визначає його ідейно-художній образ. У постановочному плані викладено схему заходу, визначено послідовність номерів в епізодах і послідовність самих епізодів у сценарії. Постановочний план дає можливість заздалегідь розробити масові сцени, визначити характер мізансцен, продумати пластичне вирішення кожного епізоду. Усе це дозволяє попередньо вибудувати і вивірити загальну композицію заходу. Планом визначається бутафорія, реквізит, музичні інструменти, костюми, фонограми і т. д., а також основні виконавці і виконавські колективи, точні терміни роботи над концертом.

Потенція (лат. potentia – сила) – здатність, володіння достатньою силою для прояву психофізичної дії у творчості актора.

Прем’єра (франц. première – перший) – перший показ нового спектаклю,

циркової чи естрадної вистави.

«Прив’язка» – елемент сценарної структури видовища, за допомогою якого відбувається зв’язок виконавців із глядачами та який має відношення до всіх присутніх. Типологічний ряд варіантів «прив’язки»: «прив’язка» вікова, «прив’язка» фахова (професійна), «прив’язка» географічна.

Примітивізм (франц. primitivisme – простота) – вкрай низький рівень свідомості і творчого мислення.

Принцип (лат. principium – початок, основа) – основне вихідне значення будь-якої теорії, вчення, точки зору; переконання людини в чому-небудь.

Пристосування – як внутрішні, так і зовнішні прийоми, способи акторської гри. Внутрішні і зовнішні хитрощі в досягненні мети; психологічні ходи, винахідливість у впливові однієї людини на іншу.

Пріоритет (англ. priority, нім. Priorität – перший) – першість у відкритті,

винаході, створенні художнього твору, переважне значення чого-небудь. (Наприклад, пріоритет традицій, напрямів у мистецтві).

Проблема (англ. problem, нім. Problem, грец. problema – задача,

завдання) – складне теоретичне або практичне питання, що потребує вирішення.

Провокація (лат. provocatio – підбурювання) – спонукання до певної дії,

елемент впливу на емоційний стан глядача. Провокація може бути засобом проведення репетиції режисера в роботі актора над роллю.

Програма (програмка) – паперовий аркуш, на якому розміщують перелік номерів, персонажів і виконавців, усіх, хто створив виставу чи бере участь у концерті, інколи у програмі розміщується стислий опис сюжету вистави – лібрето.

Пролог (грец. proldgos, від pro – перед, logos – слово, мова; вступ,

передмова) – композиційний компонент, початковий етап епічного,

драматичного твору, в якому коротко викладаються розгорнуті далі події або зображується, одна подія, віддалена в часі від основної дії, яка проливає на неї світло, відтінює її, розкриває першопричини подальших колізій; або повідомляється про ідейно-тематичний задум автора, мету твору. В античній трагедії – дія до початку основної ситуації, монолог актора, звернений до глядача, в якому він оцінював зображувані події, висловлював свої погляди щодо поведінки героя; сцена, що передувала основній дії п’єси перед народом – прибуттям хору і розгортанням основної дії (у Греції – Есхіл, Еврипід,

Аристофан, у Римі – Плавт, Теренцій). Функція П. полягала у розкритті висхідного руху фабульної ситуації, міфу, що лежав в основі твору.

У середньовічній драмі-містерії П. роз’яснював суть легенди, притчі, що були в основі п’єси, перетворювався на проповідь. У В. Шекспіра («Генріх IV»), Й.-

В. Гете («Фауст»), Ф. Шіллера («Валленштейн») П. став вступною частиною п’єси, в якій викладалися естетичні декларації автора і мотивувалися наступні події. У XIX ст. в різних родах і жанрах П. виконує роль композиційного чинника, перетворюється на вступну частину твору, в якій мотивується його зміст («Пуритани», «Роб Рой» В. Скотта, «Ярмарок суєти» В. Теккерея),

повідомляється, які події та факти спонукали до написання тексту («Останній з могікан» Дж,-Ф. Купера, «Собор Паризької богоматері» В. Гюго, «Хаджі Мурат» Л. Толстого), розповідається про епоху, країну, її природу, населення,

де відбуватиметься дія («Прерія» Дж.-Ф. Купера, «Кармелюк» Марка Вовчка).

Прогін – вид репетиції, метою якої є вибудовування послідовності сцен і епізодів в єдине ціле за допомогою підключення музики, шумів, елементів

декорації, костюмів, світла і т. д.

Проєкція (лат. projectio; англ. projections, нім. Projektionen) – зображення просторових фігур на площині (або на який-небудь іншій поверхні екрана).

Розрізняють динамічну П. (кіно- і відеофільми) та статичну (діафільми, слайди,

діапозитиви, фотографії).

Простак – акторське амплуа, до якого відносяться ролі наївних,

простодушних або недалеких людей у комедіях, водевілях, оперетах.

Просценіум (лат. proscaenium; грец. proskenion) – передня частина сцени

розташована безпосередньо перед завісою.

Протагоніст (грец. prdtos – перший і agonizesthai – боротися; франц. protagoniste; англ. protagonist; нім. Protagonist; ісп. protagonista). Протагоністом у стародавніх греків називався актор, який виконував головну роль. Актор,

виконуючий другу роль, називався девтерагоністом, третю роль –

трітагоністом. Історично вони з’явилися в такому порядку: хор, потім

протагоніст (у Тепсіса), девтерагоніста (у Есхіла) і, нарешті, трітагоніста

(у Софокла). Нині протагоністами називають головних дійових осіб п’єси, які знаходяться в центрі дії і конфліктів.

Прототип (грец. πρῶτος – перший і τύπος – відбиток, прообраз) – реально існуюча людина, чий характер, доля, зовнішній вигляд дали письменнику,

художнику, акторові імпульс і матеріал для створення художнього образу.

Процес пізнання – інтерес, цікавість до всього, що відбувається навколо,

елемент акторської техніки. Етапи пізнання: 1) сприйняття об’єкта;

2) запам’ятовування сприйнятого; 3) вміння відтворити сприйняте.

Процес творчий – постійна змінна система світогляду, психіки і дії,

методів і засобів реалізації задуму постановки, в результаті якої виникає уявлення про те, що ми робимо, заради чого, до чого прагнемо, чого добиваємося.

Процесія (лат. procedere – рухатися вперед) – урочистий багатолюдний похід, часто пов’язаний із весіллям, святом, похороном і т. ін.

Психологічні досліди – естрадні номери, наближені до номерів мнемотехніки, відносяться до жанру ілюзіону. Засновані на демонстрації артистом феноменальних здібностей відгадувати думки присутніх на відстані.

Присутній у залі подумки дає артисту конкретне завдання – зробити певну дію.

Глядач постійно повторює про себе завдання, чим породжує імпульси, які передаються м’язами самої людини. Виникає ледве помітний їх рух. Артист,

або тримаючи глядача за руку, або на відстані по певним імпульсам визначає хід його думок. Відомим артистом естради, який успішно виступав на концертах з психологічними дослідами був артист ХХ ст. Вольф Мессінг.

Публіка (лат. publicus – суспільний) – особи, що виступають в якості глядачів, слухачів.

Публічна самотність (вираз К. С. Станіславського) – довільна увага.

Захоплення тим, що є і подіями, що відбуваються на сцені, не відволікаючись на глядача. Творче коло, в якому актор зосереджує всю свою увагу на сценічній дії або на партнері.

