Частина перша

ФІЛОСОФСЬКИЙ КРАЄВИД 1930—1960-х років

ВСТУП

Чому ми розглядаємо — цілком свавільно, на перший погляд, — саме цей відтинок історичного часу? Річ у тім, що в 1930 — 1960-і роки історик ідей виявляє дивовижне розмаїття думок: феноменологія, епістемологічні теорії, різні етики, естетики тощо, кожна зокрема і всі разом позначені яскравою творчою напругою, дають багатий матеріал для вдумливого наукового дослідження, яке прагне з’ясувати глибинні зрушення та переміни.

Розгорнімо, наприклад, шостий номер журналу «Recherches philosophiques» за 1936 рік. Це щорічне періодичне видання, засноване А. Койре, відкриває нам дивовижні багатства. Габріель Марсель прояснює там зміст «буття в ситуації». Реймон Арон блискуче аналізує поняття ідеології і ставить запитання: чи можлива наука про ідеологи? Жан-Поль Сартр розмірковує про трансценденцію «ego» і дає ескіз феноменологічного опису. Це есе містить у зародку майбутні філософські положення, покладені в основу «Буття і небуття». Альбер Лотман присвячує свою розвідку аксіоматиці й досліджує метод поділу, а Поль-Луї Ландсберг вивчає філософську діяльність Макса Шелера. І ми могли б продовжувати й продовжувати цей список, називаючи статті Кожева, Ерика Вайля, Анрі Корбена та інших славетних мислителів. Цей приклад, разом з багатьма іншими, дає нам усі підстави вважати, що 30-і роки були привілейованим періодом для французької і європейської філософської думки.

Разом з тим протягом цього періоду утворюється густе плетиво тріщин, які розламують підвалини філософської думки й пояснюють наш сучасний період і які стануть об’єктом ретельнішого дослідження в другій частині нашої книжки.

На початку тридцятих років спрямування філософських студій визначали неопозитивізм (Віденський гурток) та феноменологія Гусерля. І хоч їхні концепції не вмерли і навіть не конають, одначе десь наприкінці п’ятдесятих років відбувся злам, що сигналізував перехід від однієї епохи до іншої і входження в новий /21/ світ, де буятиме творчий неспокій і виникнуть небачені раніше форми думки.

Спочатку це був універсум ще незрушний, сталий і просякнутий традиціями, де все начебто прийшло з іншого часу: такий собі «клімат» 1 давньої епохи, який ми опишемо насамперед, щоби спробувати зрозуміти, чому підмурок, такий міцний з вигляду, раптом почав руйнуватися.

1 Цей термін «клімат» дуже полюбляли в період між двома війнами (див., наприклад, книжку Анре Моруа «Клімат»).

Тоді як Гусерль, спостережливий очевидець своєї епохи, поклав собі за мету дослідити не лише кризу європейської науки, а й кризу філософії та раціональної думки, Гайдеґер розкрив нам очі на ту відчуженість від буття, яка так характеризує нашу новітню сучасність і планетарну техніку.

Мерло-Понті приділив пильну увагу проблемі онтологічного укорінення, а Сартр і Ясперс описали шляхи екзистенції. Проблематика свободи домінує в цьому «екзистенціалізмі», сартрівська версія якого мала такий визначний успіх у перші роки після Другої світової війни.

Філософії «опанування реального» — а їх існувало багато, від усіляких марксизмів до конкретних досліджень у науках про людину — були характерними для часу, коли культура в багатьох своїх аспектах подавала сиґнали глибоких змін і навіть подальших зламів.

І, нарешті, математика (Ґедель), а також логіка (багатозначні логічні системи), фізика з її теорією відносності та квантовою дискретністю призвели в царині науки до глибоких перемін і до втрати традиційних усталених істин. Епістемологія зусиллями Попера, Башляра, Канґілема та ін. прояснила поняття наукової революції. /22/

Розділ перший

АТМОСФЕРА І КЛІМАТ

Перш ніж перейти до власне теоретичного аналізу, спробуймо нагадати читачеві «клімат» тодішньої думки, атмосферу, «пережитий досвід», які свідчать, що в період 1930 — 1960-х років вимальовується світ, ще міцно вкорінений у XIX сторіччі. Ще далека від сьогоднішніх метаморфоз традиція формує підмурок людського життя: освіта, становище жінки, політика несуть на собі знак іншого часу. Наведемо кілька прикладів, щоб викликати до життя минуле.

1. Соціальна та культурна спадщина

«Старовина обридла нам безмежно. [...] У печінках сидять антична Греція і Рим» *.

Чимало речей та ідей на тому початку XX сторіччя і далі, аж до кінця 1950-х років, прийшли до нас із минулих часів: ці рядки Аполінера, взяті з вірша «Зона», написаного в 1912 p., нагадують нам про це, викликаючи в нашій пам’яті образ давнього-прадавнього світу, наповненого архаїчними усталеними поняттями *. Провіщаючи наступні злами, вони виражають також безперервність стабільних форм. Якщо впродовж тієї епохи авантюрний нахил думок часто приводить до невідомих обріїв, якщо системи й розпадаються під натиском могутнього вітру свободи, спадщина минулого залишається і силоміць орієнтує діяльність людей. Такий далекий від сьогоднішніх метаморфоз, ще непорушний світ, світ традиції, утворює підмурок людського життя.

