56. Олександр Довженко — це великий гуманіст, який не мислив себе без людей, своєї діяльності на благо народу без органічного свого єднання з ними, а через них — з самим життям

Народився Олександр Довженко 10 вересня 1894 року в селянській родині на Чернігівщині, в мальовничому містечку Сосниця.

Дитинство його проходило серед казкової природи Придесення, колоритних постатей, житейських трагедій і свят своїх земляків. Пізніше цей побачений, почутий, пережитий у дитинстві світ знайде своє втілення у довженківських фільмах, що золотими літерами впишуться у скарбницю світового кіно.

У Сосниці Сашко, як звали його рідні, здобуває початкову освіту. З сімнадцяти років він — студент Глухівського учительського інституту, закінчивши який у 1914 році, отримує направлення до Житомира. Вчителювання його тривало до літа 1917 року й включало в себе природознавство й гімнастику, географію й фізику, історію й малювання.

Згодом він переїздить на роботу до Києва. Тут він вчителює і вчиться в Київському комерційному інституті на економічному факультеті. Коли ж у Києві відкрилася Академія мистецтв, Довженко стає її слухачем.

У буремне лихоліття 1918 — 1920 років Довженко на службі у Червоній Армії. Після визволення Києва від польських інтервентів працює в губернському управлінні народної освіти завідуючим відділом мистецтва.

Так тривало до липня 1921 року, коли його, за наказом Наркомату закордонних справ УРСР, було зараховано співробітником цього поважного відомства і направлено на роботу за кордон — спочатку до консульства у Варшаву, а згодом у Берлін. Там він продовжує малювати й студіювати малярство.

У 1923 році О.Довженко повертається в Україну. Доля заносить його до Харкова, на той час столиці України, де він влаштовується на роботу в газету «Вісті», працюючи там карикатуристом та художником-ілюстратором.

На тридцять третьому році життя О.Довженка круто змінюється. Він приїжджає до Одеси, де починає працювати режисером на кіностудії. Першою пробою став фільм «Ягідка кохання», що мав комедійний характер, але Олександр Петрович ніколи не зараховував його до свого творчого доробку. Точкою відліку свого кінематографічного життя він справедливо розпочинав зі стрічки «Сумка дипкур’єра», в якій окрім всього ще знявся і в ролі кочегара.

Мрією О.Довженка було національне кіно, наближення його естетики до народного мистецтва. У 1928 році він за сто днів знімає фільм «Звенигора» — історію українського народу від сивої давнини до сучасності. «Картину я не зробив, а проспівав, як птах», — казав митець.

Наступною роботою О.Довженка стає стрічка «Арсенал», а ще через рік, у 1930 р., на екрани виходить неперевершений шедевр світової кінокласики — «Земля». Цей фільм — гімн життю — було названо серед двадцяти кращих кінострічок усіх часів і народів. Фільм, у якому О.Довженко звернувся до трьох одвічних загальнолюдських тем: життя і смерть, людина і земля, старе і нове — уже знімався на Київській кінофабриці, яку тільки розпочали будувати. В цей час на її території Довженко і закладає свій знаменитий сад.

Відносною творчою невдачею можна вважати стрічку «Іван», у якій відбилися творчі шукання автора по відтворенню нового змісту життя. На початку 1933 року залишає Київську кінофабрику і переїздить до Москви. Згодом разом з дружиною Ю.Солнцевою та письменником О.Фадєєвим вирушає на Далекий Схід. Мета поїздки — створення сценарію про східні рубежі країни. Результатом творчого відрядження став фільм «Аероград».

Напередодні війни працює над фільмом «Щорс», з основною темою — народ у війні. За цю роботу митець був удостоєний Державної премії СРСР. З початком війни змінюється і життя О.Довженка. Він добровольцем іде на фронт захищати рідну землю. Працює в газетах «Красная Армия», «Красная звезда», «Известия». Пише серію оповідань.

У 1943 році на екрани виходить документальний фільм «За нашу Радянську Україну». У травні 1945 року з’являється ще одна стрічка «Перемога на Правобережній Україні».  Після війни О.Довженко знімає документальний фільм про Вірменію «Рідна країна», у 1949 році — стрічку «Мічурін».

На початку п’ятдесятих років великий режисер в основному займається педагогічною та викладацькою роботою в Інституті кінематографії. Пише сценарії та кіноповісті: «Відкриття Антарктиди», «Поема про море», «Повість полум’яних літ», «Зачарована Десна».

Сповнений творчих планів, О.Довженко раптово помирає 25 листопада 1956 року. Йому йшов шістдесят третій рік... Уже після його смерті виходить вибране О.П.Довженка, дознімаються дружиною Ю.Солнцевою «Поема про море», «Повість полум’яних літ», «Зачарована Десна».

У 1959 році за сценарій фільму «Поема про море» О.П.Довженку посмертно присуджується Ленінська премія.

Оглядаючи творчий доробок геніального майстра, великого романтика й поета, щоразу неодмінно навертаєшся до думки: де ж витоки того світу краси і гармонії, що таким чистим світлом, мудрим і невмирущим, постає зі сторінок його творів? Що ж саме могло запасти в душу і підкорити серця цивілізованого світу, коли роботи митця визнавалися неперевершеними?

Висновки можуть бути надзвичайно простими. Та й підказку на них дає сам О.Довженко. Віддана й щира любов до своєї землі, своєї батьківщини, свого роду й народу, добре, чуйне, мудре ставлення до всього живого — ось ті орієнтири, що виводять на правильну відповідь, пояснюючи невмирущість і одвічну магію його творчості.

О.Довженко опоетизовував світ і намагався життям своїм не порушувати природну красу і гармонію, а примножувати її де б то не було і яким би то не було чином.

Мабуть, ніхто краще й проникливіше не сказав про той оберіг чистої духовної й емоційної пам’яті, про звичайну сільську хату, яку ніби «ніхто й не будував, а виросла вона сама, як печериця, між грушею і погребом», про дитинство, яке минуло серед неповторних краєвидів, про людей, які були наче органічним доповненням казкової природи.

В одному з ліричних відступів у «Зачарованій Десні» письменник так казав про той незабутній період життя: «Коли ж обертаюсь я часом до криниці, з якої пив колись воду, і до моєї білої привітної хатинки і посилаю їм у далеке минуле своє благословення, я роблю ту лише «помилку», яку роблять і робитимуть, скільки й світ стоятиме, душі народні живі всіх епох і народів, згадуючи про незабутні чари дитинства.

Світ одкривається перед ясними очима перших літ пізнання, всі враження буття зливаються в невмирущу гармонію, людяну, дорогоцінну. Сумно і смутно людині, коли висихає і сліпне уява, коли, обертаючись до найдорожчих джерел дитинства та юнацтва, нічого не бачить вона дорогого, небуденного, ніщо не гріє її, не будить радості ані людяного суму. Безбарвна людина ота, яку посаду не посідала б вона, і труд її, не зігрітий теплим промінням часу, безбарвний».

О.Довженко вважав, що людина, яка не любить природу, не розуміє її, — не може стати справжнім митцем. Ота благоговійність і, головне, сприйняття людини в органічному єднанні з нею, як одного цілого, безсумнівно, знайшли своє талановите відображення в усіх художніх творах митця — від оповідань до фільмів.

«Жили ми в повній гармонії з силами природи, зимою мерзли, літом смажилися на сонці, восени місили грязь, а весною нас заливало водою, і хто цього не знає, не знає тієї радості і повноти життя».

І основний стрижень тієї природи — своєрідний символ, ріка життя, зачарована Десна. «Благословенна будь, моя незаймана дівиця Десно, що, згадуючи тебе вже много літ, я завжди добрішав, почував себе невичерпно багатим і щедрим. Так багато дала ти мені подарунків на все життя. Далека красо моя! Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пив у незабутні роки твою м’яку, веселу, сиву воду, що ходив босий по твоїх казкових висипах, слухав рибальських розмов на твоїх човнах і казання старих про давнину, що лічив у тобі зорі на перекинутому небі, що й досі, дивлячись униз, не втратив щастя бачити оті зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах».

Саме його надчутливість дозволила створити опоетизовану симфонію драматичних часів, коли, здавалося, потрясаються основи буття. Відомо, як греки надзвичайно ревно ставилися до своєї легендарної історії, але після смерті О.Довженка вони шанобливо назвали його Гомером ХХ століття.

У своїх художніх сповідях митець наближається до найкращих традицій української народної творчості: ліризм, емоційність, філософська заглибленість думки, романтична піднесеність і патетична пристрасність насичують і струмують у кожному слові чи кадрі художника. Змальовуючи своїх предків, О.Довженко через своїх рідних мовби відтворює колективний образ всього народу. Ці високі узагальнення проступають навіть через такі деталі, як руки прадіда Тараса, які «нікому й ніколи не заподіяли зла на землі, не вкрали, не вбили, не одняли, не пролили крові. Знали труд і мир, щедроти й добро».

Чи ж не звідси витоки того заклику-звернення до своїх учнів — «усе життя грати етюд на інтелігентність»? І чи не саме це так магічно приваблює людей у його творчості?