Р

Ракурс (франц. raccourcir – скорочення) – активний прийом режисерського мистецтва для побудови образотворчої, монтажної композиції;

режисерський акцент, оцінка того, що відбувається.

Рампа (франц. ramper – схил, похиле місце) – низький бар’єр уздовж авансцени, що закриває від глядача освітлювальні прилади, спрямовані на сцену. Тим же терміном в театрі називають освітлювальну апаратуру на підлозі сцени, що служить для освітлення передньої частини сцени знизу. Широко застосовується в переносному значенні як сцена, театр. У сучасному театрі в останні роки рампа не використовується для постановки вистав і спектаклів.

Рапід (франц. rapide – швидкий) – вид сценічного дії, виражений уповільненими рухами акторів.

Реалізація задуму – здійснення на практиці якого-небудь плану, проекту,

ідеї та теми, вираженого в художніх образах.

Ревю (франц. revue – огляд) – естрадний огляд, вистава, яка складається з окремих сцен і номерів, що інколи поєднані загальною темою або легким

сюжетом.

Режисер (франц. régisseur, від лат. rego – керівництво; франц. metteur en scène; англ. dіrector, нім. Regіsseur, ісп. dіrector de teatro; вірм. ŗezhisor, derusuyc; пол. reżyser) – постановник, організатор вистави, спектаклю,

концерту, свята; художній керівник постановки. На основі власного творчого задуму режисер створює нову сценічну реальність, об’єднуючи в роботі над

режисером при організації масштабної мистецької акції (особливо свята), в якій за кожним епізодом закріплюється свій режисер, що створює, у свою чергу,

постановочну групу; 2) члени постановочної групи, які здійснюють режисерські функції: режисер по пантомімі, режисер по спорту, режисер по відео і т. д.,

а також режисери епізодів.

Режисерська пауза – пауза виникає з надзавданням спектаклю, з його атмосферою. Пауза народиться з тексту і в текст йде. Так звана німа сцена.

Концентрат образності, сенсу, спосіб роботи над спектаклем.

Режисерська техніка – знання законів акторської творчості, його природи; вміння співпереживати разом з актором. Безпосередність і жвавість сприйняття. Здатність миттєвого перемикання, вміння у кожному окремому елементі бачити частинку цілого. Відчуття, охоплення цілого є основою режисерської професії. Єдність «льоду і полум’я». Полум’я – від гарячого співпереживання актора, лід – від гострого аналізу п’єси, вистави.

Режисерська майстерність – особливий слух, нюх, дотик, зір, смак до драматургічного твору. Уміння зберегти до кінця роботи над виставою своє перше, безпосереднє враження від п’єси. Не розгубити його при зустрічі з

акторами, художником, при зіткненні з власними штампами,

загальноприйнятими рішеннями. Здатність бачити, здатність мислити, здатність втілювати. Матеріалом режисерського мистецтва є боротьба. Режисура – це перетворення літературного матеріалу в миттєвий, життєвий процес, образно виражений через гру акторів, а також через виразні засоби театру.

Режисерське рішення – режисерська концепція п’єси і сценарію,

виражена художніми виразними засобами. Включає в себе визначення образного зерна, наскрізної дії і надзавдання, подієвого ряду, режисерських

акцентів і т. д. Р. р. виражає індивідуальність художника, режисера.

Режисерський хід – зрима, умовна ігрова дія, що виражає режисерське рішення і зв’язує всі частини, епізоди, номери, виразні засоби в композицію

цілого, яка безперервно розвивається, що включає глядачів та учасників

у наскрізну дію свята, вистави, концерту.

Режисура – мистецтво створення гармонійно цілісного, такого, що володіє певною художньою єдністю видовища (драматичного або музичного

п’єси (зазвичай в дужках), що пояснює обстановку дії, а також зовнішність і поведінку дійових осіб: їх відхід, прихід, пересування по сцені, вчинки, жести,

інтонації. Інколи ремарка доповнює відомості про персонажів: їх вік, риси вдачі, деталі біографії. Стислі пояснення автора в тексті драматургічного твору.

Ремінісценція (лат. reminiscentia – спогад) – у художньому творі

(переважно поетичному) окремі межі, навіяні мимовільним або навмисним запозиченням образів або ритміко-синтаксичніх ходів з іншого твору (чужого,

інколи свого). Це риси художнього образу або події, які нагадують про когось або щось.

Реквізит (лат. requisitum – необхідне) – всі предмети, які знаходяться під час вистави на сцені (картини, годинники, вази, книги, посуд, олівець,

рушниця, шпага і т. п.), тобто предмети побуту (бутафорія), що використовуються у виставі.

Репертуар (франц. répertoire; лат. repertorium – перелік, список) – запас,

наявність чого-небудь. Сукупність творів у драматичному або музичному театрі, на естраді, ряд ролей, номерів, які виконуються актором. Певна кількість

вистав у театрі.

Репетиційний період – це, в першу чергу, «застільний період», що включає в себе «розвідку розумом» з переходом на «розвідку дією». Цей період включає в себе ретельну роботу над спектаклем (роллю) методом дієвого аналізу з виходом на сцену; тобто мізанценування за законами сценічної дії в запропонованих обставинах п’єси і ролі.

Репетиція (франц. répétition; англ. repetition, rehearsal; нім. Wiederholung,

Probe; ісп. ensayo – повторення) – підготовка і пробне виконання майбутньої вистави за допомогою акторів і допоміжних служб. Підготовка номера і виконання на сцені. Навчально-виховний процес, спрямований на вироблення професійних навичок роботи на сцені під керівництвом режисера. Сценічна дія – багаторазове повторення тексту, рухів і жестів.

Підготовка вистави в сучасному театрі передбачає такі репетиції:

–застольні репетиції – перший етап репетиційної роботи, що відбувається за столом і включає зчитку п’єси, а також дійовий аналіз п’єси і ролей;

–репетиції у вигородках – у чергових декораціях, зібраних із театральних запасів і розставлених у репетиційному приміщенні наближено до ескізу і макету майбутньої вистави;

–сценічні репетиції – репетиції на сцені з поступовою заміною вигородок декораціями;

–прогонні репетиції – показ акту або всієї вистави режисерові;

–монтувальна репетиція – припасування й установка на сцені готових декорацій та інших деталей сценічного оформлення спектаклю, перевірка перестановок і тривалості актів (проводяться спочатку без акторів, які запрошуються лише після готовності декораційного оформлення);

–світлова репетиція – уточнення і розробка світлової партитури спектаклю без участі акторів;

–прогонна чорнова репетиція – т. зв. пекельна репетиція, на якій усі компоненти вистави – світло, музика, декорації, костюми, актори тощо –вперше зводяться разом (під час прогонної репетиції вистава уперше вибудовується як ціле);

–чиста генеральна репетиція (англ. dress rehearsal) – показ готової

вистави з усіма компонентами режисерові-постановникові.

Репліка (італ. replica, від лат. replico – заперечую; франц. replique; англ. cue, reply, нім. Stichwort, Replik, ісп. replica) – 1) факт відповіді на попередній дискурс, негайного парирування аргументу або заперечення; 2) у більш вузькому сенсі (з 1646, відповідно до словника Робера) репліка є текстом, який вимовляє персонаж в ході діалогу у відповідь на питання чи дискурс іншого характеру.

Реприза (франц. reprise – відновлення) – словесний або пантомімічний жарт, який включений до естрадного монологу, фельєтону, діалогу чи сценки.

