2 Філософські погляди Сократа

Другий етап античної філософської думки – класична антична філософія. В її рамках філософський пошук піднімається на якісно новий щабель. Різко зростає число питань і проблем, що виступають предметом дослідження тодішніх мислителів. Змінюється характер аргументації філософських положень і висновків.

У період античної класики об'єктом осмислення для філософії стають усі сфери людської життєдіяльності, а не тільки природа.

Першими повернення проблематики від пізнання природи в напрямі          людини та реалій її буття здійснили софісти — платні вчителі мудрості. Нагромаджене у філософії знання вони наблизили до практики, предметно займались риторикою, мистецтвом аргументації, доведення суб’єктом правомірності власної позиції тощо. Софістів більше цікавило саме це, а не пошук істини, але вони своєю діяльністю сприяли поширенню знань, розширенню і поглибленню уявлень про суспільство, державу, людську доброчесність. ТезаПротагора (481–411 рр. до н.е.), що «людина є мірою усіх речей» вважається яскравим виявленням суб'єктивізму та релятивізму (принцип «все є відносним») у позиції софістів.

Саме проти цих принципів виступив Сократ (469–399 рр. до н. е.), в центрі філософії якого знаходилась людина. На його думку, людина повинна вибудовувати свою поведінку на надійних знаннях, а останні мають бути остаточними, незмінними та завершеними. Мінливі ж уявлення нашої душі слід вважати гадкою, саме через цю мінливість вони не можуть бути підставою для життєвого вибору та поведінки індивіда. Справжні знання, за Сократом, слід шукати в собі («Пізнай себе!»), бо безсмертна душа людини, пройшовши повне коло «космічних перевтілень», потенційно знає усе. Слід примусити її згадати забуте внаслідок вмирань та нових народжень, а для цього варто поставити людину в ситуацію суперечності із самою собою.

Це і робив мислитель у своїх нескінченних бесідах з сучасниками («сократичні бесіди»), бо вважав, що людина, яка через власні  міркування зайшла в суперечність із собою, буде змушена відчувати внутрішню напруженість, прагнутиме розв'язати цю суперечність. У бесідах філософ зазвичай ставив запитання, а співбесідник на них відповідав. Задля досягнення своєї мети мислитель розробив спеціальний метод – «маєвтику». Суть даного методу в тому, щоб аргументами загнати співбесідника в глухий кут. Коли ж той звертався до Сократа із запитанням «А де ж істина?», він відповідав, що не знає сам. Цей метод мав кілька особливостей.

По­перше, Сократ використовував низку прийомів (посилання на авторитети, аналогія, індукція, дедукція та ін.), які були підпорядковані одному: привести людину до самосперечання (тепер це має назву «проблемна ситуація»), до стану сумніву з приводу істинності власних суджень. По­друге, роздуми мислителя, як правило, стосувались понять, що позначали принципи, засади, орієнтири людської поведінки (справедливість, знання, доброчесність, прекрасне та ін.). Ці поняття не мають чуттєвих аналогів (не можна вказати пальцем на «справедливість як таку»), а тому переводили розмову у русло духовних пошуків. По-третє, метод Сократа містив у собі досить відчутний елемент іронії – прихованого кепкування. Іронія філософа значною мірою була зумовлена його вмінням побачити за очевидним і ніби то зрозумілим дещо зовсім неочевидне, але важливе, глибинне.

Крім того, Сократ звернув увагу на один із парадоксів людського буття: досить часто люди не лише не прагнуть здобути істину, а й відвертаються від неї, відтісняючи істинне знання на задній план чимось прийнятним, простим, зручним. Іронія Сократа, за його власними словами, була спрямована на доведення тези: справжньою мудрістю володіє лише Бог. Людська ж мудрість обмежена. Саме Сократу належить судження: “Я знаю лише те, що нічого не знаю, але інші не знають навіть і того”.

У центрі філософії Сократа – людина. Вона трактується ним насамперед як моральна істота. Філософія Сократа – це етич­ний антропологізм. Інтересам мислитедя були чужі як міфологія, так і метафізика. Переконання філософа в існуванні об’єктивної істини приводить його до висновку, що існують об’єктивні моральні норми, що відмін­ність між добром і злом не відносна, а абсолютна.

Поставивши у центр своєї філософії людину, Сократ стверджує, що пізнати світ людина можна, тільки пізнавши її душу та спра­ви, і в цьому основне завдання філософії. Філософ багато розмірковував над такими людськими якостями як «мужність», «розсудливість», «доброта», «краса» тощо. Він був одним із перших, хто акцентував увагу на питання про специфіку буття загального.

Політичні погляди Сократа ґрунтувались на чітко сформульованих ним же принципах: влада повинна належати кращим, тобто справедливим і мудрим, які здатні оволодівати мистецтвом управління державою. Виходячи з цього, теоретик суворо критикував афінську демократію.

Сократа вважають уособленням філософії, і не лише тому, що він був виразником нескореного духу, а й за беззупинний пощук істини. Він жив так, як філософствував, а філософствував так, як жив. Його непохитне служіння вищим принципам, демонстрація співвітчизникам несправжності їх знань призвели до того, що за хибним звинуваченням філософ був засуджений до страти. У в'язниці Сократ вів свої останні бесіди з учнями; смерть прийняв мужньо і спокійно.