Інша іпостась художнього оспівування митця — праця. Просто і ненав’язливо виступає означена тема в роботах О.Довженка, але своєю внутрішньою величчю ця стихія творення заворожує, ще і ще раз підтверджуючи віковий історичний висновок про те, що основним моральним і естетичним критерієм для народу є праця. Вона вивершує і визначає все найпрекрасніше на нашій землі. «Любіть землю! Любіть працю на землі, бо без цього не буде щастя нам і дітям нашим ні на якій планеті».

Звернення до простих і святих понять, чесне й проникливе осмислення їх роблять автора філософом, володарем дум, людиною середини ХХ століття, що уособлює собою радощі й болі свого часу і свого народу. При зверненні до безсмертної творчості митця переконуємося у цьому постійно.

І ще О.Довженко — великий гуманіст, який не мислив себе без людей, своєї діяльності на благо народу без органічного свого єднання з ними, а через них — з самим життям. «Я син свого часу і весь належу сучасникам своїм», — так говорив про себе Олександр Петрович Довженко, помиляючись по суті, можливо, вперше в житті. Історія розсудила по-своєму: належить він тепер вічності, як невід’ємна частка могутньої світової культури, як світосяйний геній українського народу.

57. Смерть Сталіна (1953 р.) та розвінчання культу його особи поклали початок новому етапу в культурному розвитку всіх народів СРСР, який отримав назву «відлиги». Розпочався новий виток опозиційного руху в Україні, внутрішніми передумовами якого були утиски національного культурно-духовного життя, цілеспрямована русифікація українського населення (з кінця 50-х рр. ХХ ст. російська мова була обов’язковою для навчання, а українська вивчалася лише за бажанням). У 1958 році була прийнята партійна постанова «Про зміцнення зв’язку школи з життям», яка фактично проголосила політику «злиття націй» і русифікації. Цю інтернаціоналістичну кому­ністичну ідею підтримували партійні функціонери в Україні. Політиці русифікації організується спротив у легальній та нелегальній площинах.

Національно-культурну боротьбу з кінця 50-х рр. ХХ ст. продовжила молода генерація так званих «шістдесятників» –українських інтелектуалів, насамперед письменників і поетів, які своєю творчістю прагнули відродити справжні вартості української радянсь­кої культури, вірили у можливість демократичного реформування радянської системи.

Осередком духовного становлення багатьох «шістдесятників» був київський Клуб творчої молоді «Сучасник». Його виникнення припадає на 1959 р. Президентом клубу став Лесь Танюк – студент режисерського факультету театрального інституту. За ініціативою художниці Алли Горської до них прилучилася велика група живописців. Клуб допомагав молоді наблизитися до народних витоків художнього слова, поезії, театру, малярства, музики, став творчою лабораторією молодих представників української культури. Поїздки по Україні, шевченківські вечори, знайомство із спадщиною «розстріляного українського Відродження» сформували світогляд незалежних духом митців.

Під безпосереднім впливом київського Клуб творчої молоді під назвою «Пролісок» постав у Львові. Його президентом обрали Михайла Косіва. Подібні клуби з’явилися у Дніпропетровську, Одесі та інших містах.

«Шістдесятників» репрезентували – поети Ліна Костенко, Микола Вінграновський, Василь Симоненко, Іван Драч, Микола Сингаївський, Віталій Коротич, Василь Стус, літературознавці і критики Іван Дзюба та Іван Світличний, письменники Євген Гуцало, Юрій Мушкетик, Роман Іваничук, Микола Руденко, публіцисти Валентин Мороз, В’ячеслав Чорновіл, художники Панас Заливаха та Алла Горська, твори яких виходили далеко за рамки соціалістичного реалізму, підносячи українську літературу та мистецтво на шаблі світової культури.

У зв’язку з реабілітацією жертв сталінських репресій повернулися з таборів та заслання 25 письменників: Зінаїда Тулуб, авторка засудженого історичного роману «Людолови», відомий літературознавець Євген Шабліовський, автор нарисів з історії української літератури, письменники Борис Антоненко-Давидович, Наталя Забіла, Олександр Ковінька, Василь Мисик, Іван Багмут та ін. Посмертно були реабілітовані й повернуті в літературу та мистецтво письменники, художники, актори «розстріляного відродження», розпочалося друкування їхніх творів, з’являються наукові дослідження їх творчості.

У 1962 р. з’являється стаття І. Дзюби «Перший розум наш», присвячена викриттю прислужницької ролі тієї частини української інтелігенції, яка в ім’я корисливих благ зреклася власного народу. На конференції з питань культури української мови у Київському університеті (лютий 1963 р.) «шістдесятники» вимагали визнання української мови урядовою мовою УРСР. У 1964 р. вони поширювали листівки з протестами проти навмисного підпалу Державної публічної бібліотеки АН України в Києві, коли назавжди загинули унікальні рукописи та рідкісні книги. А в 1965 р. І. Дзюба у своїй статті «Інтернаціоналізм чи русифікація?» говорив про необхідність розширення прав національної культури.

«Шістдесятники» намагалися відродити у людських душах віру у найсвятіші ідеали, пробудити інтерес до рідного слова та культури. Своєрідною формою опору тоталітарному режимові була поява позацензурних видань «самовидавів». Перший самвидав з’явився у 1964 р. Це – «Воля і Батьківщина» – машинописний журнал Українського національного фронту, а також «Український вісник», який редагував В’ячеслав Чорновіл. Ці опозиційні журнали популяризували і друкували твори І. Дзюби, В. Мороза, Е. Сверстюка, І. Світличного, а також вірші В. Симоненка, який, звертаючись з надією до молодого покоління українців, підкреслював, що «можна все на світі вибирати, сину, вибрати не можна тільки Батьківщину». Частина цього твору була покладена на музику В. Пашкевичем і стала визнаною піснею-гімном синівській любові.

Ідеями самоутвердження та героїки пройнята поезія Ліни Костенко, яка порушувала проблеми марнотності життя, засуджувала намагання позбутися своєї національної самобутності. Хвилювали твори поета Василя Стуса, глибоко патріотичні за своєю сутністю. Він зробив спробу синтезувати національну догматику із загальнолюдськими цінностями, боровся за виповнення і реалізацію людини, і лише через неї – нації і народу.

Принципи «шістдесятництва» знайшли своє виявлення у мистецькій творчості. Так, у 1965 р. талановита київська художниця Т. Яблонська створила картину «Травень». У цьому творі давня традиція українського народного живопису набувала своєрідної трансформації у професійне мистецтво, впроваджувалася образно-символічна система відображення світу.

Деякі зрушення відбулися і в галузі українського кінематографа. На той час в Україні працювало 3 кіностудії (Київ, Одеса, Ялта). Новим явищем в українському радянському кіно були одеські фільми Марлена Хуцієва та Ф. Миронера «Весна на Зарічній вулиці» (1956 р.), «Жага» Є. Ташкова (1959 р.), а також «Іванна» В. Івченко (1960 р.), «Сон» В. Денисенко (1964 р.).

Спадкоємці традицій О. Довженка в кінематографії – Сергій Параджанов, Леонід Осика, Юрій Іллєнко та ін. у середині 60-х рр. ХХ ст. започаткували новий напрям, який отримав назву українського поетичного кіно. Естетична платформа поетичних фільмів ґрунтувалася на традиціях народної культури. Твори цього напрямку стали живим втіленням національної своєрідності кінематографу України.

Серед особливостей поетичного кіно треба виділити його тісний зв’язок із літературою, звертання до української класики. «Тіні забутих предків» (1964 р.) С. Параджанов створив за однойменною повістю М. Коцю­бинського, «Камінний хрест» (1968 р.) Л. Осика – за В. Стефаником, «Вечір напередодні Івана Купала» Ю. Іллєнко (1966 р.) зняв за М. Гоголем. Проте зв’язок з літературою не обмежувався звертанням до першоджерел. До кінематографічного процесу долучилися інші письменники – автори сценарію І. Чендей, І. Драч, Д. Павличко, які збагатили твори новими засобами, творчо підійшли до прочитання прози, впровадили жанр притчі, внутрішній монолог поєднали з художністю й документалізмом.

Процес розвитку української музики в 50-60-ті роки ХХ ст. характеризується удосконаленням усіх її жанрів, створенням нових творів (представники: В. Губаренко, К. Данькевич, В. Кирейко, Є. Станкович; пісенна творчість: А. Малишко, М. Ткач, М. Сингаївський, П. Майборода, О. Білаш, І. Шамо; оперні співаки: Д. Гнатюк, А. Солов’яненко, Є. Мірошниченко, Д. Петриненко).