Може мати самостійне значення, частіше всього у виступах конферансьє, які будують свій виступ в основному на дотепних репліках і смішних трюках.

Можлива словесна дійова реприза, що поєднує текст та мімічну гру.

Незважаючи на свою коротко тривалість, майже будь-яка реприза несе в собі певну думку. Термін «реприза» на вітчизняній естраді отримав своє розповсюдження в 60-тих рр. ХХ ст. Раніше репризу використовували в цирку.

Естрадні виконавці використовували інші поняття. Наприклад, М. Смірнов-

Сокольський, кажучи про репризу, використовував вираз «поплавки», так звані

«ударні місця у фельєтонах».

Рецензія (лат. recensio – перегляд) – критичний відгук; оцінка художнього, наукового твору. Критична стаття про прем’єрні вистави,

концерти.

Речитатив (італ. recitativ – повторювати, декламувати, від recitate –

вистава; лат. Recitare – читати вголос, виголошувати) – співуча (або позбавлена наспівності) мова, що входить складовою частиною в музично-вокальний твір.

Рефрен (франц. refrain) – повторення віршованих рядків, речень або слів у пісні, приспів.

Ритм (грец. rhythmós, від rhéo – течу) – співмірність чергування яких-

небудь елементів (звукових, мовних, образотворчих), що відбувається з певною послідовністю, частотою.

Ритуал (лат. ritualis – обрядовий; ritus – релігійний обряд, урочиста церемонія) – сукупність дій, що супроводжують обряд; звичаї народів.

Встановлений порядок здійснення яких-небудь дій (весілля, прийняття присяги,

посвята в студенти і т. д.).

Розвідка тілом (дією) – взаємопов’язана з розвідкою розумом, вони невіддільні один від одного. Спроба актора «побувати тілом» у події, зблизити себе з матеріалом п’єси, зробити його своїм. Сторони одного процесу пізнання.

Основним процесом пізнання на цьому етапі є етюд – робочий прийом у роботі над роллю. Цей процес у К. С. Станіславського має назву: «я – в роль», він наводить до етапу «роль в мені» і до перевтілення.

Розвідка розумом – аналіз дії, заснованій на конфліктному факті або події; пізнання послідовності подій, їх органічного руху, взаємозв’язку.

Розвиток дії – ланцюг конфліктних ситуацій і подій, пов’язаних логікою взаємин персонажів, які розвиваються в постійних зіткненнях; процес просування до мети.

Розв’язка (франц. denoument; англ. denoument, unraveling; нім. Losung,

EnthuBung; ісп. desenlace) – У драматургії класицизму розв’язка відбувається в кінці п’єси, після перипетії, коли протиріччя вирішені і нитки інтриги розплутані. Розв’язка – це епізод трагедії або комедії, який остаточно усуває конфлікти і суперечності.

Розкріпачення – творчий і навчальний процес вироблення професійних навичок органічного співіснування на ігровому майданчику в рамках творчих завдань режисера, педагога. Зняття фізичного затиску. Сценічна свобода.

Розмовні жанри – умовна назва жанрів, в основі яких лежить слово;

синтез словесного (літературного) матеріалу з акторською майстерністю.

Витоки – народні гуляння, творчість мандрівних артистів – скоморохів,

жонглерів, трубадурів, менестрелів, вагантів та ін. До номерів Р. ж. відносяться:

реприза, конферанс сольний і парний, інтермедія, скетч, естрадний монолог,

монолог в образі, фейлетон, розмовна пародія, імітація, каламбур, мініатюра,

естрадне оповідання, сатиричний дует. Інформація передачі комічних елементів відбувається за допомогою вербально-художніх прийомів.

Роль (франц. role – опис, список, реєстр від пізньолат. rotulus, rotula –

сувій; англ. role, нім. Rolle, пол. rola) – художній, літературний образ,

створений драматургом у п’єсі, сценарії і впроваджується у сценічній грі актором. Сукупність тексту, який вимовляється актором в п’єсі.

Романс на естраді (ісп. romance) – ліричний вокально-інструментальний жанр. Музично-поетичний твір для голосу з інструментальним супроводом

(переважно фортепіано, гітара), важливий жанр камерної музики. Види Р.:

міський, російський, циганський, побутовий, художній. Різновиди Р.: балада,

елегія, баркарола. Тематика, переважно, висвітлює людські почуття, думки,

переживання, сутність життя.

С

Садово-паркова естрада – різноманітний комплекс розваг для широкої публіки, який проводиться під відкритим небом у міських парках, відкритих естрадних площадках. Садово-паркові розваги вражають своєю масштабністю проведення та розмаїттям репертуару. Заходи, які проводяться під відкритим небом обов’язково повинні враховувати інтереси всіх присутніх, зважати на вікову категорію. Такі комплекси розваг включають різні атракціони, конкурси,

ігри, ілюмінацію, клоунади, лотерею, ярмарок, феєрверки, майстер-класи по різноманітним сферам діяльності, виставки, концертні програми, які можуть проводитися на декількох сценічних площадках.

Саморобка (цех) – так зазвичай у театрі називають столярні роботи з виготовлення декорацій в спеціальному приміщенні.

Сарказм (грец. sarkadzo – роздирання) – уїдлива, жорстока, іронічна насмішка; їдка іронія.

Сатира (лат. satura – мішанина) – одна з форм комічного, що містить різке викриття, осміяння негативних явищ дійсності. Важливе значення сатири – актуальність і злободенність.

Сатиричний дует – одна із форм розмовних жанрів на естраді.

Характерною особливістю форми є публіцистика, злободенність, сатира,

комізм, гумор, жарти. Номери представляють у виді комедійної або сатиричної сценки, скетчу, інсценованого анекдоту.

Світлова апаратура – електричні прилади, призначені для освітлення сцени, декорацій, актора; світлові ефекти і т. д. Один з важливих компонентів у роботі режисера над спектаклем.

Світлова партитура – складова частина режисерської документації, в

якій фіксується послідовність включення світлової апаратури і характер світлових ефектів для створення атмосфери масового заходу.

Світлові ефекти – технічні прийоми з використанням світла, які спільно з іншими компонентами зовнішньої форми видовища допомагають режисеру і художнику образно розкрити його зміст.

Свобода (творча) – сценічна свобода, досягнута за допомогою роботи актора над собою, здатність людини діяти у відповідності зі своїми інтересами і метою, спираючись на знання, психофізичне самопочуття і досвід.

Свято – рід торжества, з якої-небудь нагоди, вираженого особливим емоційним, піднесеним настроєм. В основі свята – масове почуття причетності до особливих подій; масові походи, демонстрації, ритуали, обряди.

Розрізняються такі види свят: сімейні, календарні, релігійні, історичні,

виробничі, галузеві.

Символ (грец. sýmbolon – знак, пізнавальна прикмета) – умовний знак якогось поняття, явища, ідеї. Певне, соціально зафіксоване змістовне значення речі, предмета, події (прапор, обручка, хрест та ін.), що передається від покоління до покоління. Певний знак, що викликає однакову соціальну реакцію, важливий засіб соціальної взаємодії; функції символу виконують не тільки речі, події, а й вербальні вираження і форми поведінки. Це образ, що є представником (як правило, вельми різноманітних) образів, змістів, відносин.

Симультаність (франц. simultané – одночасний) – одночасність дії,

проведення кількох заходів у межах єдиного свята.

