, кваліфікуються як колективістські дії. Кожен член колективу впливає на колектив та й сам знаходиться під впливом колективу. У цьому випадку використовується термін «конформність» (від лат. відповідний) - психологічна характеристика піддатливості людини реальному або вигаданому тиску групи, що призводить до зміни поведінки, мотиваційних установок та при цьому спостерігається розбіжність позицій особистості із думкою групи.
Конформізм − це така поведінка людини, для якої характерною є зовнішня відповідність колективній меті, навіть якщо людина внутрішньо не погоджується з нею. Конформність у поведінці виявляється в тому, що людина пасивно пристосовується до оточення, не виробляє власної активної позиції, а намагається поводитися, орієнтуючись на оцінку сторонніх, пристосовуючись до їхніх вимог.
Почуття конформності сильно розвинутий у натовпі, який не має внутрішньої структури, властивої колективу або навіть бандитській кліці. Натовп поділяють на: оказіональний – складений із людей, втягнутих у натовп із цікавості; конвенціональний – оснований на цікавості до якоїсь розваги; експресивний – ставлення до певної події; діючий натовп, який поділяють на агресивний, панічний та повстанський. Глибокий аналіз натовпу провів О. В. Петровський, який вважав, що натовп нівелює інтелект, потребує зміни вражень, лозунгів; у натовпі розвинуте наслідування; розум підмінюється емоціями, дії натовпу не завжди передбачувані; натовп, як правило, висуває посередність.
Включеність в спільноти – необхідна передумова самореалізації особистості як суб'єкта діяльності і міжособистісних стосунків. Кожна особистість у системі особистісних відносин має свій статус, який визначається властивостями її характеру, популярністю, впливовістю. Деякі члени груп мають на групу більший вплив, ніж інші, таких членів груп називають лідерами.
Є формальні лідери, так звані «спеціалісти по задачах» і неформальні - «спеціалісти по стосунках». Для колективу оптимальним вважається той варіант, коли формальний лідер-керівник водночас є неформальним лідером. За цих умов його діяльність відбувається максимально ефективно і найповніше виявляє психологічний потенціал групи.
Лідери також відрізняються тим, як саме вони впливають на групу. Цей феномен вперше був висвітлений у класичних експериментах щодо групової динаміки німецького науковця Курта Левіна у 30-х роках ХХ ст., який описав три стилі керівництва (лідерства):
авторитарний – лідер утримує владу, самостійно приймає рішення та несе всю відповідальність, визначає політику групи, чітко та детально роздає вказівки її членам; перевага цього стилю в тому, що група діє швидко, організовано та прогнозовано, але при цьому придушується особиста ініціатива (виробництво, банки, військові та ін.);
демократичний – лідер поділяє досить багато влади з групою, проводячи політику групового обговорення та прийняття рішень, члени групи через участь у прийнятті рішень поділяють як завдання, так і відповідальність, активне спілкування у групі йде як з гори вниз, так і навпаки; перевага цього стилю в тому, що групова діяльність забирає надто багато часу і іноді група не приходить до однієї думки (наукові та навчальні установи, політичні об'єднання та ін.);
потуральний – лідер дозволяє членам групи робити що завгодно, він фактично зрікається влади в групі, спілкування йде в горизонтальній площині як між рівними; перевага цього стилю в тому, що воно дозволяє висококваліфікованим і компетентним членам працювати без стороннього втручання в їх роботу, але недоліком є те, що група часто існує безцільно, за течією подій, бо їй бракує керівництва (творчі та аматорські колективи тощо).
Різниця між керівництвом і лідерством полягає в тому, що керівник спирається на формальні важелі впливу, в його руках є вся система повноважень, лідер спирається лише на міжособистісні стосунки і такої системи повноважень у нього не має. Лідер групи може бути офіційним, коли його призначають відповідно до регламенту штатного розпису і він виконує покладені на нього функції керівника.
І керівництво, і лідерство для впливу на поведінку інших людей використовує владу. Вплив – це будь-яка поведінка однієї людини, яка вносить зміни у поведінку, відношення, відчуття іншої людини. Влада – це можливість впливати на поведінку інших, на взаємодію в групі.
Відносини можуть бути особистісними, коли вони ґрунтуються на взаємній симпатії або антипатії між людьми, доброзичливості або ворожості. Взаємовідносини окремих членів у групах і колективах складні й різноманітні. Вони можуть мати діловий характер, коли їх об'єднує співробітництво, спільна участь у реалізації важливих виробничих справ, праці.