58. Кризова ситуація, в якій опинилася на сучасному етапі Україна, вимагає пошукушляхів подолання негативних тенденцій соціально-економічного та духовного розвитку.Процес реформування культурної сфери мав би включати такі головні моменти:

— формування нової законодавчої бази для культури, мистецтва, суміжних сфер суспільного життя, яка б відповідала сучасним світовим вимогам та українським особливостям і узгоджувалась із законодавством про «неприбуткові» організації як серцевиною такого законодавства;

— реорганізацію державних та регіональних інституцій, які донині «керували культурою», аби спрямувати їхню діяльність на рейки підтримки культури як такої, незалежно від підпорядкування та форми власності;

— реорганізаціяю майнових та фінансово_господарських взаємин у культурній сфері в напрямі трансформування культурної інфраструктури в складову «третього сектора суспільного виробництва»;

— заохочення недержавних, незалежних культурно_мистецьких організацій (спілок,фундацій, професійних гільдій, творчих колективів), які забезпечуватимуть здоровий розвиток культури через різноманітність творчих, господарських, адміністративно-правових форм її існування;

— гуманізацію культурного життя і, передусім, у сфері освіти та науки;

— створення режиму здорового протекціонізму щодо вітчизняної культури, національної культурно-мистецької продукції, аби забезпечити їх конкурентоспроможність, не допустити нової «культурної колонізації» України.Таким чином, ми стоїмо наразі на порозі великих зрушень у розвитку українськоїкультури. Багатовіковий досвід її розвитку, в якому були часи піднесення і занепаду,розквіту і згасання, свідчить, що наша культура має сили та резерви для виходу з кризового стану, але це потребуватиме максимально зосереджених зусиль всього народу, державної та міжнародної підтримки, докорінних змін у сучасній культурній сфері. Стаєзрозумілим, що глибинна структурна перебудова всіх сфер життя українського народу,

включення в загальноєвропейську та загальносвітову цивілізацію неможливі без концентрації громадської уваги на культурній роботі, без визнання пріоритетності вирішення завдань духовного оновлення країни.Незважаючи на серйозні проблеми і згадані негаразди, культура України була й залишається яскравим явищем світової культури, становить ще невикористаний резерв у

загальнолюдській цивілізації.

59. В останні роки посилились міжнародні контакти укр..митців. Численні виступи укр..виконавських колективів, виставки творів з колекцій провідних укр.. музеїв, експозиції укр..художників сприяють зміцненню міжнародного авторитету України. Укр..митці брали участь у багатьох міжнародних кіно та театральних фестивалях, зокрема, Венеціанському бієнале, Берлінському кінофестивалі. Співробітництво в галузі культури з іноземними державами здійснюється не тільки на двосторонній, але й на багатосторонній основі – в рамках міжнародних організацій, членом яких є Україна – СНД, ГУУАМ, Ради Европи, ЮНЕСКО. Мінкультури бере участь у розробці Конвенції ЮНЕСКО про захист культурного різноманіття. Представники України постійно беруть участь у різноманітних міжнародних заходах з обговорення питань культурного розвитку, зокрема, у зустрічах міністрів культури, у проведенні симпозіумів, колоквіумів, конференцій. Більшу роль у міжнародних культурних зв’язках України нині відіграють сучасна популярна культура, шоу-бізнес. Перемога на «Євробаченні-2004» укр.. співачки Руслани показала важливість успіхів на міжнародних музичних форумах не лише підвищення позитивного іміджу України та й для зростання престижності національної культури.

60. Культурне відродження українського народу зараз звучить досить актуально. Однак існує чимало проблем на цьому шляху. Спробуємо зясувати їх характер та походження. Сьогоднiшнiй день характеризується продовженням господарчої кризи, бiльш та менш успiшними спробами реформ, i водночас - дальшим перебiгом процесiв глибинної трансформацiї господарчого та суспільного життя на нових засадах. Неподоланий спад виробництва, бюджетний дефiцит, приховане та явне безробiття - все це має й iншу сторону: змiцнення ефективних виробникiв при "вимираннi" неперспективних, зростання дiлової iнiцiативностi та господарчої самостiйнiстi дедалi бiльшої частини населення, дедалi вiдкритiший характер нашого суспiльства щодо зовнiшнього свiту. Подiбнi суперечливi явища спостерiгаються й у культурнiй сферi. Фактично держава та органи мiсцевого самоврядування й нинi керуються переважно засадами адмiнiстративного управлiння та бюджетного утримання тих її закладiв, що перебувають у державнiй та комунальнiй власностi. Одначе стара система правових, фiнансово-господарчих, адмiнiстративних механiзмiв, побудована на цих засадах, нинi фактично зруйнована, а нову ще тільки належить сформувати. Останнє десятилiття (горбачовська "пребудова" та першi роки української нзалежностi) характеризувалися, з одного боку, застоєм i навiть симптомами розкладу традицiйної централiзованої, одержавленої "галузi культури", спричиненими глибокою економiчною кризою (держава уже не в змозi утримувати iнфраструктуру культури хоча б на колишньому рiвнi, не кажучи про її розвиток) та помiтним збайдужiнням посткомунiстичних правлячих елiт до культури як полiтичного чинника, як засоба iдеологiчної обробки населення. Отже, як видно, існує чимало проблем культурного відродження України, однак це ні в якому разі не має стояти на перешкоді культурного розвитку українського народу та народів, які мешкають на території України.

61. Кінець ХІХ - початок ХХ ст. – один із найцікавіших і найскладнішихперіодів не лише в мистецтві, а й у суспільному житті. Суспільствовтрачає духовні орієнтири, не знає, у що вірити та куди йти. Алітература, не задовольняючись формами критичного реалізму, теж немовбиопинилася на роздоріжжі. Перед письменниками стояло завдання осмислитикризу в соціальному середовищі та мистецтві і віднайти шляхи подальшогорозвитку культури. Українська література кінця ХІХ - початку ХХ ст. – явищезагальноєвропейського типу, і, як така, вписується у той процес змінитипів художнього мислення, методів, стилів, який визначаєісторико-літературний розвиток майже всіх європейських (у тому числі йслов’янських) літератур цього періоду. Загальновизнано, що в кінці ХІХ -на початку ХХ ст. в усіх європейських літературах розпочиналосястановленнямодернізму – художньої системи, принципово відмінної відхудожньої системи критичного реалізму. Картина художнього життя XX ст. не порівнянна ні з однією з минулих епох за своєю різноманітністю і парадоксальністю. Виникає безліч нових жанрів — або завдяки новим технічним можливостям (кінематограф — більше ста років тому, комп'ютерна графіка — в наші дні), або внаслідок іншого переломлення традиційних (наприклад, концептуальне мистецтво, коли в картинах зображення заміняють написи). Вже не можна знайти минулої стильової єдності, відмічається як традиціоналізм, так і нестримне новаторство. Надзвичайно поширюється синтез мистецтв. Серйозні дискусії пов'язані з трактуванням місця й ролі літератури і мистецтва в житті суспільства. У XIX столітті серед творчих людей сильними були прагнення своїм мистецтвом змінити життя на краще і віра в те, що це досить швидко станеться. Ці надії зазнали краху. Відповідно, якщо в минулу епоху майстер прагнув бути зрозумілим, донести свій твір читачеві, глядачеві, слухачеві, то тепер все частіше виникає уявлення про самоцінність творчої особистості, певну замкненість творчості в собі самій. У мистецтві виникає тенденція перетворення його на елітарне (мистецтво для обраних, посвячених). На початку XX ст. в сфері художньої творчості — у літературі, архітектурі, малярстві, музиці, театральному мистецтві — виникає безліч течій, груп, шкіл, які прийнято позначати збірним терміном «модернізм» (модерн — новий). У цьому терміні немає спроби вичленити яку-небудь спільну рису — очевидні різноманітність і різноплановість майстрів. Об'єднує їх насамперед авангардизм — розрив з визнаними нормами і традиціями, бунт проти старих форм не тільки в мистецтві, але й у житті взагалі. У той же час у різних майстрів абсолютно різними були, з одного боку, цілі, а з іншого — тон і спрямованість протесту. Переворот, який відбувся в ХХ столітті в архітектурі, полягає не просто у появі нових форм, застосуванні нових матеріалів. Змінилася вся концепція цього виду творчості. Досі при проектуванні на першому плані стоялизавдання естетичні, світоглядні, тепер же головним призначенням архітектури стає найбільш раціональне вирішення практичних, функціональних завдань. Така зміна систем цінностей сталася не відразу.В архітектурі, як і в живописі, літературі, музиці, пошуки нового стилю почалися на рубежі століть у рамках модернізму. Спочатку вони були вираженням ідейного протесту проти колишніх форм і відстоюванням права на індивідуальну творчість. Авангардизм полягав у чисто зовнішньому спрощенні форм, відмові від традиційних декоративних прикрас, матеріалів

62. Невід’ємну складову частину процесу національно-культурного відродження становить творчість представників української еміграції. Українська культура почала розвиватися у різних край Європи, Американського та Австралійського континентів.

Еміграційний процес почався відразу ж після занепаду УНР і продовжувався впродовж наступних періодів. Українці осідали у Відні, Варшаві, Парижі, Берліні, Белграді, Софії та інших європейських центрах. Щоб задовольнити свої духовні потреби й дати вихід творчим можливостям, українці за кордоном розгорнули бурхливу організаційну та культурно-освітню діяльність. Були створені українські науково дослідні заклади, просвітницькі організації, засновано чимало газет та видавництв.

Першою заснованою у діаспорі вищою школою став Український вільний університет у Відні. Його фундатором був Союз українських журналістів і письменників, а співзасновниками – юрист, професор С. Дністрянський та професор М. Грушевський. Після закінчення Другої світової війни університет відновив свою діяльність у Мюнхені (Німеччина), де проводилися ґрунтовні українознавчі дослідження.