Синкретизм (грец. synkrëtismós – з’єднання) – нерозчленована, що характеризує нерозвинений стан якого-небудь явища (наприклад, мистецтва на первинних стадіях людської культури, коли музика, спів, поезія, танець не були відокремлені один від одного.

Синтез (грец. σύνθεση – поєднання) – 1) метод наукового дослідження предметів, явищ дійсності в цілісності, єдності та взаємозв’язку їх частин;

протилежне аналіз. Логічний прийом, за допомогою якого мислено сполучаються в одне ціле розчленовані в аналізі окремі частини предмета,

явища; 2) єдність, цілісність певних сполучених, пов’язаних між собою явищ,

предметів дійсності.

Синтез мистецтв – органічне з’єднання різних мистецтв або видів мистецтва в художнє ціле, яке естетично організовує матеріальне і духовне середовище буття людини.

Синхронний (грец. syn – разом і chronos – час) – відбувається одночасно.

Синхронність дії на сцені.

Система К. С. Станіславського (рос. система Станиславского) –

впроваджений К. Станіславським метод роботи, що дає змогу акторові створювати сценічний образ, розкривати і втілювати його в художній формі життя людського духу.

Компоненти системи:

1. Работа актора над собою:

а) робота над собою у творчому процесі переживання (розвиток внутрішніх елементів психіки, необхідних для творчості);

б) робота над собою у творчому процесі втілення (робота над фізичним апаратом).

2.Робота актора над роллю.

3.Етика.

Ситуація (франц. situаtion – положення) – життєва обстановка, яка складається в різних епізодах і сценах спектаклю, в результаті взаємин і боротьби дійових осіб. Ситуація завжди вимагає виходу зі сформованих обставин.

Сезон (франц. saison, лат. satio – година сівби) – період, протягом якого здійснюється театральна діяльність, зручний, придатний час для творчої роботи. Театральний сезон триває з вересня по травень.

Скандування (лат. scando – розмірено читаю) – одночасні голосні вигукування слова або вислову. Це штучне читання віршів, що підкреслює їх метричну структуру. При скандуванні віршів підкреслюється виділеність кожного складу; ставляться наголоси на всіх сильних складах і опускаються на всіх слабких складах.

Скетч (англ. sketch – начерк, ескіз; франц. sketch; англ. sketch; нім. Sketch;

ісп. sketch) – коротка сцена, в якій розігрується, як правило, комічна ситуація з участю двох-трьох акторів без глибоких характеристик персонажів і складної інтриги. Театральна вистава жартівливого чи сатиричного характеру,

побудована на несподіваних комедних ситуаціях.

Скоморохи – мандрівні актори, які виступають як співаки, гострослови,

музиканти, дресирувальники, акробати, факіри, виконують театральні сценки

(зазвичай комічні). Відомі з ХІ ст. Особливо популярними стали у ХV–

ХVІІ стст. Скоморохи були обов’язковими учасниками народних ярмаркових гулянь, ігрищ, обрядів, балаганів. Перебували під тиском церкви та держави за

номери з гострою сатирою, жартами, абсурдним і вульгарним текстом,

висміюванням церкви, царя, купців. Виступали на вулицях, площах, ярмарках,

постійно спілкуючись із глядачем. Мистецтво скоморохів – це синтез усіх жанрів і форм сучасної естради.

Словесний вплив – спосіб впливу на свідомість партнера з метою перебудувати його, «пристосувати» в інтересах діючої особи. Шість «адрес» впливу на свідомість: увага, почуття, уява, пам’ять, мислення і воля.

Софіт (італ. soffitto – стеля; англ. batten) – прилад верхнього розсіяного освітлення, розташований на всіх планах сцени. Використовується здебільшого для загального і кольорового освітлення сцен ночі та ін. Софіти – це горизонтальний ряд ламп, розміщених угорі, а іноді і з боків сцени. Прилад складається зі світильників розсіяного світла, змонтованих у секціях і підвішених до спеціальних металевих ферм. Софіти відомі в українському театрі з кінця ХІХ ст.

Співпереживання – моральний принцип, пов’язаний із загальнолюдськими уявленнями про правду та брехню, про справедливість.

Емоційний настрій глядачів під час перегляду вистави, концерту і т. д.

Спілкування – прояв нашого ставлення до об’єкта. Спілкування – це дія двостороння. Спілкування може бути: 1) словесне; 2) фізичне; 3) енергетичне

(«розмова очей»). Спілкування може бути з партнером, без нього, з самим собою, з предметом і т. д. Спілкування – це активна взаємодія партнерів, в якій бере участь як фізична, так і духовна природа актора.

Спектакль (лат. spectaculum – видовище) – театральна постановка в обмеженому сценою просторі. П’єса, поставлена режисером і зіграна акторами.

Вистава складається з одного або декількох актів, дій, частин, що перериваються антрактом.

Спостереження – один з способів формування сценічного образу. Даний спосіб заснований на копіюванні і відображенні реально існуючої дійсності, що викликає непідробний інтерес, з перспективою художнього осмислення образу.

Це спостереження за людьми, тваринами, речами, ситуаціями і т. д.

Спостережливість – важлива риса художника.

Спортивно-художня вистава на стадіоні – форма театру просто неба,

своєрідність якого диктується своєрідністю сценічного майданчика – стадіон.

Головними героями С.-х. в. на с. є не один актор, не група, а величезна підчас багатотисячна маса людей: спортсмени – безпосередні учасники масових гімнастичних виступів, різні художні колективи, групові та сольні номери представників спорту та мистецтва, учасники художнього фону (до декількох тисяч), маса учасників-глядачів на трибунах стадіону, що мають безпосереднє відношення до події, якій присвячено виставу.

Сприйняття – процес прийому і переробки людиною різноманітної інформації, що надходить через органи чуття та завершується формуванням образу. Естетичне сприйняття виражається в цілеспрямованому цілісному сприйнятті твору мистецтва як естетичної цінності, яке супроводжується естетичним переживанням.

Статист – актор, учасник масових сцен; роль без слів. Актор, який виконує на сцені другорядну роль.

Степ (чечітка) – (англ. step dance, step – «крок») – естрадний різновид танцю, характерною особливістю якого є чітка, ритмічна ударна робота ніг,

відбивка ритму підошвами та каблуками. Виник на основі різних культур, перш за все ірландського танцю та афроамериканського фольклору. Виконується у спеціальному взутті з підбитими на підошвах металічними пластинами.

Стилізація (франц. stylisation; англ. stylization; нім. Stilisierung; ісп. estilizaciоn; від лат. stilus – грифель для писання; манера, спосіб викладу) –

наслідування, імітація особливостей якогось стилю, підробка під індивідуальну творчу манеру, підкреслене відтворення художньої мови певного середовища;

підкреслення тих особливостей форми у творчості певного автора або напряму,

що насамперед упадають в око.

Структура літературною твору (лат. structura – будова, розміщення,

порядок) – спосіб зв’язку між складовими частинами, компонентами твору як

цілісного організму, система істотних відношень між ними. Ще з часів Аристотеля С. л.т. вбачали у відношеннях теми, фабули, перипетій, характерів дійових осіб, мовних засобів. Філософи (передусім Г.-В.-Ф. Гегель)

характеризують чотиричленну структуру твору: смисл, зміст, внутрішню і зовнішню форми, конкретизуючи кожен з цих компонентів. З дослідженням проблем онтології і пізнання літературних творів естетиками-феноменологами

(Н. Гартман, Р. Інгарден) почали виділяти чотири верстви (шари) у структурі літературного твору: а) представлений світ, б) його естетичний вигляд,

в) значення мовних форм, г) мовлення і його звукову організацію.

