35 Теорія н. Спайкмена

Перетворення США після Першої світової війни в "наддержаву" породило у американських дослідників потреба посилити концепцію "Морський Сили" обгрунтуванням необхідності контролю над береговими територіями Євразії. Ця потреба була реалізована у вигляді геополітичної концепції атлантизму.Одним з її авторів виступив Ніколос Джона Спайкмен (1893-1943) - американський вчений голландського походження, перший директор Єльського інституту з вивчення міжнародних проблем.Н. . Спайкмен вважав себе спадкоємцем геополітичних ідей А. Мехена, багато в чому поділяв погляди X. Макіндера, але для нього головним було не стільки вплив географії на процес прийняття політичних рішень, скільки сам аналітичний геополітичний метод, що дозволяє виробити ефективну стратегію.

"У світі міжнародної анархії зовнішня політика повинна мати за мету передусім поліпшення або, принаймні, збереження силовий позиції держави, - підкреслював М. Спайкмен. - Сила в кінцевому рахунку становить здатність вести успішну війну, і в географії лежать ключі до проблем військової і політичної стратегії. Територія держави - це база, з якої воно діє під час війни, і стратегічна позиція, яку воно займає під час тимчасового перемир'я, званого світом. Географія є самим фундаментальним чинником у зовнішній політиці держави, тому що цей фактор - найбільш постійний . Міністри приходять і йдуть, помирають навіть диктатори, але ланцюга гір залишаються непохитними "/ 18, с.41 /.

Найбільш великими геополітичними роботами Спайкмена стали "Стратегія Америки у світовій політиці" (1942) та "Географія світу" (1944). У цих працях він виділяє десять основних критеріїв геополітичного могутності держави:

• поверхню території;

• природа кордонів;

• обсяг населення;

• наявність або відсутність корисних копалин;

• економічний і технологічний розвиток;

• фінансова міць;

• етнічна однорідність;

• рівень соціальної інтеграції;

• політична стабільність;

• національний дух.

Якщо держава має високий індекс за всіма зазначеними критеріями, значить, воно здатне виступати самостійним актором у геополітичній грі. При низькому індексі основних показників Спайкмен радив вступ до геополітичний союз або блок, пошуки геополітичного заступництва.

. Н. Спайкмен був упевнений в тому, що X. Макіндер переоцінював роль хартленда у світовій політиці. Він підкреслював: віссю геополітики є Римленд - євразійський пояс прибережних територій (маргінальний півмісяць) - морські країни Європи, Близький і Середній Схід, Азіатсько-Тихоокеанський регіон. Його формула світового панування звучить так: "Той, хто домінує над Римленда, домінує над Євразією, той, хто домінує над Євразією, тримає долю світу в своїх руках" / 10, c.132 /.

Н. Спайкмен виділив три центри світової мощі: атлантичне узбережжя Північної Америки, європейське узбережжя і Далекий Схід. Для стримування СРСР він запропонував створити ряд військових союзів, які і сьогодні відіграють важливу роль в архітектурі американського геополітичного могутності: НАТО - в Європі, СЕНТО - в західній Азії, СЕАТО - у Східній Азії. З подачі Спайкмена війни за Римленд стали головним напрямком американської військової стратегії: Корея, В'єтнам, Камбоджа і Афганістан - головні віхи в цієї перманентної військової експансії.

Розробляючи атлантичну стратегію, Спайкмен ввів поняття "серединний океан", під яким мав на увазі Атлантичний океан - ескалатор геополітичного розвитку. Серединний океан не роз'єднує, а об'єднує Захід - це його внутрішнє море, нова Атлантида. Спайкмен активно підтримував доктрину Монро - заклик США до європейських країн про поділ світу. Мова йшла про те, що США контролюють західну півкулю, підпорядковуючи собі Латинську Америку, Канаду і Гренландію, а Європа зберігає за собою свої колонії в східній півкулі. века. Таким чином, Н. Спайкмена по праву вважають "батьком атлантизму" і архітекторомамериканської геополітики XX століття.

36 Геополітична концепція Зб. Бжезінського

Геополітична модель світового порядку 3. Бжезінського та нова стратегічна концепція Атлантичного союзу.

 

На сьогодні визначилися три сценарії розвитку світового порядку. Перший базується на геополітичній традиції й представлений 3. Бжезінським. Майбутня глобальна співпраця матиме характер геополітичної, тобто буде базуватися переважно на геополітичних реаліях сучасного світу. Останні можуть бути зведені до 3 основних положень, що вперше мають місце в історії:

1) єдина держава є справжньою глобальною силою;

2) не євразійська держава є глобально верховною державою;

3) на центральній арені земної кулі, Євразії, домінує не євразійська сила.