Великим центром міжвоєнної еміграції була Чехія, особливо Прага та курорти містечко Подебради. В історії української діаспори чеський період називають «золотим» віком. У Празі, де зібралися кращі мистецькі та наукові сили, був створений Музей визвольної боротьби України, що функціонував під керівництвом Дмитра Антоновича. Музей став визнаним загальноукраїнським центром музейних та архівних пам’яток, пов’язаних із українським еміграційним та політичним рухом XX століття. А сам Д. Антонович створив і видавав на еміграції універсально-оглядовий збірник «Українська культура», – жанр якої – академічні лекції. У Празі діяла Українська студія пластичного мистецтва, зі стін якої вийшло чимало талановитих митців. У 1926 р. науковець і мистецтвознавець В. Щербаківський здійснив у чеській столиці видання другого випуску «Українського мистецтва», присвяченого буковинським і галицьким дерев’яним церквам, надгробним і придорожнім хрестам, скульптурам і каплицям.

У Празі жили і працювали видатні українські поети –Олександр Олесь, Олег Ольжич, Євген Маланюк, поетеса Олена Теліга. З Чехією пов’язані також імена Наталени Королевої та Василя Королева - Старого – забутих сьогодні письменників.

У 1939 р., коли німецькі війська окупували Чехословаччину, майже всі українські установи припинили свою роботу. У 1945 р. деякі з них були перенесені до Берліну, Парижа та на Американський континент.

Найбільш численна українська діаспора у післявоєнний період сформувалася у США. Вона була найбільш політизованою. Українці в Америці заснували Українську національну асоціацію, яка почала видавати найпопулярнішу на Заході українську газету «Свобода», а також інформативний англомовний «Український тижневик». У США було створено Наукове товариство ім. Т. Шевченка і Українську академію мистецтв та науки, що продовжували в імміграції традиції своїх львівських та київських прототипів. У 1964 р. у Вашингтоні було встановлено пам’ятник Т. Г. Шевченку, на відкритті якого побувало майже 100 тис. українців. Автором монументу став всесвітньовідомий скульптор і живописець Леонід Молоджанин (Лео Мол). На американському континенті були також установлені пам’ятники В. Великому, М. Шашкевичу, В. Стефанику, Лесі Українці та іншим діячам української культури. Америка стала притулком для багатьох дисидентів. У 70-х рр. ХХ ст. сюди прибули В. Мороз, П. Григоренко, С. Караванський, Н. Світлична, Раїса та Микола Руденки, уникаючи від переслідувань радянського режиму.

«Батьком» українського співу в Америці називають композитора, диригента і хормейстера Олександра Кошиця. Своєю творчістю він пропагував українську культуру за кордоном, знайомив із мистецтвом українського хорового співу.

Важливе значення для збереження української культурної спадщини мало відкриття у 1970 р. трьох українських кафедр у Гарвардському університеті. Невдовзі був заснований Гарвардський український дослідний інститут під керівництвом Омеляна Пріцака. Українська католицька шкільна система у США, крім релігії та вивчення української мови, забезпечувала ознайомлення нових поколінь з історією та культурою України.

З усіх українських митців найбільшої світової слави зажив Олександр Архипенко, який прибув у США ще в 1923 році. Він увійшов в історію мистецтва як один із основоположників культури модернізму. Мав індивідуальні виставки в Німеччині, Франції, Англії. У Нью-Йорку відкрив власну мистецьку школу.

Збереженню й популяризації українського мистецтва в діаспорі служать і Український музей у Клівленді, Український національний музей у Чикаго, музей-архів у Денвері. Претендує на загальноукраїнський музей діаспори відомий музей Союзу українок у Нью-Йорку. До категорії музеїв слід також віднести дуже цінну і багату мистецьку збірку під церквою на православному кладовищі в Савт Бавнд Бруку. В Едмонтоні в 1974 р. створено Українсько-Канадський архів-музей. Уряд провінції Альберта щорічно виділяє на його утримання приблизно 5 тисяч доларів.

Селом української культурної спадщини називають заповідник-музей просто неба, створений у 1971 р. за 50 кілометрів від Едмонтона. Тут працює музей народного мистецтва з неодмінними писанками, вишиванками, керамікою, давнім одягом. Заповідник має дослідницький та реставраційний центри.

У церковній архітектурі спостерігається своєрідна мішанина стилів – українсько-канадський синтез. Найпомітнішими зразками українсько-канадської архітектури є церкви Матері Божої Неустанної Помочі в Йорктоні, Володимира й Ольги у Вінніпезі, св. Йосафата в Західному Торонто, Успенія в Портедж Ля Прері, Покрови в Даворіні, св. Йосафата в Едмонтоні і «степова катедра» в Кукс Крік. Міжнародним визнанням користується творчість українського архітектора Радослава Жука. До здобутків української сакральної архітектури належать споруджені за його проектами церкви пресв. Євхаристії (Торонто), пресв. Родини і св. Йосипа (Вінніпег), Чесного Хреста в Тандер-Беї (Онтаріо), пресв. Трійці (Кергонксон, штат Нью-Йорк). У 90-ті роки споруджено церкву св. Степана (Калгарі, Канада), яка репрезентує подальший розвиток ідеї церковної будови як незламної фортеці. Кожна баня немов розтята по вертикалі навпіл. На місці розтину, на неприступному мурі височить далеко знесений у небо хрест. Професор Р. Жук нагороджений Канадською медаллю архітектури (1986 р.), обраний почесним членом Королівського інституту архітектури Канади.

Другою за численністю була канадська діаспора. Центром українства вважався Едмонтон, Вініпег, а особливо Торонто – осередок Всесвітнього конгресу вільних українців. Важливу роль для розвитку української культури відігравали музеї, зокрема, «Село української спадщини», Український музей у Саскатуні, Парк української писанки у Вегревілли, де встановлена 20 - метрова писанка, що крутиться на металевій опорі (автор проекту Павло Цимбалюк). Писанка стала окрасою Канади, символом української громади.

На відміну від американської діаспори канадській притаманний дещо патріархальний, фольклорний підхід до української культури. Дуже популярним у Канаді було існування значної кількості українських танцювальних та співочих ансамблів. Взагалі україно-канадці виробили власну культурну традицію. Письменники, як наприклад, Ілля Кирияк, майстерно змалювали українською та англійською мовами життя перших українських переселенців у Канаді. Архітектор Радислав Жук поєднував у проектах українських церков традиційні та сучасні елементи. Часто використовував у своїй творчості українські мотиви художник Вільям Курилюк, який здобув світову славу.

У 1970–1980 рр. у Канаді активізувалися українознавчі дослідження в університетах, був заснований інститут українських студій (1976 р.), опублікована «Енциклопедія України». В пам’ять 50-ї річниці голодомору 1932–1933 рр. у Канаді був створений широковідомий документальний фільм про цю страшну для українського народу трагедію. Українці Канади, які становили 3% населення країни, боролися за офіційне визнання української культури, були у перших рядах тих, хто примусив канадський уряд виробити політику багатокультурності й у 1987 р. увести відповідні положення до Конституції Канади.

Притулком для помітної частини українських політичних та культурних діячів у роки радянського свавілля стала Франція. У Парижі вони створили бібліотеку ім. Симона Петлюри, в якій зберігалося чимало цінних творів української літератури та історії. У м. Сарселі (неподалік Парижа) почало працювати Наукове Товариство ім. Т. Шевченка, що представляло європейське відділення цієї організації. У Франції плідно працював відомий український історик Ілля Борщак. Його праці, написані з використанням багатої джерельної бази, присвячені українсько - французьким зв’язкам, які у XVIII ст. підтримували гетьман на еміграції Пилип Орлик та його син Григорій.

У Франції під керівництвом учасника Української Національної революції 1917 – 1921 рр. В. Кубійовича побачила світ україномовна «Енциклопедія українознавства». А в 1967 р. у Сорбонському університеті була захищена перша дисертація з україніки – «Драй – Хмара» і українська «неокласична школа». Її авторка Оксана Драй - Хмара згодом опублікувала й листи свого батька і заслання у Лук’янівській в’язниці, що відкрили світові одну із драматичних сторінок в історії української культури.

Італія стала духовним осередком українців за кордоном. Після того як у 1946 р. радянський уряд заборонив в Україні діяльність греко-католицької церкви, чимало її інституцій було переміщено до Риму. Італійська столиця була місцем осідку такого чернечого ордену, як василіани. Наприкінці 60-х рр. ХХ ст. у Римі був відкритий Український католицький університет, а у 1969 р. завершилося будівництво собору св. Софії, значну частину коштів на яке виділив кардинал Й. Сліпий.

Ціла мережа українських організацій була заснована в Австралії. Серед них можна виділити Жіночу асоціацію, молодіжні організації «Пласт», «СУМ», філіал НТШ, а також різноманітні профспілкові й творчі колективи.

Отже, українська культура в діаспорі – це творче продовження тих культурних процесів, що розгорнулися в Україні на початку XX ст., розвиток тих напрямів, що були заборонені комуністичним тоталітарним режимом. Діаспора збагатила вітчизняну культурну спадщину, зберегла багатьох культурних діячів, відродила діяльність низки установ та організацій, підготувала ґрунт для подальшого піднесення української культури.

70. Передумови укладення Люблінської унії. 60-ті рр. XVI ст. стали періодом важливих змін для українських земель. Вони були пов’язані з об’єднанням Польського королівства і Великого князівства Литовського в єдине державне утворення.