Структуралісти чітко поставили питання про розмежування у структурі твору тексту і підтексту, почали досліджувати структуру тексту як знакової системи,

використовуючи здобутки семіотики. Окреслився принципово новий погляд на структуру літературного твору як своєрідного дискурсу.

Студія театральна – творчий колектив, що поєднує в своїй роботі навчальний експеримент і показ спектаклів.

Субретка (франц. soubrette – служниця) – акторське амплуа. Являє собою служницю з винахідливим і лукавим характером і жвавим характером. Як правило, вона допомагає своїм господарям в їх любовних пригодах.

Схема – зображення або опис чогось у загальних рисах, у спрощено-

узагальненому вигляді.

Сцена (грец. skene – підмостки; лат. scaena, scaenae; франц. scène; англ. stage; нім. Bühne; ісп. escenarіo) – місце театральної дії. Сучасний тип С.

склався в результаті еволюції, пов'язаної з розвитком драматургії, змінами умов постановки і показу спектаклів. Майданчик, підмостки, на якому відбувається дія театральної вистави, а також частина драматургічного акту чи дії, ще видовище і подія, а також театр взагалі.

Сцена-арена (франц. théâtre en rond; англ. theatre іn the round, arena theatre, arena-style theatre, arena show; нім. Rundtheater, Arenabühne; ісп. teatro cіrcular; пол. teatr kolisty, teatr w kole) – відкритий сценічний майданчик,

оточений публікою; історично найперша форма театрального простору, в якому

глядачі розміщувалися навколо ігрового майданчика – як у цирку або на спортивному видовищі. Цей тип сцени постав у античній Греції, а в Римі, де будівлі для показу вистав (театр, цирк, гіподром тощо) диференціювалися не за видом мистецтва, а лише за формою сценічного майданчика, дістав подальшого розвитку. Відродження форми театру-арени відбулося у ХХ ст. (першим здійснив виставу на арені цирку Макс Райнгардт).

Сценарій (італ. scenari, scenario, від лат. scena, scaena – сцена) –

предметно-зображальна і композиційна основа сценічної вистави чи кінострічки, передана у формі скороченого викладу або максимально деталізована; в останньому випадку сценарій набуває драматургічної форми, де з прямою мовою персонажів вільно взаємодіють зображально-розповідні вставки, ремарки тощо. Форму С. мали комедії К. Гоцці, що наслідували традиції імпровізаційного театру масок. У XX ст. набули широкого поширення режисерські С, що містять інтонаційно-жестову та просторову конкретизацію тексту драми (режисерська партитура у термінології МХАТу); обростаючи численними розгорнутими ремарками, деякі п’єси зближуються з режисерськими С. (Б. Брехт, Т. Вільямс, М. Куліш, А. Міллер, О. Вампілов).

Поетика С. зумовила природу інсценізацій недраматичних творів у театрі і кіно.

Сценарист – драматург, який створює сценарії, автор сценарію.

Сценарний задум – це внутрішнє уявлення про майбутню драматургічну розробку святкового дії . Процес його формування умовно можна розділити на три етапи: пошук «емоцiйного камертону», конкретизацiя основних елементiв

задуму та кiнцеве оформлення задуму. С. з. дає відповіді на три головних питання: «Де буде?»,«Що і як буде?» і «Що для цього потрібно?»).

Сценарний план – складова частина режисерської документації,

схематичний виклад драматургічного задуму театралізованої вистави, свята.

Перший офіційний документ у підготовці масового заходу. Його розробляють головний режисер і сценарист, а затверджує замовник. С. п. включає в себе назви епізодів, їх короткий зміст або опис документального та художнього

матеріалу, який використовується в кожному з епізодів. У своєму змісті він несе дві функції: творчу та організаційну.

Сценарний хід – це художній образ твору, втілення його головної думки,

матеріалізована ідея сценарію і, водночас, специфічний конструктивний засіб,

за допомогою якого збирається, оброблюється, монтується в єдине ціле увесь драматургічний матеріал.

Сценічна задача – своєрідне визначення понять, мета та напрями сценічної дії. Результат виконання правильної, осмисленої, продуктивної дії.

Сценічна задача відповідає на три питання:

1.Що роблю? (Фізична дія).

2.Навіщо роблю? (Чого хочу досягати даною дією).

3.Як роблю? (Форму виконання завдання прийнято називати акторським пристосуванням).

Сценічна наївність – віра актора в запропоновані обставини, властивість дитячої безпосередності актора.

Сценічна увага – сприйняття об’єктів зовнішнього світу за допомогою зору, слуху, нюху, дотику, смаку. Процес пізнання, творчий стан будь-якої професії. Зосередженість на об’єкті. Ступінь готовності до дії, вироблена і вихована у процесі тренінгу і вправ. Увага – ворота до всякої творчості.

Сценографія (лат. Scenographia від sceno i graphia – писати на сцені;

англ. stage design) – організація театрального простору, середовища, в якому існує спектакль. Мистецтво створення зорового образу вистави за допомогою декорацій, костюмів, світла, постановочної техніки і т. п. Віктор Берьозкін виокремлює такі способи рішення сценічного простору: оповідальна декорація,

метафорична, живописна, архітектурно-просторова, динамічна, світлова,

проекційна, ігрова, позарампова.

Сюжет (франц. Sujet – тема, предмет) – подія чи система подій, покладена в основу епічних, драматичних, інколи ліричних творів, спосіб естетичного освоєння й осмислення, організації подій (художньої трансформації фабули),

рух характерів у художньому часі й просторі. С. – динамічний аспект твору,

ланцюг зображуваних подій, у тому числі й переживань, думок, У творі відбувається розгортання дії у всій її повноті, розвиток характерів та їх взаємовідносин, характерів і обставин, людських переживань, почуттів,

психологічних порухів, рух емоційного стану, настрою, тобто внутрішня дія.

Тому С. у ліричному творі називають ліричним С, бо йдеться про ланцюг опредмечених мовленням душевних порухів, які мають свої вузли і свій розвиток у художньому тексті. С відтворює суперечності змальованого життя,

виражає естетичну концепцію дійсності митця, тісно пов’язаний з ідеєю художнього твору і є засобом її розкриття, естетичного вияву. Водночас у С.

проявляється фабула, яка зцементовує і пов’язує в єдність різноманітні його елементи. С. та фабула складають нерозривний конструктивний компонент твору, що проявляється відповідно на рівні ціннісно-аксіологічному та предметно-пізнавальному.

Сюжетний хід – це наскрізна «червона лінія», яка проходить через усі події і пов’язує їх в єдине художньо-публіцистичне оповідання; це вісь, на яку нанизуються всі описувані події, дії учасників заходу і весь документально-

художній матеріал. Сюжетний хід відображає порядок побудови епізодів,

логіку розвитку дії масової вистави. Завдання сюжетного ходу точно і яскраво висловити тему й ідею вистави, стати стрижнем, на який нанизуються номери і епізоди дійства. Сюжетний хід інколи не стільки зовнішній, скільки внутрішній, асоціативний, що дає можливість не тільки об’єднати наскрізною дією окремі номери концерту, але, і це головне, – розкрити його через сценічну дію – основний виразний засіб театру.

Т

Талант – високий ступінь художньо-творчої обдарованості, видатні природні здібності. Акторські, режисерські здібності.