Міжособистісні стосунки складаються в реальних умовах життя та діяльності людей у процесі взаємодії. На тому, як розвиваються стосунки, суттєво позначаються різноманітні об'єктивні чинники (наприклад, комфортні виробничі умови, забезпеченість потрібними засобами праці, чітка організація роботи створюють сприятливі умови для взаємодії) та психологічні чинники (ставлення один до одного, психологічна та практична готовність до співпраці, індивідуально-психологічні особливості людей). Найповніше суб'єктивний характер міжособистісних стосунків виявляється в сумісності людей.
Сумісність − це оптимальне поєднання якостей людей у процесі взаємодії, що сприяє успішному виконанню спільної діяльності.
У психології виділяють такі чотири різновиди сумісності: фізичну, психофізичну, соціально-психологічну та психологічну.
Фізична сумісність виявляється в гармонійному поєднанні фізичних якостей двох або кількох людей, які виконують певну спільну діяльність. Досить поширеними є критерії відбору за показниками фізичної сумісності у спорті при комплектуванні команд (групування за ваговими категоріями у важкій атлетиці).
Засадничими стосовно психофізіологічної сумісності є особливості аналізаторних систем, а також властивостей нервової системи. Цей різновид сумісності передбачає успішність взаємодії людей у тих видах діяльності, в яких чутливість у межах аналізаторної системи є вирішальною. Наприклад, робота на конвеєрі вимагає певного темпу виконання виробничої операції від кожного працівника. У разі невідповідності психофізіологічних характеристик когось із працівників процес порушується, а може і взагалі припинитися.
Ще більшого значення у межах цього різновиду сумісності набуває темперамент. Доведено, що найуспішніше взаємодіяти можуть неоднакові темпераменти (холерик і флегматик, сангвінік і меланхолік). В роботі, яка потребує рухливої нервової системи від усіх її учасників, протилежні темпераменти непридатні для взаємного її виконання.
Соціально-психологічна сумісність передбачає взаємини людей з такими особистісними властивостями, які сприяють успішному виконанню соціальних ролей. У цьому випадку необов'язкова схожість характерів, здібностей, але обов'язковою є їхня гармонія. Життєвий досвід свідчить, що контакти налагоджуються швидше і є міцнішими у людей з рисами характеру, які доповнюють один одного; запальний, імпульсивний − спокійний, поміркований; теоретик − практик.
Проте це не означає, що сумісними є лише люди з протилежними рисами. Сумісність можлива і за умов збігу рис характеру чи інших особистісних якостей, але ймовірність руйнування спільності за цих обставин вища.
Психологічна сумісність передбачає спільність поглядів, переконань, соціальних установок, цінностей, ставлень, моральних установок, що найбільше зближує людей. Сумісність, яка на цьому ґрунтується, − це вищий інтегративний рівень спільності людей, яка характеризує глибокий, змістовний бік взаємодії і зусиль, її ефективність.
Відсутність сумісності в групі людей, залучених до виконання суспільно чи особистісно значущої діяльності, за певних умов може спричинити конфлікт, який належить до критичних ситуацій. Критичні ситуації – це стрес, фрустрація, депресія, криза і конфлікт.
Стрес (від англ. напруження) – неспецифічна реакція організму на ситуацію, яке потребує функціональної перебудови організму, відповідного пристосування. Вперше описав його Ганс Сельє, який писав, що стрес – це не те, що з Вами сталося, а те, як Ви до цього ставитесь.
Фрустрація, депресія – це психосоматичні стани, розлади людини.
Криза – стан, що породжується проблемою, якої людина не може позбутися, яку не може позбутися, яку не може швидко і звичним способом вирішити, серйозне потрясіння, безповоротно перекреслює життєві цілі, плани (смерть близької людини, важке захворювання, катастрофи, ув'язнення, зміна зовнішності, статусу ін.)
Конфлікт − це протиріччя, що виникає між людьми у зв'язку з розв'язанням тих або інших питань соціального чи особистісного життя; це, коли кожен відстоює свою власну позицію і не хоче почути іншу позицію; це, коли кожен звинувачує іншу сторону і діє мовою ультиматумів (існує безліч визначень конфлікту).