Люблінський сейм 1569 р. Для вирішення питання об’єднання Польського королівства і Великого князівства Литовського в польському місті Любліні в 1659 р. зібрався спільний сейм представників привілейованих станів обох держав. Гострі суперечки щодо форми об’єднання точилися півроку. Литовська сторона виступала за створення федеративної держави, а польська — за інкорпорацію (включення) Литви до складу Польщі.

Переконавшись, що польська сторона не збирається зважати на її пропозиції, литовська делегація залишила сейм, щоб зірвати його роботу. У відповідь на це польський сенат закликав готуватися до війни з Литвою і зажадав від короля Сиґізмунда ІІ Авґуста ухвалити рішення про включення до Польщі Волині й Підляшшя. Оголосивши про приєднання цих земель, польський король зажадав від шляхти, яка мала там маєтки, прибути до Любліна і присягнути Польщі, погрожуючи тим, хто цього не зробить, конфіскацією володінь. Пізніше король видав привілей про повернення під свою владу Брацлавщини й Київщини, стверджуючи, що «вся Руська земля з давніх часів, починаючи від предків наших королів польських, була приєднана разом з іншими першими частинами до Польської корони».

Литовська делегація змушена була підкоритися польській стороні, повернутися на сейм і погодитися на вилучення зі складу своєї держави зазначених українських земель.

На українських землях, які внаслідок Люблінської унії відійшли до Польщі, було запроваджено польський адміністративно­територіальний устрій. Вони поділялися на воєводства, очолювані призначеними урядом воєводами. Воєводства поділялися на повіти, де адміністративна й судова влада зосереджувалася у призначуваних королем старост. У воєводствах і повітах для вирішення місцевих питань, обрання депутатів на загальнодержавний Вальний (загальний) сейм періодично скликалися шляхетські сеймики.

Для України Люблінська унія мала як позитивні, так і негативні наслідки. Так, більшість українських земель були об’єднані в межах однієї держави, що сприяло національно­культурному розвитку українського народу. На приєднаних до Польського королівства українських землях було збережено судочинство за нормами Литовських статутів, існуючий адміністративний устрій та ведення діловодства руською мовою. Представники українських князів і шляхти отримали виключне право обіймати посади в місцевій адміністрації незалежно від віросповідання. Завдяки Люблінській унії українські землі залучилися до нових форм суспільного життя: шляхетської демократії, місцевого самоврядування, станового судочинства тощо. Через Польщу на українські землі поширився західноєвропейський культурний вплив, збільшувалася кількість навчальних закладів.

Водночас необхідність брати участь у роботі сеймиків, Вального сейму, спілкування з польськими урядовцями спричиняли полонізацію й денаціоналізацію української шляхти. Це призвело до втрати українським суспільством його еліти. Для українських селян і міщан зросли повинності й податки. Люблінська унія відкрила перед Польським королівством можливість використовувати природні багатства українських земель для збільшення своєї економічної та воєнної могутності та наділяти маєтками на новоприєднаних територіях представників польського шляхетства. Виникнення на українських землях володінь польських магнатів спричинило закріпачення селянства і значне посилення його визиску. Водночас переважна більшість українського населення стала дедалі більше зазнавати національно­релігійних утисків унаслідок полонізації й покатоличення. Не виправдалися також розрахунки на те, що в новій державі українські землі будуть захищені від турецько-татарських нападів і шляхетських наїздів.

71.

72. Розвитку вітчизняної педагогічної думки сприяла плідна діяльність видатного українського вченого, історика, філософа і політолога, державного діяча, письменника, оратора Феофана Прокоповича.Народився він у м, Києві у сім´ї купця. Після закінчення Києво-Могилянської колегії навчався в Польщі, де й прийняв уніатство. Продовжував освіту в грецькій колегії, створеній на кошти Папи Римського для підготовки уніатів, де вчився філософії і богослов´ю. Там він івиховувався на найкращих зразках класицизму. Але не закінчивши навчання, повертається в Україну; в 1704 р. знову приймає православ´я. З 1705 р. читає в Києво-Могилянській академії курс лекцій з філософії, логіки, етики, піїтики, риторики, математики та ін. Там Ф.Прокопович почав впроваджувати принципи гуманізму на Україні.У своїх лекціях Ф.Прокопович завжди згадував про старокласичну давнину, проводив думки кращих людей гуманізму, як-от, Еразма Ротердамського. З 1712 р. був ректором колегії, до від´їзду (1715) до Петербурга. У Росії він був активним прихильником реформ Петра І, ідеологом самодержав´я, активно сприяв перетворенню церкви в ідеологічний додаток до монархічної держави. Обіймав високі посади в церковній ієрархії: єпископ (1718), архієпископ (1724), віце-президент 1721) створеного ним Синоду, який замінив у Росії існуючу систему патріаршого правління церквою.Ф.Прокопович був видатним богословом, зачинателем в Україні та Росії філологічного та історичного, замість колишнього схоластичного напрямку у вивченні Біблії та інших основоположних праць християнства. Вражав сучасників ученістю, розумом і живою уявою. Писав ліричні та патріотичні вірші, створив оду "Епінікіон» де оспівував Полтавську перемогу.Творча спадщина Феофана Прокоповича досить значна. Вона відображає складний і нелегкий шлях еволюції поглядів автора, суперечності, хитання, обережність та обачливість, пастирську терпимість або непереборний гнів. Тут відбилися і особистісні риси характеру вченого, і суперечності та антагонізм епохи, в якій він жив. Так, визнаючи Бога, Ф.Прокопович може іронізувати з приводу християнських догм; виступаючи за розвиток наукового знання, він може висловити жаль, що "ремеслу та науці сьогодні набагато краще живеться, ніж теології", бо на "божественне вчення безсоромно нападають зухвалі невігласи нашого віку". Ідеалізуючи Петра І, активного душителя України, підтримуючи його реформи, Ф.Прокопович з теплотою пише про "нашу Батьківщину" -Україну, проголошує похвалу Дніпрові: "Славен будь, отче великий, завжди повноводний, глибокий...Хто б навтішатись досить спромігся любими серцю просторами цих берегів неозорих....О, славо і гордосте наша одвіку", присвячує вірші Києву ("Опис Києва").Суперечливість відчутна і в його наукових творах.Глибокий знавець античної та сучасної йому європейської культури, Ф.Прокопович був енциклопедичне обізнаним ученим і залишив глибокий слід в історії розвитку педагогічної думки в Україні та Росії.У "Духовному регламенті"(1721) для Синоду Ф.Прокопович ставив питання про відкриття духовних шкіл, шкіл для простого люду. За цим регламентом Прокопович пропонував три типи навчальних закладів: архірейські школи, семінарії та академії. На жаль за його життя регламент так і не був зреалізований у межах російської імперії. Слід зазначити також, що його буквар "Перше учіння отрока» витримав 12 видань за перші 5 років.Діяльність українських освітян та прогресивних мислителів епохи Відродження позитивно впливала на розвиток української освіти і педагогічної думки, що, в свою чергу, сприяло культурно-національному відродженню України.

Образним було і уявлення С. Яворського про соціально-політичну структуру суспільства. На його думку, як у колісниці є чотири колеса, так і в суспільстві є чотири чини. Перше «колесо», перший чин — аристократія: князі, бояри, вельможі, царські радники; друге «колесо» — військові; третє «колесо» — духовенство, а четверте — це «люди простонародні»: міщани, купці, художники, ремісники, селяни-землероби. В обох випадках — і з «пірамідою», і з «колісницею» — йдеться про аристократично-мілітаристичну державу, де на верхніх владних щаблях перебувають царські вельможі, генералітет та офіцерство. Духовна знать, що освячує таку структуру, знаходиться на третьому місці. Суспільно-політичні погляди С. Яворського відображають кризу церковно-феодальної ідеології часів петровських перетворень. Як охоронець держави у своїх проповідях він закликав «людей простонародних до смирення та послуху владі». Підтримував заходи Петра І щодо зміцнення держави, створення регулярного війська, розвитку економіки та освіти. Як релігійний діяч С Яворський водночас обстоював інтереси церкви. Значну увагу приділяв актуальній у ті часи проблемі співвідношення світської і духовної влади, держави і церкви. Спочатку він дотримувався поширеної в Україні думки про те, що держава і церква є рівноправними. Згодом, уже в Москві, він всіляко домагався невтручання держави у справи церкви. С. Яворський бачив, що зміцнення держави ставить церкву в залежність від держави, і тому всіляко намагався піднести авторитет церкви, зміцнити її вплив на суспільне життя. Захищаючи інтереси церкви, він обстоював її владу в духовному житті суспільства, відкрито виступав проти заходів держави з обмеження церковного впливу в суспільному житті, підпорядкування церковних справ світській владі. Він доводив, що «царі більше панують над тілом, ніж над душами людськими. А духовна влада більше піклується душами, ніж тілами». С. Яворський ставив собі за мету пристосувати російське православ'я до нових соціально-політичних умов, що формувалися в Росії під впливом розширення її зв'язків з європейськими державами. Він намагався раціоналізувати православ'я, пристосовуючи деякі його догмати до католицизму. В кінці життя відмовився від світського життя й зосередився на етико-гуманістичній проблематиці, що було своєрідним протестом проти підпорядкування в Росії церкви державі.