Загалом геополітична ситуація сучасності визначається 2 фундаментальними реальностями: Америка тепер є єдиною світовою надвладою, а Євразія - центральною ареною земної кулі. Стабільність світового порядку в геополітичному її аспекті залежатиме від того, чи зможе Америка, яка нині є першою силою світу, за короткий момент історичної нагоди запобігти глобальній анархії, з одного боку, та попередити утворення сильного суперника, з іншого. Американська політична мета повинна бути не апологетично подвійна: зберегти домінантну позицію Америки принаймні впродовж одного покоління і, бажано, ще довше та створити геополітичну структуру, яка зможе абсорбувати неминучі удари й напруги суспільно-політичних перетворень, водночас переростаючи у геополітичне ядро спільної відповідальності за мирне глобальне керівництво".

Бажана для Америки геополітична структура (оскільки вона буде становити базу американської глобальної сили) –трансєвразійська система безпеки (ТЄСБ), що є структурою ключового владного партнерства. Остаточне постання ТЄСБ могло б згодом звільнити Америку від частини її ноші, водночас зберігаючи її роль стабілізатора й арбітра Євразії. Формування трансєвразійської системи безпеки потребує сприяння геополітичному плюралізму на карті Євразії й відбувається у три етапи:

1. Близька перспектива ТЄСБ (5 і більше років) передбачає з'ясування, що жодна держава чи об'єднання держав не набудуть здатності усунути США з Євразії чи зменшити їх роль арбітра в ній.

2. Середньотермінова перспектива (до 20 років) має стати періодом формування справді стратегічного партнерства у ключових регіонах Євразії. На цьому етапі дружня американська гегемонія і далі заважатиме іншим кинути виклик, не лише зробивши ціну цього виклику занадто високою, але й загрожуючи життєвим інтересам потенційних регіональних претендентів у Євразії. Америка має зміцнити партнерство з об'єднаною Європою, Китаєм, Росією, за умови її орієнтації на Європу, та Індією. При цьому успіх чи невдача зусиль викувати ширші стратегічні стосунки з Європою і Китаєм відповідно сформує визначальний контекст для ролі Росії, позитивної чи негативної. Складовою євразійської геостратегії Америки в цей час є політична та економічна підтримка нових незалежних держав, які є стратегічно опірними – України, Азербайджану та Узбекистану. Сприяння укріпленню незалежності України – умова відкрити середню Азію (всупереч російським перешкодам) до глобальної економіки. Цілями США на етапі середньотермінової перспективи також є: сприяння стабільним і незалежним Закавказзю та Середній Азії; сприяння майбутньому вступові Туреччини до ЄС; американо-іранське примирення та відмова від упереджень щодо тісної турецько-іранської економічної співпраці; розгляд Японії як головного тихоокеанського та ключового глобального партнера Америки.

3. Віддалена перспектива (понад 20 років) є етапом становлення глобального ядра дійсно "спільної політичної відповідальності" за світову стабільність та мир. До цього ядра мають увійти Америка, Європа, Китай, Японія, конфедеративна Росія та Індія. Така відповідальність, будучи спадкоємницею нинішньої американської глобальної першості, покладе край розчаруванням наслідками кінця холодної війни шляхом колективного протистояння етнічним, національним та міжнародним конфліктам і терористичним актам, тобто тим викликам, відповідь на які на сьогодні лягає тягарем виключно на Америку. Ці колективні зусилля сприятимуть, з одного боку, відновленню у Заходу почуття історичного оптимізму як здатності одночасно відповідати на внутрішні та зовнішні виклики, а з іншого – утворюватимуть неформальну глобальну структуру, яка за своєю суттю відповідає інституціоналізованій і місткій світовій співпраці й складовими якої будуть багатонаціональні корпорації, неурядові організації, що є переважно транснаціональними за своїм характером, наукові спільноти та Інтернет.

