Біблійний канон

Окрім уже згаданого поділу на Старий та Новий Заповіти, структурно Біблія ділиться та­кож на книги. Погляди на біблійний канон – склад і кількість книг, визнаних священними, – в різних напрямах християнства неоднакові. Сьогодні протестантські видання Біблії налічують 66 книг, католицькі – 72, православні – 77. Причому з приводу 27 книг Нового Заповіту серед християн нині не існує суперечок. Основні розбіжності стосуються старозаповітної частини.

Формування старозаповітного канону тривало від середини І тис. до н. е. І й до кінця І ст. н. е., а виправ­лення та редагування його іу­дейськими книжниками-масоретами – аж до VIII ст. н. е. Витоки найдав­ніших текстів сягають XIII ст. до н. е., тобто дописемних часів давньоєврейської культури, а найпізніші писані тексти датуються III–II ст. до н. е. Перші записи усної традиції були зроблені, ймовірно, у VIII–VII ст. до н. е. У V ст. (444 р.) канонізоване П'ятикнижжя (Тора). Серед джерел цього тексту були пам'ятки давньоєврейської (навіть ширше – семітської) усної традиції, а також писані джерела. Про деякі з них дізнаємося з самої Біблії: це т. зв. «Книга війн Єгови», «Книга праведних», «Книга доблесті». Пізніші єврейські писані джерела П'ятикнижжя дістали умовні назви «Ягвіст», «Елогіст», «Жрецький Кодекс». Канонізацію П'ятикнижжя пов'язують з формуванням у Палестині після Вавилонського полону євреїв (500-ті роки до н. е.) теократичної громадянсько-релігійної спільноти, центром якої став від­новлений Єрусалимський Храм. Остаточна канонізація Тори датується 397 р. до н. е. Акт канонізації П'ятикнижжя як істинного джерела релігії Бога Єгови відокремив іудеїв, які входили до Єрусалимської храмової общини, від сусідніх народів, зокрема самарян, котрі сповідували той же культ, але були нащадками завойовників-ассирійців та інших семітських народів Палестини. Потім іудейський біблійний канон складався і редагувався під проводом єрусалимських священиків-книжників, т. зв. Синедріону. На пев­ному етапі до справи укладання та впорядкування священних текстів долучилися іудейські книжники елліністичної діаспори. Таким чином, до кінця І тис. до н. е. в іудейському середовищі Палестини та діаспори склалися дві основні версії канону Старого Заповіту (ТаНаХ): т. зв. Александрійська і Палестинська.

Александрійська версія, сформована серед євреїв діаспори, зазнала впливу елліністичної культури. До того ж вона вміщувала низку книг, написаних або за межами Палестини, або набагато пізніше аніж решта – наприкінці І тис. до н. е.

Ця версія, як більш поширена і популярна, стала основою першого грецького перекладу – Септуагінти, а згодом і християнського Старого Заповіту. Поділена на 50 книг, вона була засвоєна православними, а в сорокап'ятикнижному варіанті – католиками.

Палестинська версія була сформована і відредагована спочатку свя­щениками Єрусалимського Храму, а потім іудейськими книжниками – рабинами та масоретами. Вона була затверджена (канонізована) вже у 100 р. н. е. Ямнійським синедріоном (собором) іудейських книжників. Ця версія не визнавала аж 11 книг з Александрійського канону. Саме до цієї версії, вживаної іудаїстами, повернулися у XVI ст. європейські реформатори християнства, починаючи з М. Лютера. Тому протестантська Біблія містить 39 книг у Старому Заповіті; саме стільки книг вважаються канонічними і включаються до друкованих видань Біблії.

Католицька церква, всупереч протестантам, канонізувала на Тридент-ському соборі Старий Заповіт із 45 книг; 39 із них дістали назву протоканонічних; решта – девтероканонічних. Православні вводять до своїх видань Біблії 50 книг Старого Заповіту, умовно поділяючи їх на канонічні (згадані 39) та 11 т. зв. душекорисних, тобто гідних для християнського виховання.

Незалежно від їхньої кількості, усі християни розрізняють у Старому Заповіті такі групи книг:

– П'ятикнижжя Мойсеєве (книги Буття, Вихід, Левіт, Числа та Повторення Закону (Второзаконня);

– Книги історичні (книги Ісуса Навина (Єгошуа), Суддів, Рут, чотири Книги Царств та дві книги Хронік, Єздри, Неемії, Естер. Серед неканонічних книг до цієї групи належать три книги Маккавеїв, Товіт, Юдит, книга Ісуса, сина Сирахова, друга і третя книги Єздри);

– Книги пророчі (книги «великих» пророків: Ісайї, Єремії, Плач Єремії, Єзекіїля, неканонічне Послання Єремії; книги «малих» пророків: Даниїла, Осії, Йоіла, Амоса, Овдія, Йони, Михея, Наума, Аввакума, Софонії, Огія, Захарії, Малахії; п'ять неканонічних додатків до книги Даниїла);

– Книги повчальні, або поетичні (Йова, Екклезіястова, Приповісті Соломонові, Пісня над Піснями, Книга Псалмів (Псалтир), неканонічні Премудрості Соломонові).

Формування новозаповітного канону. Цей процес був тісно пов'язаний з процесом становлення та поширення християнської релігії. Нові священні твори були по­трібні для правильного розуміння як старозаповітних книг, так і нового вчення. Ця потреба загострювалася в умовах зниження релігійного ентузіазму людей, для яких Ісус та апостоли вже не були сучасниками, а потроху ставали легендою. Це спричинило намагання закріпити письмово й освятити релігійні та моральні здобутки засновників і перших провідників християнства. До того ж керівники церкви відчували небезпеку релігійної та філософської критики з боку як елліністичної філософії, так і гностицизму та інших форм релігійно-філософського синкретизму. Крім того, необхідність захисту християнства перед державою і гро­мадською думкою також потребувала систематизованого, загальноприйня­того та санкціонованого викладу основ віровчення, моралі, культу.

Канон Нового Заповіту формувався у християнському середовищі протягом І–IV ст. н. е. шляхом добору загальновживаних текстів, їх порівняння та визначення їхньої священності на церковних соборах. В укладанні канонічного списку велику роль відіграли такі християнські богослови-апологети, як Юстин Філософ (Мученик), Татіан (II ст. н. е.), Іриней Ліонський, Тертуліан, Оріген (III ст. н. е.), Климент Алек-сандргйський, Євсевій Кесарійський (IV ст. н. е.). Офіційний список із 26 книг (крім Апокаліпсису) був затверджений у 363 р. Лаодикійським собором. Пізніше новозаповітний канон обговорювався на Гіппонському (393 р.) та Карфагенському (397 р.) соборах. Остаточна редакція була затверджена Трулльським собором (691–692 рр.). Канонічність Апо­каліпсису нерідко піддавалася сумнівам аж до IX ст.