74. Багатьом національним культурам притаманна філософська система або вчення, що найбільше характеризує її своєрідність та унікальність у світі. Таким філософським вченням, яке виражає специфіку української національної культури і філософії, є “філософія серця”. Найбільш яскраве відбраження вона знайшла у Григорія Сковороди та філософії Памфіла Юркевича. Памфіл Юркевич, зокрема, відводить серцю особливе місце в своїх філософських пошуках, вважаючи його осередком усіх сутнісних сил людини. “Філософія серця” з'являється як філософська основа українського романтизму та знаходить своє відображення у працях Михайла Максимовича, Миколи Гоголя, Пантелеймона Куліша, Тараса Шевченка. Поняття “серця” є центральним у філософії романтизму. Представники цього філософського напряму досліджували духовний світ людини через складність її внутрішньої емоційної культури і людської індивідуальності. Романтизм протиставив класичному “наслідуванню природи” творчу активність митця з його правом на самобутність та оригінальність, підняв мистецтво до рівня найвищої цінності і його сприйняття як вияву глибинної сутності і смислу життєдіяльності, де понад усе цінується творча особистість, її настрої і преживання, прагнення її серця. Душа, серце є визначальними у творчості видатного представника романтизму, російського письменника – М.Гоголя. Він, як і Г.Сковорода, називає душу “серцем”, яке є глибоким джерелом для пізнання. Шлях уникнення помилок, за М.Гоголем, – це улюблена справа людини. Ця ідея співзвучна з ідеєю “сродної праці” Г.Сковороди, де зрідненість людини з улюбленою працею дає можливість використати свою індивідуальність, неповторність і здійснити власний моральний вибір у житті. Микола Гоголь стверджує, що “порив і надхнення рухає душу, а надхненням багато чого схоплюється, чого не дійдеш ніяким вченням і працею”. У творчості М.Гоголя серце виступає як емоційний образ і як християнський символ. Можна віднайти в його роботах і думки про внутрішнє життя серця.

75.

76. Портретне малярство на Наддніпрянщині представлене найбільше ктиторсько-епітафіальними, тобто посмертними, зображеннями. Це портрет Адама Киселя з Максаківського монастиря на Чернігівщині, портрети Федора та Єви Домашевських з храму Почаївського монастиря, фундаторами якого вони були, та ін. Однак з другої половини XVII ст. портрет на Лівобережжі стає явищем поширеним. До найдавніших з відомих старшинських портретів належить зображення полковника Івана Гуляниць-кого, що збереглося у копії. Портрет поясний, простої і чіткої композиції. Подібно галицьким магнатам полковник в одній руці тримає булаву, другою спирається на ефес шаблі. На столику бачимо також давню приналежність стафажу таких зображень — шапку з аграфом і перами.Портретам козацької старшини не властива бундючність і гонористість. Як молода еліта старшинство зберігає ще багато народного і в побуті, і в зовнішньому вигляді. Тому й в образі Гуляницького не вгадується аристократ — це вчорашня звичайна людина.У козацькому образі підкреслюють ще й таку особливість, як його психологічна глибина, що передає, чи принаймні, натякає на складність козацької душі. П. Куліш писав про козаків: "добродії ці... якось припадали до душі кожному. Може тим, що вони безпечно та разом якось і смутно дивилися на Божий мир". Дійсно, на портретах козаки вродливі, дужі, але засмучені — не лише Іван Гуляницький, а й Іван Сулима, й брати Шияни, йЛеонтій Свічка. І класичний "козак-бандурист" чи козак Мамай у народному малярстві не мають рис суворого воїна, а лише ознаки суму та елегійних роздумів.Особливістю наддніпрянського портрета є частіше вживання епітафій та епіграфічних текстів, що зближує живописний образ з літературою. З того часу, як козацька старшина бере на себе роль опікуна культури та освіти, оскільки фундаторами церков та їх попечителями були гетьмани, полковники, сотники, їх пишні портрети ставали й домовинними зображеннями, бо церкви служили усипальницями своїх ктиторів. Художники при цьому прагнуть бути правдивими й неулесливими. Домовинний ктиторський портрет чернігівського полковника, а згодом — генерального обозного Василя Дуніна-Борковського показує, що маска статечності й побожності не прикриває суті цієї кон'юнктурної людини — сина польського шляхтича, який, прийшовши на козацьку службу, досяг високого становища і багатства

Інтерес до портретів козацької верхівки поширився у XIX ст., при перших спробах реконструювати історію України козацької доби. Залишки родових портретних галерей збираються у колекції, експонуються, проводяться перші дослідження і атрибуції. Особливу

роль у цьому процесі відігравав Олександр Лазаревський. Він розпочав цілу низкупублікацій про портрети на сторінках журналу «Киевская старина». Хоча стилістичного аналізу творів ці публікації не містили, вони включали в себе історичний матеріал про знаходження пам’яток та історичні відомості про деяких портретованих.

Праці відомих мистецтвознавців В. Овсійчука [13], П. Жолтовського [9], П. Білецького [6] були викликані новим спалахом інтересу суспільства до історичної минувшини, пошуку феномена давнього українського малярства.

Дослідження цих авторів і сьогодні є найповнішими викладами історії розвитку українського малярства XVI-XVIII ст. Але окремим портретам, у тому числі портретам Павла Полуботка, приділено небагато уваги.

Дослідник В. Александрович приводить історичні відомості з і збереженого опису майна П. Полуботка, в якому називалися портрети з його маєтку— чотири портрети самого господаря, два його батька, один дружини та одного з синів та імператора і імператриці [1, 904].

І. Пархоменко опублікувала історичні відомості про Павла Полуботка та його портрети на сторінках журналу «Людина і світ». Дослідник спростовує погрішності у виданнях, в яких під портретом батька — Леонтія стоїть підпис Павло Полуботок. Вона приводить факти ранішого існування багатьох портретів Полуботка і копій з них. На думкуІ. Пархоменко, єдиною справжньою збереженою станковою пам’яткою є портрет Павла Полуботка, який зараз знаходиться у Національному художньому музеї України (Київ). Цікавим в контексті дослідження є свідоцтво І. Пархоменко про прижиттєве зображення Павла у іконі „Успіння Богоматері” (1716 р.) з міста Ропська Стародубського повітуна Чернігівщині.

Отже, зіставлення портретних зображень в сакральних творах з цілком світськими портретами як складових українськогомалярства та їх взаємовплив недостатньо розглядався в наукових джерелах.

77. Типологія культури - учення про видові відмінності культур, основні типи світової культури. Типологія є одним із найважливіших засобів і прийомів теоретичного аналізу культури. Типологічний аналіз дає можливість виявити найбільш загальні і найбільш істотні характеристики, ознаки, сторони культури. Типологія виокремлює й поєднує культурні об’єкти на основі узагальненої ідеальної моделі. Зазначимо, і про це слід пам'ятати, що не існує усталеного погляду в проблематиці типологізації культури, зокрема, відкритими залишаються питання щодо видів, форм, типів, галузей культури. Концептуальна схема типологізації ( за А.І.Кравченко)

Галузі культури – сукупності норм, правил, моделей поведінки людей, які утворюють відносно замкнену цілісність у складі цілого. Типи культури – це такі сукупності норм, правил, моделей поведінки людей, котрі утворюють відносно замкнені області, але не є частинами одного цілого.

Будь-яка національна або етнічна культура відноситься до культурних типів. До культурних типів належать регіонально-етнічні утворення, а також історичні та господарські феномени.

Форми культури – це такі сукупності правил, норм, моделей поведінки людей, котрі не є автономними утвореннями; вони також не є складовою частиною якого-небудь цілого. Висока або елітарна культура, народна культура і масова культура- це форми культури, особливий спосіб виявлення художнього змісту.

Види культури - сукупності правил, норм, моделей поведінки, котрі є різновидамикультури загалом. До основних видів культури можна віднести:  а)домінуючу (загальнонаціональну)культуру,субкультуру й контркультуру;  б) сільську, міську культури;

в) побутову й спеціалізовану (професійну) культури.

Загальноприйнятим є поділ культури на духовну та матеріальну. Разом з тим, духовну й матеріальну культуру не можна повністю віднести до галузей, форм, типів або видів культури, бо ці явища поєднують у собі різною мірою всі чотири класифікаційних ознаки. Ймовірно, більш вірно буде духовну і матеріальну культури рахувати комбінованими або комплексними утвореннями, які не вписуються у запропоновану концептуальну схему. Цей приклад унаочнює істину про обмеженість будь-якої типологізації або класифікації, бо розуміння – світоглядна інтерпретація, а у теоретичній площині - інтерпретація під кутом зору обраної методології.

Загальний недолік типологічних схем полягає в тому, що вони часто побудовані на основі формальних ознак, які нерідко є довільно обраними в залежності від різного роду обставин. Наголос на тих або інших „одиницях аналізу” залежить від пошукових завдань, які ставить перед собою дослідник. Проте варто пам’ятати, що типології повинні відповідати трьом основним вимогам: 1)вичерпність і повнота емпіричного матеріалу; 2) послідовність аналізу референтної групи; 3) можливість застосування запропонованої типології в інших дослідженнях. Легітимними сьогодні є різні моделі культурологічних досліджень, зокрема, класичні, некласичні, постмодерністські інтерпретації, а це зумовлює рівноправність співіснування взаємодоповнювальних основ для типології культури. Сучасне культурологічне знання є позначеним різними типологіями, класифікаціями культур. У науковій літературі можна знайти доволі широкий спектр критеріїв щодо класифікації культури, поділу її на типи, рівні та види.