Танець (нім. Tanz) – вид мистецтва, матеріалом якого є рухи і пози людського тіла, поетично осмислені, організовані у часі та просторі, які

складають єдину художню систему. Т. тісно пов’язаний із музикою, разом із нею утворюючи музично-хореографічний образ (хореографія).

Тантамареска (від франц. tintamarresque – лялька та стенд) – естрадний прийом, різновид сценічного лубка. На плоскій декорації (завісі, заднику,

стенді) намальовані фігури ляльок (умовних або відомих персонажів), але на місці голови та рук залишені отвори, через які актори просовують свої голови та руки. Інколи у зображенні ляльки для комічності виготовляються об’ємні руки та ноги. Широко використовуються у фотомистецтві.

Творчий процес – змінюють один одного стадії роботи художника,

письменника, режисера, актора над твором. Єдність інтелектуальних, вольових і художніх якостей, спрямованих на реалізацію задуму ролі, вистави.

Театр (грец. θέατρον – місце для видовищ) – рід (вид) мистецтва,

специфічним виразним засобом якого є сценічна дія, що виникає у процесі гри актора перед публікою. Це особливий вид видовищного мистецтва, в якому життя відображується за допомогою драматичної дії, а також споруда, де відбуваються вистави.

Театр вар’єте, театр розмаїтості (франц. varіete, від лат. Varіetas –

різноманіття, суміш; пол. teatr rozmaitości) – театр малих форм, естрадний театр, у репертуарі якого поєднуються різні види сценічного мистецтва з переважанням розважально-комедійних жанрів. Термін вар’єте застосовується зазвичай як узагальнена назва для кабаре, бурлеску, кафе-шантанів, мюзик-

холів, ревю тощо. Сам термін походить від назви театру «Вар’єте» (Varіete),

заснованого 1720 р. в Парижі, у приміщенні театру «Пале-Рояль» актрисою і антрепренером Монпансьє. Термін вар’єте часто використовували як власну назву театрів, кафешантанів та інших розважальних закладів (так, у Петербурзі з 1875 р. понад сорок років існував кафешантан «Вар’єте»).

Театр кабаре (франц. cabaret, нім. Kabarett, англ. cabaret, від – кабачок) – у Франції 1890-х рр. – одна з форм театру мініатюр, імпровізовані видовища, які влаштовувалися в літературно-художніх кав’ярнях поети,

музиканти й актори; вони читали вірші, виспівували злободенні пісеньки,

розігрували сатиричні сценки тощо. Сам термін «кабаре» з’явився у XVII ст. на позначення кав’ярень, ресторанів, нічних клубів та інших закладів, у яких відбувалися сольні виступи артистів або показувалися великі мистецькі програми. Сучасні англійські словники театру тлумачать кабаре як нічний клуб або ресторан, у якому виконавці співають і танцюють; американські словники – як нічний клуб, у якому здійснюється показ скетчів, музичних комедій і ревю,

виступи співаків і танцюристів.

Театр малих форм (пол. teatr małych form) – узагальнений термін, який об’єднує театр одного актора, театр поезії, камерні вистави, адаптації прози і поетичних текстів, у постановці яких сценічне оформлення зведено до мінімуму, а сама вистава триває близько години. Зазвичай вистави здійснюються у нетрадиційному театральному просторі – клуб, кав’ярня тощо.

Театр масовий (франц. théâtre de masse; англ. mass theatre; нім.

Massentheater, ісп. teatro de masas) – нечітке поняття («мистецтво, що робиться масами» або «мистецтво, створене для мас меншістю або сучасною технологією»), валентність якого змінюється залежно від контексту; у

лівацькому контексті – це синонім до народного, демократичного, традиційного мистецтва і в усіх аспектах позитивного театру; в елітарному контексті – синонім до низького, брутального тощо.

Театр мініатюр – вид театру, в якому ставляться твори т. з. малих форм – одноактні п’єси, а також пародії, сценки, скетчі і т. п., іноді пов’язаних загальним сюжетом.

Театр моди (франц. Théâtre de la Mode) – у широкому сенсі – уся сукупність паратеатральних видовищ, спрямованих на демонстрацію модного вбрання, аксесуарів і манери поведінки; у вузькому сенсі – назва театрів, на сцені яких демонструється показ мод.

Театр народний (нім. Volksschauspіel, Volksbühne; англ. folk theatre;

франц. Théâtre populaіre, пол. teatr ludowy, teatr plebejski, ochotniczy, samorodny) – словосполучення, що охоплює різноманітні явища, пов’язані із фольклорними, масовими і в широкому сенсі демократичними формами театру;

деякі джерела (німецький «Театральний лексикон») уже у ХІХ ст.

підкреслюють істотну відмінність між двома типами театрів – народним і національним.

Театр просто неба (італ. al fresco, англ. entertainment in the open air, an open air theater, нім. Freilicht theatre, Freilicht bühne; пол. teatr plenerowy) –

театральні видовища, показ яких здійснюється просто неба; зазвичай це найперші форми театрів – античний театр та ін. Відродження цих видовищ, з

урахуванням давньої традиції, відбулося у ХХ ст. Ці вистави влаштовувалися у старовинних амфітеатрах, перед замками, на ринках, серед пам’яток архітектури тощо.

Театральна музика – 1) музика в будь-яких театральних виставах (опера,

балет, оперета, музична драма, музична комедія); 2) музика в спектаклях драматичного театру (трагедія, драма, комедія). Класифікація «театральної» музики: увертюра, музичні антракти (вступ до дії або картини). Музичний фінал акту або спектаклю. Музичні номери по ходу сценічної дії, вставні музичні номери. Розрізняють «сюжетну» музику – по ходу дії, і «умовну» музику – «від режисера».

Театралізація (франц. theatralisation; англ. neutralization; нім.

Theatralisierung; ісп. teatralizacion) – це сценічне перекладення погляду митця на подію, відображене засобами мистецтва, пристосування літературного матеріалу до вимог театрального мистецтва, переведення його у дійове видовище, використання у показі різних технічних засобів та елементів оформлення. Театралізувати подію або текст – значить інтерпретувати його сценічно з використанням сцени і акторів для того, щоб поставити ситуацію.

Візуальний елемент сцени і постановка дискурсів – суть ознаки театралізації.

Театралізований вечір – вид театралізованої вистави (видовища), що відрізняється тим, що торкається суспільно важливих тем, органічним злиттям художньо-образного з документальним матеріалом і їх драматургічної розробкою. Які б питання не піднімалися на тематичному вечорі – виробничі,

суспільно-політичні, морально-етичні, завжди в центрі уваги має бути людина,

її вчинки, світовідчуття, емоції. До найбільш поширених жанрів тематичного вечора відносяться: вечір-розповідь, вечір-портрет, вечір-мітинг, вечір-ритуал та інші.

Тезаурус (лат. θησαυρός – скарб) – запас відомостей, життєвий досвід,

емоційний багаж людини. Інтелектуальне й емоційне багатство людини, що включає його здатність до співтворчості і співпереживання. Багатство тезауруса сприяє вмінню актора проникнути силою своєї уяви в обставини, які виниклі перед ним.

Тейхоскопія (грец. teichoskopia – погляд крізь стіну; франц. teichoscopia;

англ. teichoscopia, teichoscopy; нім. Teichoskopie, Mauerschau; ісп. teichoscopia) –

цей драматургічний прийом полягає в тому, що один з персонажів зображує те,

що відбувається «за лаштунками», саме в той момент, коли він про це говорить.