Основні структурні елементи конфлікту: сторони (учасники) конфлікту; умови протікання конфлікту; образи або предмет конфлікту; можливі дії учасників конфлікту; результат. Функції конфлікту: конструктивна (в протиборстві інтересів, розбіжностей та дискусій розкриваються справжні цінності кожної із сторін, що сприяє пошуку істини); інтеграційна (конфлікт сприяє інтеграції, об'єднанню людей, а отже, встановленню рівноваги, стабільності); стимулююча (відбувається переоцінка цінностей, критика застарілих зразків поведінки і мислення при появі нових умов оточуючого середовища). Стан конфлікту характеризується гострими негативними емоціями, переживанням його учасників. В основі конфлікту, його мотивом завжди виступає: ситуація + інцидент.
Типи конфліктів вирізняються за багатьма ознаками: внутрішньо-особистісні, міжособистісні, міжгрупові, між особою та групою; конструктивні або деструктивні; виправдані або невиправдані; соціально прийнятими або соціально неприйнятими тощо.
Конфлікт представляє собою зіткнення інтересів, поглядів, установок, прагнень особистостей і включає всю сукупність причин і умов, які передували конфлікту і викликали його. Найважливіші умови протікання конфлікту:
просторові (сфера виникнення й вияву конфлікту, умови і причини його виникнення, результати конфлікту, засоби й дії, які використовують сторони в конфлікті);
тимчасові (тривалість, частота й повторюваність конфлікту, тривалість участі в конфлікті кожної зі сторін);
соціально-психологічні (особливості психологічного клімату у групі, тип і рівень взаємодії, ступінь конфронтації, психічні стани й переживання учасників конфлікту).
Необхідними умовами для розв’язання конфлікту є: достатня зрілість конфлікту, потреба й зацікавленість кожного з учасників конфлікту в тому, щоб спільно перебороти суперечності, що виникли; окремий чи спільний пошук і використання доступних сторонам методів, правил і способів розв’язання конфлікту, що відбувся між ними, тобто усунення його причин.
Конфліктогени, які призводять до конфліктів та провокують їх: прагнення до зверхності (прями погрози, сарказм, звинувачення ін.), агресивність (або природна або ситуативна), егоїзм.
Конфліктна ситуація може призвести до конфлікту, може і не призвести до подальшої ескалації, це залежить від особливостей сприйняття конфліктної ситуації:
уявлення учасника про самого себе (свої мотиви й прагнення, цілі та цінності, можливості);
уявлення про інших учасників або про іншу сторону (їх цілі, мотиви, цінності, бажання, можливості);
уявлення кожного учасника про те, як інші сприймають його;
уявлення про середовище та суспільне оточення, в якому складаються взаємини.
Психологічні чинники, що обумовлюють і підсилюють сприйняття конфлікту:
стан стресу, що ускладнює мислення, спрощує й модифікує сприйняття;
особистісні якості, що заважають адекватності та гнучкості сприйняття конфліктної ситуації: ригідність, агресивність, заздрість, жадібність);
надмірний рівень негативних емоцій, особливо при травматичних ситуаціях;
домінування агресивної поведінки й агресії у життєвій позиції;
високий ступінь переживань, особливо у кризові періоди життя, який впливає на адекватність і гнучкість перцептивних процесів;
стан залежності (алкогольний або наркотичний);
рівень інформативності часників один про одного;
негативне ставлення до іншого учасника;
низький пізнавальний рівень розвитку учасників конфлікту, підвищена сугестивність та несамостійність, некритичність мислення, інтелектуальна обмеженість;
низький рівень саморегуляції;
підвищена значущість проблеми й результату конфлікту для учасників.
Основними тактиками поведінки у конфлікті можуть бути такі:
раціональне переконання (використовування фактів і логіки для підтвердження своєї позиції й переконання протилежної сторони в конфлікті);
тиск (вимога, наказ, загрози);
апеляція до влади, санкції (використання стягнень і винагород);
доброзичливе ставлення, підлабузництво (створення уяви для іншого учасника);
коаліційна (прохання про підтримку, союз);
зобов’язання (здійснюються до того часу, поки не виконуються певні умови);
маніпулятивна (введення інших учасників конфлікту в стан хвилювання, непорозуміння, створення ефекту несподіванки);
взаємний обмін благами, обіцянки;
загроза (деструктивна і недоброзичлива тактика, яка використовується у разі неготовності однієї із сторін поступатися).