Різні критерії можуть покладатися в основу типології культур, зокрема: зв’язок з релігією; регіональна належність культури; регіонально-етнічна особливість; належність до історичного типу суспільства; господарювання ; сфера суспільства або вид діяльності; зв’язок з територією; спеціалізація; рівень майстерності й тип аудиторії тощо. Це не означає, що одні з них є більш вірними, а інші – ні, питання оцінювання тут не може виникати, бо йдеться про плюралізм знання, можливість інтерпретацій з різних перспектив. Дослідник мірою своєї компетентності залишає за собою право вибору основ для типології, а пошукові завдання визначають необхідний набір показників, котрі і постають основою для тієї або іншої типології культури.

78. Цивілізація виражає щось загальне, раціональне, стабільне. Вона являє собою систему відносин, закріплених у праві, у традиціях, способах ділової і побутової поведінки. Вони утворюють механізм, що гарантує функціональну стабільність суспільства. Цивілізація визначає загальне в співтовариствах, що виникають на базі однотипних технологій.

Культура - це вираження індивідуального початку кожного соціуму. Історичні етно-соціальні культури є відображення і вираження в нормах поведінки, у правилах життя і діяльності, у традиціях і звичках не спільного в різних народів, що стоять на одній цивілізаційній ступіні, а того, що специфічно для їх етносоціальної індивідуальності, їхньої історичної долі, індивідуальних і неповторних обставин їх минулого і сьогоднішнього буття, їхньої мови, релігії, їхнього географічного місця розташування, їхніх контактів з іншими народами і т.д. Якщо функція цивілізації - забезпечення загальнозначущої, стабільної нормативної взаємодії, то культура відбиває, передає і зберігає індивідуальний початок у рамках кожної даної спільності.

Таким чином, цивілізація - це соціокультурне утворення. Якщо культура характеризує міру розвитку людини, то цивілізація характеризує суспільні умови цього розвитку, соціальне буття культури. Саме сьогодні проблеми і перспективи сучасної цивілізації набувають особливого сенсу, унаслідок протиріч і проблем глобального порядку, що здобувають усе більш гострий характер. Мова йде про збереження сучасної цивілізації, безумовному пріоритеті загальнолюдських інтересів, унаслідок чого соціально-політичні протиріччя у світі мають свою межу: вони не повинні руйнувати механізмів життєдіяльності людства. Запобігання термоядерної війни, об'єднання зусиль у протистоянні екологічній кризі, у рішенні енергетичної,продовольчої і сировинної проблеми - усе це необхідні передумови збереження і розвитку сучасної цивілізації.

79. Гуманістичні ідеї, які приходили в Україну, визвольна війна 1648—1654 pp. робили економічні, політичні та культурні зв'язки з країнами Західної Європи досить стабільними. Звідти йдуть передові ідеї, найвищі культурні досягнення. Оживає інтерес до своєї минувшини, виводиться твердження, що козаки успадкували кращі риси свого народу. Й. Борецький говорив, що "козаки — это же то племя славного народа русского..., что воевало греческое царство морем Черным и суходолом, они с того же поколения воинов, которые за Олега, монарха русского, воевали Грецию, Македонию, Илирик. Се ж их предки разом с Владимиром крестились в веру христианскую".Ці впливи торкнулися всіх ланок життя суспільства і особливо позначилися на культурному розвиткові України.

В архітектурі середини XVI ст. відбуваються суттєві зміни. Зникають оборонні риси, будівлі перетворюються на звичайні житлові палаци. Це характерно не лише для зовнішніх форм. Змінюється комплекс у цілому: замки у Бережанах, Острозі, Кам'янці-Подільському та ін. Збагачення феодалів дає їм можливість споруджувати палаци з просторими дворами для лицарських турнірів, розкішними залами для прийому гостей і влаштування балів. З цією метою запрошуються іноземні спеціалісти.

Із прийняттям Магдебурзького права в Україні почалася регулярна забудова міст за європейськими зразками: у центрі, на площі, зводиться ратуша, а вся міська територія розбивається на прямокутні квартали. Землі обмаль, тому будинки по фасаду вузькі, у два-три поверхи, тягнуться до середини кварталу, на першому поверсі розташовуються службові або торгові приміщення, на другому — житло.

Місцеві майстри виробили власний напрямок в архітектурі. Цей період залишив по собі пам'ятники великої мистецької і культурної вартості (забудова Площі Ринок у Львові та ін.).У Центральній Україні — свої особливості. Для Подніпров'я характерна нерегулярна забудова, раніше прокладені вулиці не переплановувались, а будинки зводилися на садибі за смаком господаря. Тому міста мали живописний вигляд. Житло заможного господаря будувалося традиційно — хата на дві половини. Яскравий приклад — будинок Лизогуба в Чернігові.У культовій архітектурі розвиваються дві течії: продовжують зводитись дерев'яні церкви, що характерно для лісових районів Карпат та лісостепової зони, а також розвивається кам'яне мурування. У містах храм тягнеться вгору через брак місця (храми Львова, Ужгорода та ін.). У сільській місцевості храми компактні, чудово вписуються в навколишнє середовище. Це церква Михайла в с. Білостоці, усипальниця Богдана Хмельницького у с. Суботові, де він був похований 1657 p., церква Миколи Притиска в Києві та ін.Посилюється інтерес до минувшини. Відновлюються стародавні храми. Так, П. Могила відбудовує храм Спаса на Берестові. Спроби наблизити образи святих до своїх співвітчизників стають нормальним явищем.Розвиток цивільного будівництва вводить у мистецький обіг скульптуру, почасти декоративну та надгробки; портретні риси в ній нівелюються. У скульптурних студіях робляться спроби вивчити натуру і йти за законами анатомії. У релігійній скульптурі намічаються ознаки побутового жанру.Ця епоха в українському мистецтві засвоїла гуманістичні ідеї як власне надбання. Людина стає провідною темою мистецтва, а реалізм — головною якістю.

80.Тарас Григорович Шевченко–слава нашого народу - залишив по собі величезну творчу спадщину:чудові твори,славнозвісний “Кобзар”, який уславив нашу поетичність. Про велику світову славу великого Кобзаря свідчать пам'ятники, встановлені в різних країнах світу: у Палермо (Канада), Бухаресті, Вашингтоні, Нью-Йорку, Парижі тощо. Навряд чи є на земній кулі куточок, де б не звучала полум`яна поезія Великого Кобзяря, навряд чи існує мова, якою б не було перекладено “Заповіт”,де він просив нащадків згадувати його. Чарівна Шевченкова поезія викликала великий інтерес серед китайських читачів. За це народ свято шанує Шевченка. У багатьох місцях йому відкрито музеї. Починаючи з 1962 року, щорічно присуджуються Державні премії України імені Т. Г. Шевченка в галузі літератури і мистецтва. За цей час почесного звання шевченківського лауреата удостоєні П. Тичина, О. Гончар, П. Загребельний, В. Сосюра, М. Бажан, Г. Тютюнник, Ю. Збанацький, П. Майборода, С. Людкевич, О. Кульчицька, А. Малишко, В. Касіян, Л. Новиченко, Д. Павличко, М. Вінграновський, І. Драч, В. Стус, Б. Антоненко- Давидович, М. Жулинський, Р. Лубківський та інші митці. За рішенням ЮНЕСКО, ювілеї Т. Г. Шевченка відзначалися в усіх державах світу, в багатьох із них вийшли переклади «Кобзаря».Уперше «Кобзар» видано 1840 у Санкт-Петербурзі за сприяння Євгена Гребінки. У збірку ввійшло вісім творів: ,«Перебендя» «Катерина», «Тополя», «Думка» («Нащо мені чорні брови»), «До Основ'яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч» та «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами», що написана спеціально для цього збірника і є своєрідним епіграфом не тільки до цього видання, але і до усієї творчості Тараса Шевченка.Після видання цієї збірки й самогоТараса Шевченка почали називати кобзарем. Навіть сам Тарас Шевченко після своїх деяких повістей починав підписуватись «Кобзар Дармограй».

81.Михайло Грушевський народився 17 (29) вересня 1866 року у Холмі (нині Польща).Вершиною наукової діяльності М. Грушевського стала реалізація його мрії ще з київських студентських часів — написання суцільної історії України.Перший том фундаментальної "Історії України-Руси" побачив світ у 1898 році. В основу цієї праці була покладена розроблена автором історична схема самостійного розвитку українського народу від найдавніших часів,що аргументовано спростовувало прийняту російською історіографією концепцію про єдину загальноросійську народність-колиску. Послідовники Грушевського назвуть його "Історію України-Руси" метрикою українського народу, поставивши в один ряд з Шевченковим "Кобзарем".Наукова концепція Грушевського історика про етнічну соборність України стала національним ідеалом Грушевського політика. До 1906 р. він, працюючи на Галичині, широко використовував конституційні свободи Австро-Угорщини для піднесення національної свідомості українства. Коли

подібні умови виникли в підросійській Україні, розгортає свою діяльність і в Києві: створює наукове товариство, переносить зі Львова окремі видання, випускає газети, відкриває книгарні. Таємним голосуванням практично одностайно головою українського парламенту був обраний Михайло Грушевський. Він був лідером, головним конструктором політики Української ЦентральноЇ Ради, мав великий вплив на її рішення, був ініціатором та співавтором найголовніших документів. Незаперечною заслугою Грушевського стало те, що Центральна Рада за рік пройшла шлях від обережних гасел за автономію України до проголошення суверенної, ні від кого незалежної Української Народної Республіки в січні 1918 року та прийняття її Конституції уже в квітні 1918 року.