* Гійом Аполінер. Поезії. Київ, «Дніпро», 1984. Переклад Миколи Лукаша. (Тут і далі виноски, позначені зірочками, — це примітки перекладача.) !!** В ориґ. de permanences.

Це твердження може видатися дивним, коли ми згадаємо, що в той період нові технічні засоби мали тенденцію кардинально змінювати повсякденне існування людей: мовби провіщаючи сус-/23/пільство універсальних комунікацій, апарат бездротяного телеграфу, здавалося, долав розлуку, літак звужував межі світу, науки підкорялися дедалі вужчій спеціалізації. І, нарешті, медицина, у зв’язку, наприклад, із відкриттям пеніциліну, хіба не домоглася вона справді визначних успіхів? Зміни історичного, технічного та соціального краєвиду здавалися винятковими.

І все ж таки, попри всі ці безпрецедентні трансформації, деякі приклади дають нам змогу помітити під видимою еволюцією, під становленням і плинністю, під технічними перетвореннями нерухомі й стабільні фрагменти буття, звички існувати, мислити і діяти, успадковані від прадавніх часів, тривкі реальності, твердий і закам’янілий ґрунт, що правив за підмурок усьому сущому.

Система освіти утворювала один із таких нерухомих прошарків. Окрім початкової освіти, де «чорні гусари Республіки» навчають людину людяності, в цей період існує також система середньої освіти, покликана зробити індивіда громадянином і спрямована на засвоєння учнями загальної культури, створеної зусиллями універсального Раціонального Розуму. Ця система, складена з двох ступенів шкільного навчання, закорінена в тому самому ґрунті, який живить Республіку і, більше того, входить як складова частина в проект Просвітництва. То був глобальний, уніфікований задум, завдяки якому одержало освіту не одне людське покоління на протязі кількох минулих століть. Ступінь бакалавра — це не лише перепустка в еліту, як іноді запевняють короткозорі дослідники у своїх соціологічних розвідках, а своєрідний ступінь тогочасного ідеалу: заповіт Раціонального Розуму, обернутого до універсуму.

Освіта, як і навчання, будучи продуктом традиції, перебуває в ті часи у стані стабільної рівноваги. Віддзеркалюючи норми XIX сторіччя — і це аж до 60-х років — вона спирається на авторитет, сприймається як природна необхідність і запроваджується для того, щоб забезпечувати сприятливий результат у процесі формування людини. Коли, уже в сучасний період, під об’єднаним натиском педагогіки та вульгаризованого психоаналізу люди дійшли висновку, що дитячий космос охоплює специфічний простір, вони скасували систему освіти, успадковану з XIX сторіччя. Відтоді всі зусилля буде сконцентровано на благополуччі дитини, і заборони (секс та ін.) зникнуть.

Для іншого прикладу згадаймо про становище жінки, строго стабільне і вкарбоване в підмурок перманентних цінностей першої /24/ половини XX сторіччя: якщо в 1949 р. Сімона де Бовуар учинила скандал, опублікувавши «Другу стать», то хіба це сталося не тому, що вона відкопала цю незрушну й закам’янілу основу і поставила під знак запитання дуже давні й доти неуривані в історії людства духовні звичаї? Жінка, цей Інший, утілює в собі фундаментальну відмінність і залишається в полоні безлічі надуманих міфів. Кумир і служниця, світ і темрява, «вона визначається через свої взаємини з Іншим». Період 70-х років, коли відбувалося багато змін, породив у цьому плані феномен рішучого розриву. Де тепер «жінка, ця незнайомка», згідно з виразом, який красувався на обкладинці книжки Сімони де Бовуар? Відтоді ми знаємо, що жіночність залежить від культури і стародавні міфи видаються нам дуже далекими, як то можна переконатися, дивлячись на деякі образи, що їх сучасний кінематограф доносить до нас із іншої епохи, з іншого сторіччя. Як відзначила Елізабет Бадентер, не існувало й не існує жодного людського суспільства, що породило б таку схожість між протилежними статями, яку ми бачимо в нас сьогодні. Що ж до традиційних моделей 50-х років, то вони давно розпалися.

Подаємо два тексти, що добре ілюструють, на якому фундаменті ми ще недавно стояли.

Перший уривок, написаний Едмоном Ґобло (1858 — 1935 pp.), філософом, логіком, автором «Трактату з логіки», але також і соціологом, ми взяли з його праці «Перепона і рівень». В ньому йдеться про латину, яка позначає різницю між буржуа і простолюдином. Ми й гадки не маємо зводити латину — цей засіб засвоєння культури — до простого соціального знаку, проте, в усякому разі, висновки Ґобло заслуговують бути прочитаними через його «дистанційований» погляд, який він кидає в 1925 р. на суспільство своєї епохи.