37 Геополітична концепція євразійства

Євразійство є найбільш розробленою ідеологією різних консервативних течій, які з'явились у Росії в 90-і роки. "Вже в перші роки після розвалу Радянського Союзу воно привернуло увагу деяких інтелектуалів і політиків - як спосіб осмислити катастрофу і по-новому обгрунтувати просторову спадкоємність держави(що було непростим завданням). Однак воно не зуміло або не зміг заявити про себе як організоване політичний рух, зі своїм власним проектом: соціальним, економічним, політичним " [24] . І хоча євразійська ідеологія займає важливе місце на політичній та інтелектуальної арені сучасної Росії, вона все ще є в більшій мірі світоглядом кількох сильних особистостей на російській громадській арені, ніж ідеологією якої-небудь політичної партії.  Однак, явним плюсом нового євразійства є фактична констатація мультикультурності сучасної Російської Федерації, а також поєднання відкритості й орієнтації на діалог і вірності історичним корінням і послідовному відстоювання національних інтересів. Євразійство пропонує несуперечливий баланс між російської національної ідей і правами численних народів, що населяють Росію, ширше - Євразію. Певні аспекти євразійства вже використовуються нової російською владою (інтеграційні процеси в СНД, створення Євразійського Економічного Співтовариства, перші кроки нової зовнішньої політики РФ щодо Європи, Японії, Ірану, країн Близького Сходу, створення системи Федеральних округів, зміцнення вертикалі влади, послаблення олігархічних кланів, курс на патріотизм, державність, підвищення відповідальності в роботі ЗМІ - все це важливі і суттєві елементи євразійства). Ці елементи перемежовуються тенденціями двох інших моделей - ліберал-західницької і радянської. Підвищення ролі євразійства в російській політиці - безумовно, процес еволюційний і поступовий.  Євразійство, безсумнівно, заслуговує на те, щоб його знали краще. "Якою б не була його реальна популярність серед широких верств населення, воно становить одну з основних пострадянських ідеологій, по-справжньому розроблено, теоретично обгрунтовано і націлено на реідентифікації Росії" [25] . Воно повертає до спадщини - до шукань початку століття, до писань емігрантів. Однак характерна для євразійства трансформація в наші дні найчастіше «відводить» його далеко від витоків. 

Ідея Євразійського союзу далеко не нова. Вперше концепція євразійства зародилась в 20-ті роки XX ст. в середовищі російської еміграції. Як відомо в 20-ті роки за кордоном опинилось багато науковців, філософів, які намагались переосмислити події 1917 року, намагались зрозуміти і сприйняти нову геополітичну парадигму. Серед таких людей варто виділити князя Миколая Трубецького, Петра Савицького (до речі, українця за походженням), Георгія Флоровського та Петра Сувчинського. Саме ці четверо інтелектуалів і склали в 20-ті роки у Болгарії в місті Софія так званий «євразійський гурток».

Метою євразійців було не просто об’єднання країн Європи і Азії в єдину наддержаву. Петро Савицький, зокрема, наголошував на особливому «відчутті» навколишньої дійсності [2]. В Росії, на його думку,  поєднуються західноєвропейське відчуття моря та монгольське (греко-візантійське у Маккіндера в його теорії Хартленду [3]) відчуття континенту. Це поєднання, не властиве іншим країнам, і дає змогу Росії виступити стержнем, основою для об’єднання на перший погляд несумісних між собою віддалених географічних регіонів Євразії.

Однак, у 30-ті рр. в середовищі євразійців на перший план висунулось «ліве» крило, представники якого почали проводити прорадянську діяльність, вбачаючи в СРСР з одного боку спадкоємця царської Росії, а з іншого боку власне приклад реалізації їх ідей надпотужної євразійської держави, хоч і з комуністичним ідеологічним підґрунтям. Таким чином, вони втратили ту особливу емоційно-чуттєву складову, закладену Савицьким, який протиставляв її і правим, і лівим ідеологіям. Політика для молодих, амбітних лідерів євразійського руху 30-х років вийшла на перший план. Сучасний німецький політолог Андреас Умланд з цього приводу писав: «евразийцы поддерживали антизападные, изоляционистские, империалистические и идеократические аспекты раннего советского режима и видели в нем частичную преемственность царской империи» [4]. 

Врешті-решт, остаточно дискредитувавши себе в середовищі російської еміграції, наприкінці 30-х років євразійський рух зійшов нанівець.

Ідеї євразійства надовго були забуті, аж поки не відродились у Радянському Союзі. Воскресив їх з небуття Лев Миколайович Гумільов, який доповнив їх власними розробками в сфері етногенезу.

На початку 1990-х років перестала існувати євразійська наддержава – Радянський Союз. Перестав існувати біполярний світ. Зрозуміло, що багато хто не був з цим згоден, і, відповідно, почали виникати різноманітні ідеї та проекти нового об’єднання країн колишнього СРСР.

38 Цивілізаційний підхід до міжнародних відносин