У розв’язанні конфліктів важливе значення має розуміння стратегії взаємодії суб’єктів (характер дій, ступінь активності, спрямованість дій учасників у конфлікті), тобто вироблення тактики поведінки у конкретній конфліктній ситуації. Це можуть бути такі типові стратегії поведінки у конфлікті, як стратегія поступок (зниження власних прагнень, внаслідок чого результат стає менш приємним, ніж хотілось би); стратегія уникання (вихід з конфліктної ситуації); стратегія бездіяльності (перебування в ситуації конфлікту без жодних дій для його вирішення).
У 1972 році К. Н. Томас і Р. Х. Кілмен запропонували модель поведінки особистості в конфлікті, що має дві основні стратегії поведінки: кооперацію та настирність (опитувальник К. Томаса).
Схема стратегій та тактик поведінки в конфлікті
Перша стратегія − «Кооперація» − орієнтація на інтереси, на потреби партнерів, стратегія згоди, пошуку та примноження загальних інтересів.
Друга стратегія − «Настирність» − реалізація власних інтересів, досягнення власних цілей, жорсткий підхід (учасники — супротивники, мета — перемога — поразка). Прихильники цієї стратегії настирливі, нетерплячі, егоїстичні, не вміють слухати інших, намагаються нав’язати власну думку.
Кожна з цих стратегій може мати певну міру прояву − від мінімального до максимального. Усередені 2-х стратегій існує 5 тактик поведінки особистості в конфлікті:
1. Уникнення − відсутність прагнення до кооперації, прагнення не брати на себе відповідальність за прийняття рішення, не бачити розбіжностей, заперечувати конфлікт, думаючи, що він безпечний, прагнення вийти із ситуації не поступаючись, при цьому не наполягаючи на своєму, утримуючись від дискусій.
2. Пристосування − прагнення зберегти чи налагодити сприятливі відносини, забезпечити інтереси партнера шляхом зняття розбіжностей. Готовність поступитись, нехтуючи власними інтересами, ухилитись від обговорення спірних питань, згодитися з вимогами, претензіями. Прагнення підтримати партнера, щоб не торкатися його почуттів шляхом підкреслення загальних інтересів, замовчування розбіжностей.
3. Змагання − прагнення наполягти на своєму шляху відкритої боротьби за свої інтереси, прийняття жорсткої позиції непримиримого антагонізму в випадку відпору. Використання влади, примусу, тиску, використання залежності партнера. Тенденція сприймати ситуацію як питання перемоги або поразки.
4. Компроміс − прагнення врегулювати розбіжності, поступаючись кому-небудь на користь іншого. Пошук середніх рішень, коли ніхто багато не витрачає, але й багато не виграє. Інтереси обох сторін повністю не розкриваються.
5. Співробітництво − пошук рішень, що повністю задовольняють інтереси обох сторін по ходу відкритого обговорення. Спільний та щирий аналіз розбіжностей по ходу прийняття рішення. Ініціатива, відповідальність та виконання розподіляються за взаємною згодою.
Тактика співробітництва приводить до найефективніших рішень при зберіганні дружніх стосунків. Оптимальною стратегією поведінки суб’єкта діяльності вважається така, в якій застосовуються усі п’ять тактик (в інтервалі 5−7 балів), в залежності від конкретних умов конфліктної ситуації (стиль поведінки учасників конфлікту, природа конфлікту, можливі наслідки тощо).
Будь-яка конфліктна дія має чотири основні результати:
повне або часткове підкорення іншої сторони або учасника конфлікту;
компроміс;
переривання конфліктних дій;
інтеграція й вирішення конфлікту.
Агресія (від лат. напад) ‒ це динамічна характеристика активності й адаптивності людини. Агресія ‒ природна модель поведінки, що забезпечує адаптацію людини, один із способів задоволення актуальних потреб у напруженій ситуації розвитку і життєдіяльності (стресу, деривації, фрустрації). У свою чергу, агресивність можна трактувати як готовність, схильність людини до реалізації агресивної моделі поведінки, поведінки, що завдає шкоду іншому.
За походженням агресивність є: природна (як риса особистості); ситуативна (як реакція на ситуацію фрустрації); вікова.
За використовуваними засобами агресивність є: вербальна, фізична.
Людина з підвищеною природною агресивністю – дуже конфліктна особа, яка отримує психологічне розвантаження за рахунок інших, з низькою агресивністю – апатична, безхарактерна людина, не здатна відстояти свою думку, нерішуча.