Цей прийом позбавляє від необхідності показувати не підходящі для сцени або занадто жорстокі дії, оскільки у глядача і так створюється ілюзія, що він дійсно має місце і що публіка при цьому хоч і опосередковано, але присутня.

Тема (грец. thеma – те, що лежить в основі) – коло подій, життєвих явищ,

змальованих, представлених у творі в органічному зв’язку з проблемою, яка з них постає і потребує осмислення. Т. художнього твору відрізняється від життєвих подій, явищ дійсності тим, що вона характеризує явище, сприйняте,

побачене митцем. Т. іманентно пов’язана з конкретно-чуттєвим, образним мисленням, тяжіє до сюжету як розвитку подій, в яких беруть участь персонажі.

Таким чином, Т., сюжет, персонаж, проблема є різними гранями цілісного бачення людиною дійсності, пошуку прихованої сутності, сенсу буття. З цього міцно злютованого об’єкт-суб’єктного відношення народжується естетична ідея твору, яка виражає авторську оцінку зображеного, його розуміння Т. як запиту-

проблеми. Ось чому вважається, що Т. та ідея становлять ідейно-тематичну

(проблемно-тематичну) основу твору, яка доконче вимагає відповідної жанрової структури, конкретної композиції твору і, врешті, виступає одним із стилетвірних чинників.

Темп (лат. tempus – час) – ступінь швидкості виконання, швидкість (або повільність) з якою протікає будь-яка дія.

Темперамент (лат. temperamentum – відповідність) – сукупність психічних рис особистості в певному типі вищої нервової діяльності. Життєва енергія людини. Один з важливих елементів акторської збудливості, здатності до творчого процесу. Прояв сили почуттів, їх глибини, зміни.

Темпоритм – поєднання ритму (напруги пульсу, внутрішньої інтенсивності постановки) і темпу (зовнішнього прояву ходу наскрізного дії),

які можуть або збігатися, або різко контрастувати один з одним. Темпоритм театралізованої вистави – це співпадіння взаємодії внутрішньої і зовнішньої динаміки виконання і поєднання номерів і епізодів.

Теорія епічного театру – теорія авангардистського театру, розроблювана німецьким драматургом Б. Брехтом, зумовлена пошуками засобів вираженняепохальних явищ (війна, катастрофи цивілізації, науково-технічні процеси, дегуманізація суспільства тощо), потребою активної соціальної дії.

Т. е. т. протиставлялася традиційному (драматичному) театру, акцентувала епічну основу, бо стосувалася розповіді про події, а не їх втілення на сцені,

демонстрації образу, а не перевтілення в нього. Глядач ставився в ситуацію спостерігача, в нього викликався інтерес до дії, а не до її розв’язки, він привчався вивчати побачене, а не співпереживати, тобто наріжним каменем вважався розум, а не ірраціональна стихія. Т. е. т. мала неабиякий вплив не тільки на сценічне мистецтво XX ст., а й на творчість Л. Фейхтвангера,

Н. Хікмета, М. Фріша, Ж.-П. Сартра та ін. Вона позначилася і на творчих пошуках Леся Курбаса.

Теорія наслідування, або Мімезис (грец. mimesis – наслідування) –

естетична теорія, яка пояснює походження і сутність, мистецтва наслідуванням людиною природи. Ще Аристотель у «Поетиці» писав, що людині від народження властиве наслідування, яке дає їй насолоду. Наслідуючи довкілля задля насолоди в розмаїтий спосіб, людина творить різні види мистецтва і три роди поезії (епос, лірику, драму). Ідею наслідування розвивали вчені й митці

Відродження, Просвітництва, заперечуючи копіювання дійсності. Реалісти

XIX ст. говорили про творче наслідування, розробляли вчення про художню типізацію. На принципах творчого наслідування дійсності ґрунтується теорія відображення. Усі мистецькі напрями (передусім реалізм), які більшою чи меншою мірою дотримуються ізоморфізму у творенні художнього світу,

називаються узагальнено міметичними. Їм протистоять літературно-мистецькі течії модернізму, які знаходять альтернативні шляхи художнього відображення.

Від Т. н. слід відрізняти літературне наслідування, яке часто призводить до епігонства.

Техніка актора – сукупність задатків, здібностей, а також сформованих на цій основі навичок і вмінь, за допомогою яких актор може створювати умови для природної й органічної дії на сцені – тобто сценічної творчості. До елементів внутрішньої техніки, за Станіславським, належать: увага (об’єм,

концентрацiя, розподiл, переключення); дiя (органiчнiсть i продуктивнiсть);

уява; почуття віри і правди; вiра в запропонованi обставини (творча уява);

емоціональна пам’ять; темпоритм (рухливiсть основних нервових процесiв);

сприйняття (вибiрковiсть); спілкування; пам’ять фізичних дій та відчуттів. До елементів зовнішньої техніки належать: релаксацiя; голос (звук, дихання);

дикцiя, координація рухiв; вiдчуття ритму; вiдчуття часу; пластика; пам’ять фiзичних дiй і вiдчуттiв.

Тип – літературний образ, в якому узагальнюються окремі риси зовнішності чи характеру персонажа, його соціальної, національної та професійної приналежності.

Тіло актора (М. Чехов) – це його інструмент. Це мова пластики, жесту.

Актор, який не володіє своїм тілом приречений на мізерність виразних засобів.

Не можна виходити на сцену без розминки «туалету актора» (мова,

психофізика, готовність). Якщо внутрішнє життя актора скуте негнучким тілом,

то це є проблемою, болісною боротьбою зі своїм же власним тілом.

Травесті (франц. – переодягнена) – акторське амплуа: актриса, яка виконуює ролі підлітків, хлопчиків, дівчаток, а також ролі, які по ходу дії вимагають переодягання в чоловічий костюм.

Травестія (італ. travestire – переодягання; франц. travestissement, англ. travesty, нім. Travestie, ісп. disfraz) – різновид жартівливої, бурлескної поезії,

коли твір із серйозним чи героїчним змістом та відповідною формою переробляється, «перелицьовується» у твір комічного характеру з використанням панібратських, жаргонних зворотів. Першим явищем Т.

вважається «Батрахоміомахія» – Т. на «Іліаду» Гомера, здійснена в античну добу Пігретом. Т. як жанр з’явилася в Італії (XVII ст.). Найвідоміший майстер цієї форми – французький поет П. Скаррон, автор поеми «Вергілій навиворіт».

Зверталися до Т. і в російській літературі: В. Майков, «Єлисей, або Роздратований Вакх»; М. Осипов, «Вергілієва Енеїда, вивернута навспак».

Найоригінальніший варіант Т., що став подією не лише українського письменства, була «Енеїда!» І. Котляревського, який взяв із поеми Вергілія лише сюжетний стрижень та імена персонажів, перевдягнувши в українські строї та переселивши їх в національне середовище XVIІІ ст. Твори такого ґатунку називаються «ірої-комічною поемою». Однак Т. не обмежується певним жанром, може бути, наприклад, повістю, як-от «Рекреації» Ю. Андруховича. Т. відмінна від пародії, в котрій сатиричний зміст зберігає серйозну форму, витриману в манері пародійованого твору.

Трагедія (грец. tragoedіa – пісня цапів, франц. tragedіe, англ. tragedy, нім.