82.Відразу після здобуття Україною незалежності постало питання про прийняття Основного Закону, який закріпив би якісно нові зміни у державі та суспільстві. Конституційний процес проходив з великими труднощами і тривав п'ять років. Україна останньою з республік колишнього Радянського Союзу прийняла свою Конституцію. Це сталося 28 червня 1996 р. Початок конституційному процесу поклало ухвалення Верховною Радою 16 липня 1990 р. Декларації про державний суверенітет України. Закріплені в ній принципи суверенності, народовладдя, недоторканності території республіки, розподілу властей, рівності громадян, гарантування їх прав і свобод мали конституційний характер. Спираючись на Декларацію, парламент утворив у жовтні 1990 р. конституційну комісію, яка повинна була розробити проект концепції Основного Закону. У червні 1991 р. концепція нової Конституції була затверджена.Україна є соціальною державою. У статті 3 Конституції сформульовано принцип, за яким: * Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю... Держава відповідає перед людиною за свою діяльність». Ці вихідні положення конкретизуються і в інших конституційних нормах, які становлять загальні засади Конституції. Передусім закріплюються найсприятливіші для населення принципи мовної політики держави, у тому числі для національних меншин; положення, що визначають гуманістичну спрямованість розвитку української нації, її самобутності та культури, а також усіх народів і національних меншин. Соціальний характер Української держави визначає і конституційне регулювання питань, пов'язаних з використанням власності і захистом усіх суб'єктів права власності, закріплення принципу соціальної спрямованості економіки, рівності перед законом усіх суб'єктів права власності, гарантування екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, а також здійснення інших соціально значущих заходів.

83.Аграрна культура охоплює період, коли основою матеріального виробництва було землеробство і скотарство з моменту появи сільського господарства (близько 8 тис. років тому) до виникнення повноцінного промислового виробництва (середина XVIII ст н. е.). Приручення тварин, перехід від мисливства до сільського господарства і осідлого способу життя отримало назву неолітичної революції.З появою перших сільськогосподарських культур (гарбуза, гороху, квасолі, льону) можна вести мову про перші цивілізації, які виникли на Сході і змінили епоху варварства. Розвиток землеробства і скотарства привів до істотних змін в ландшафтах. Вирубування лісів, спалювання лучно-степових ділянок, примітивний обробіток ґрунту, перевипас домашніх тварин привели до значної руйнації таких компонентів природних ландшафтів як тваринний світ, рослинність, грунтовий покрив та істотних змін процесів вологообігу, речовинообігу, енергообігу в ландшафтах.За оцінками демографів в епоху землеробства значно зростає чисельність населення, його щільність. Перші землеробці і скотарі об`єднуються в групи до 300 інколи 500 осіб. Зростає і тривалість життя людей. Основним регулятором тривалості життя виступають хвороби, які людина отримує від тварин, погіршення санітарно-гігієнічних умов проживання. Навколо поселень накопичувались відходи, нечистоти, забруднювались ґрунти і водойми, що сприяло поширенню збудників інфекцій.Істотної шкоди природному середовищу завдавало скотарство. Розведення домашніх тварин, їх скупчення в околицях населених пунктів, випас на обмежених ділянках призвели до деградації трав`яного покриву, лісово-чагарникових угруповань, розвитку процесів опустелювання в ряді регіонів світу.Виникнення міських поселень в 4-3 тисячолітті до н.е. веде до концентрації населення, розвитку системи комунікацій, що вносить істотні зміни в навколишню природу. Відбувається процес окультурення ландшафтів, який проявляється у зміні їх структури, збіднені видової різноманітності, забруднення водойм, ґрунтів, повітряного середовища.

84.Сучасні молоді фахівці повинні не лише володіти певними професійними знаннями та навичками, але й вміти чітко, правильно і грамотно висловлювати свої думки, спілкуватися з різними людьми і у різних ситуаціях, тобто мати відповідний рівень мовно-мовленнєвої культури. Про вміння сприймати справжні культурні цінності, опанування культурною спадщиною та комунікативну функцію культури йшлося на II-му Всеукраїнському з’їзді освітян. Адже “культура мови – це не лише філологічна, а й соціальна проблема: вона в той чи інший спосіб пов’язана з найрізноманітнішими видами комунікації в сучасному світі ” [2, с.4]. У нинішній період соціальної напруженості у суспільстві необхідно зберігати ті цінності, які формують у майбутніх фахівців гуманістичне ставлення до навколишньої реальності. Має рацію Н.Д. Бабич, зазначаючи, що “у наш час, як і колись, убогість мови означає убогість думки. То ж чи може допустити людина негуманітарної спеціальності, щоб мова її наукових праць, службових діалогів, виступів перед колективом була одноманітною, недостатньо грамотною, емоційно безбарвною?”.

У роботі над формуванням та розвитком мовно-мовленнєвої культури потрібно перш за все визначити, в чому полягають особливості мовленнєвого досвіду вчорашніх школярів, які стали студентами аграрних ВНЗ.

На жаль, доводиться констатувати, що випускники сільських шкіл відзначаються наявністю у їхньому мовленнєвому досвіді володіння та активного використання «суржику» – того варіанту розмовної мови, що склався в умовах взаємовпливу та взаємопроникнення української і російської мов і є характерним для населення, яке проживає у східній і південній частині України. Звичність говоріння «суржиком» у повсякденному спілкуванні – у родині, з друзями і знайомими – призводить до того, що він починає проникати і у навчальне спілкування, адже студенти вважають це природним. Крім того, для мовлення студентів аграрних ВНЗ характерна наявність великої кількості „русизмів” і кальок з російської мови. Їх спілкування, як усне, так і писемне, засмічене такою лексикою. Це ускладнює слухання і розуміння висловлених ними думок. Так, часто зустрічаються наступні слова і вирази: согласно наказу (замість: згідно з наказом), виключення з правил (виняток з правил), справка (довідка), заключення договору (укладання договору) тощо. Розширення сфери спілкування і кількості контактів фахівців аграрного сектора вступає у суперечність з домінуючою орієнтацією аграрних ВНЗ на фахову підготовку майбутніх спеціалістів і нехтуванням гуманітарним циклом їх підготовки. Традиційно професії аграрної сфери відносились вченими до системи «людина-природа». Проте сьогодні уже виникають сумніви у вірності однозначності цієї класифікації, тому що спрямованість діяльності багатьох фахівців аграрного сектора стрімко змінюється, частково входячи до динамічної системи «людина-людина». Крім того, фермери поруч з базовою професією повинні виконувати і безліч інших функцій – управління, менеджменту, маркетингу, суттєвим складником яких є діалогічне спілкування. Підтвердженням цього став той факт, що досить велика кількість старшокурсників, магістрантів і випускників аграрних ВНЗ намагаються набути другої спеціальності, найпопулярнішою з яких є менеджмент.

85.Курс історія української культури спрямований на збагачення і розширення гуманітарної підготовки студентів, формування творчості активності майбутніх фахівців; ця навчальна дисципліна дає уявлення про етапи історичного розвитку, культури, забезпечує розуміння зв’язку всіх складових культури – мистецтва, етнографії, матеріальної культури, наукового знання. усіх форм духовних цінностей, формує світогляд. Завданням курсу є розвинути у студентів почуття патріотизму, національної свідомості, високого рівня духовності, адже саме навернення людей до культури у її глибокому розумінні сприяє утвердження загальнолюдських цінностей. При цьому не ставиться завдання зробити студентів професіоналами у царині літератури, мистецтва, музики, моралі тощо. Однак не може бути кваліфікований фахівець, який не має поняття про справжню культуру виробництва, дизайн, культуру управління, мовлення тощо.

Культура, як термін походить від лат. сultura – обробіток освіта , розвиток.

Культуру поділяють на матеріальну і духовну:

Матеріальна культура – це сукупність матеріальних благ, створених людською працею на кожному етапі суспільного розвитку.

Духовна культура (духовність) – це рівень інтелектуального, морального, естетичного та емоційного розвитку суспільства.

Історія культури України. Вивчає культурні та мистецькі надбання народів, що проживали і проживають на території нинішньої України. Об’єктом дослідження і вивчення є пам’ятки духовної і матеріальної культури, створені в продовж століть і зафіксовані в тих чи інших формах. Історія культури вивчає пам’ятки духовної культури в усній формі: казки, міфи, легенди, пісні, думки, прислів’я, тощо. Серед визначених об’єктів матеріальна культура – пам’ятки, трипільської, черняхівної, скіфської культур, Київської Русі, козацької доби та ближчих до нас часів. Сюди входять пам’ятки архітектури, хатнє начиння, одяг, сільськогосподарський реманент, твори декоративного мистецтва тощо. Отже, цей предмет охоплює широкий спектр людської діяльності, пов’язаної духовною і матеріальною спадщиною та набутками сучасників.