Агресію можна розділити на творчу, конструктивну, коли адаптація, задоволення потреби відбувається соціально прийнятним способом, і деструктивну (ворожу, асоціальну), коли потреби задовольняються соціально неприйнятним способом, а адаптація пов’язана із спричиненням страждання, шкоди навколишньому світу або собі. Останню через її руйнівність називають насильством.
Існує комплекс демографічних, індивідуально-психологічних та соціально-психологічних факторів, які впливають на появу та особливості агресії (насильство у сімейній ситуації, недоліки сімейного виховання, вплив асоціальних субкультур однолітків, спостереження за агресією на телеекранах чи комп’ютерних іграх та ін.)
Особистісні фактори, які зумовлюють підвищення рівня агресивності, є такі: підвіщена ворожість та подразливість, підвищений рівень тривожності та депресії, підвищену емоційну реактивність, негативну ефективність, завищену самооцінку, низький рівень розвитку інтелекту, антисоціальну спрямованість особистості та ін.)
У формуванні готовності людини до агресії не останню роль відіграють й ситуативні чинники, як от: вплив кліматичних умов, температурні коливання, підвищений шум, велике скупчення людей, неприємний запахта тіснота у приміщенні, зазіхання на особистий простір, дискомфорт, виникнення стресової ситуації, вороже соціальне оточення, біль, сексуальне збудження, вживання алкоголю, помста, самозахисна реакція тощо.
Психоаналіз розглядає агресію як природжену властивість (З.Фрейд). Біхевіоризм розглядає агресію як реакцію на несприятливий зовнішній стимул (Д.Доллард, Н. Міллер).
Агресія визначається різними психологічними і соціальними факторами. Виходячи з цього, Е. Фромм розглядав вісім різновидів агресивної поведінки.
1. Ігрове насильство, яке використовується людиною в цілях демонстрації своєї сили і спритності, а не з метою руйнування і не мотивоване ненавистю і деструктивністю (військові ігри, спортивні ігри та єдиноборства, змагання).
2. Реактивне насильство, яке проявляється при захисті життя, свободи, гідності, а також власного або чужого майна.
3. Ворожість, яка виникає з заздрості і ревнощів.
4. Мстиве насильство відрізняється від реактивного тим, що збитки вже нанесені і застосування сили не є більше функцією захисту.
5. Деструктивність, мотивована підривом віри, виникає, як правило, в результаті порушення довірливих відносин між дітьми і батьками (цинізм, розачарування).
6. Компенсаторське насильство, яке служить людині заміною продуктивній діяльності. Здатність людини спрямовувати свою волю на певну мету і працювати до тих пір, поки вона не буде досягнута, називається потенцією. Якщо людина через слабкість, страх або некомпетентність не в змозі діяти ‒ вона відчуває себе імпотентом і від цього страждає. Саме страждання від відчуття імпотенції призводить до порушення внутрішньої рівноваги. Відчуття життя вимагає властивостей, які відсутні у імпотентної людини. Руйнування життя вимагає тільки одного: застосування насильства ‒ людина мстить життю і оточуючим людям за те, що вони його обділили.
7. Садизм трактується як спонукання повністю контролювати будь-яку живу істоту, будь то тварина чи людина. Основу садизму становить імпульс повністю підпорядкувати іншу людини своїй владі, зробити його безпорадним об’єктом власної волі, і мати можливість робити з ним що завгодно.
8. Архаїчна жага крові, яка відображає біологічний зв’язок людини і природи: вбивство відбувається через страх власного розвитку, перетворення на людину. Е. Фромм виділяв агресивний тип людини з «експлуататорської орієнтацією», яка намагається все отримати від людей за допомогою сили і хитрощів.
Види агресивних реакцій:
‒ фізична агресія ‒ використання фізичної сили проти іншої людини;
‒ непряма агресія ‒ спрямована через іншу людину або групу людей;
‒ роздратованість ‒ схильність до прояву негативних почуттів при найменшому збудженні;
‒ негативізм ‒ опозиційна манера в поведінці від пасивного опору до активної боротьби проти встановлених звичаїв та законів;
‒ образа ‒ заздрість і ненависть до оточуючих за справжні і вигадані дії;
‒ вербальна агресія ‒ вираження негативних почуттів як через форму (крик, вереск) так і через словесні погрози.
Останнім часом увагу дослідників привертає нова форма агресії – «кібертретирування» з використанням інформаційних та комунікаційних технологій (мобільний зв'язок, соціальні мережі, Internet).
Агресія може виявлятися у ворожих діях як до живої так і неживої природи.