Tragödіe, ісп. tragedіa) – драматичний твір, який ґрунтується на гострому,

непримиренному конфлікті особистості, що прагне максимально втілити свої творчі потенції, з об’єктивною неможливістю їх реалізації. Конфлікт Т. має глибокий філософський зміст, є надзвичайно актуальним у політичному,

соціальному, духовному планах, відзначається високою напругою психологічних переживань героя. Т. майже завжди закінчується загибеллю головного героя. Кожна історична доба давала своє розуміння трагічного і трагедійних конфліктів. На думку стародавніх греків, у їх основі лежало

втручання фатуму в долю окремих людей, оскільки наявний світопорядок й долі людей цілковито залежали від нього. Такий погляд яскраво виявляється в античній Т. наприклад, у творі Софокла «Едіп-цар» головний герой Едіп як не прагнув, щоб не справдилося лиховісне попередження Оракула, однак так і не зміг уникнути вбивства батька й одруження з власною матір’ю. Серію вбивств змальовує Есхіл («Агамемнон»): у гніві за те, що цар Агамемнон, рятуючи флот у Авліді, приніс у жертву богам свою доньку Іфігенію, його дружина без будь-

яких вагань убиває чоловіка, котрий щойно повернувся переможцем з Троянської війни. Орест, убиваючи матір, виконує акт помсти за батька.

Климентина у всьому звинувачує фатум: «Доля в справі тої винуватицею є».

Ідейно-художній зміст античної Т. зумовлювався міфологічним світосприйманням навколишньої дійсності греками. Драматургія пізніших епох втратила міфологічне бачення світу. Конфлікти Т. того часу здебільшого крилися у суспільному ладі. Вже не фатум, не воля богів, а реальні соціальні обставини визначали долю персонажів. У трагедіях В. Шекспіра («Ромео і Джульетта», «Король Лір», «Отелло», «Гамлет») герої є борцями проти старих усталених звичаїв і традицій. Події з життя шекспірівських героїв мотивуються внутрішнім розвитком їх характерів, що виявляються у відповідних обставинах.

Джульетта, Отелло, Гамлет вступають у поєдинок з суперниками, які сповідують протилежні, пов’язані з минулими часами, погляди на життя, й

гинуть, ставши жертвою суспільства, що відмирає. Т. класицизму базувалася на культі античності та розуму. Конфлікт у творах П. Корнеля («Сід», «Горацій»),

Ж. Расіна («Федра») виник між почуттями героїв і їх обов’язками перед державою. Особисте й державне переплелося у непримиренному двобої.

Пізніше, в епоху Просвітництва, конфлікт у Т. змінюється. Наприклад, у творах Вольтера його герої Заїра, Сеїд гинуть, обстоюючи просвітницькі ідеї,

борючись з прибічниками соціального та національного гніту, фанатизму у вірі.

В українській літературі зародження Т. припадає на XVIII ст. Першим твором цього жанру вважають «Трагедію о смерті посліднього царя сербського Уроша V і о паденії Сербського царства» М. Козачинського. XIX ст, дало кілька

зразків Т. («Переяславська ніч», «Кремуній Кодр» М. Костомарова, «Сава Чалий» І. Карпенка-Карого, «Оборона Буші» М. Старицького). Література

XX ст. помітно розширила обрії української Т. 1918 р. з’являється твір

В. Пачовського «Роман Великий», події якого розгортаються у XIII ст.

Трагік – сценічне амплуа актора, який виконує трагічні ролі.

Трагікомедія (лат. tragico-comoedia, франц. tragicomédie) – драматичний

твір, що поєднує ознаки трагедії і комедії. Світовідчування, яке лежить в основі Т., пов’язане з відчуттям відносності існуючих критеріїв життя і проявляє себе в драмі під впливом духовної кризи переломних епох. Трагікомічний початок зароджується в Евріпіда, посилюється в драматургії кінця середньовіччя і Відродження і знайшов відображення на рубежі ХVI–ХVIІ стст.

Трактовка – особисте розуміння чогось, свій варіант.

Трансформація (лат. transforniatio – перетворення) – в театрі, цирку і на

естраді оригінальний сценічний прийом, заснований на вмінні артиста швидко змінювати зовнішність за допомогою гриму, перуки, костюма. У святах зміна ігрових майданчиків та їх світлового, декоративного оформлення з метою досягнення нового образного вирішення постановки театралізованого дійства.

«Тренінг і муштра» (К. С. Станіславський) – навчально-виховна робота з вироблення професійних навичок актора і режисера, в основі якої лежать

закони акторської майстерності та методика навчання за системою

К. С. Станіславського («звільнення м’язів», «сценічна увага», «уява і фантазія»,

«емоційна пам’ять», «спілкування», «дія», «запропоновані обставини»,

«почуття правди, логіка і послідовність», ін. елементи акторської майстерності).

Трупа (франц. – натовп, компанія, ватага) – акторський склад театру.

Колектив акторів, задіяних у театральних постановках, які працюють у стаціонарному, пересувному театрах під керівництвом головного режисера.

Термін з’явився в кінці XVIII ст. Дане поняття виражалося словосполученням – артіль комедіантів. Театр може вважатися існуючим не тоді, коли споруджено будівлю але, головним чином, коли в ній є трупа артистів.

Трюк (франц. truc – прийом, витівка) – спритний, ефектний прийом,

спритна витівка, хитрощі, вправний складний маневр. Художньо-виразний засіб головним чином циркового і естрадного мистецтва. Використовується в акробатиці, мистецтві ілюзіону, жонглюванні, незвичайно коротка дія, вправна та ефектна, на естраді та цирку – основний структурний елемент видовища,

його структурна одиниця.

У

Узагальнення – висновки і висновки, зроблені в результаті перегляду вистави, концерту, фільму і т. д.

Уява – властивість психіки людини. Запас життєвих вражень. Творчий метод відтворення в образи подій і фактів, що мали місце в дійсності, за допомогою комбінування в новому порядку пережитого в різний час,

групування їх у нове ціле. Один з основних елементів акторської майстерності.

Ф

Фабула (лат. fabula – байка, розповідь, переказ, казка, історія) – один із невід’ємних чинників сюжету, його ядро, що визначає межі руху сюжету в часі й просторі; розповідь про події, змальовані в епічних, драматичних, ліро-

епічних творах, на відміну від самих подій – сюжету твору. Ф. виникає в конкретному сюжеті як продукт творчості митця. Основу її становлять події,

історії, почерпнуті письменником із реального життя, історії людства,

міфології, інших творів мистецтва. Подія – це одиниця Ф. Письменники,

звертаючись у різні епохи до тих самих подій, подієвого кістяка, створюють на тій же подієвій канві новий художній світ, в якому відома Ф. звучить по-новому

(біблійні легенди; «Камінний господар», «Ізольда Білорука» Лесі Українки; «Антигона» Ж. Ануя, трагедія Ж.-П. Сартра «Мухи», фабула якої сягає

«Орестеї» Есхіла). Термін «Ф.» ввів Аристотель, який тлумачив його як

«поєднання фактів», «сукупність пригод», що є основою і душею художнього твору. В античну епоху це поняття мало значення: 1) байка (звідси нім. Fabel,

англ. fable, франц. fabliau) як найменший прозовий жанр; 2) розповідна основа трагедії, наприклад, міф про Прометея, оброблений Есхілом («Прометей закутий»), а в пізнішій античності – випадок, взятий з переказу. Це поняття

було запозичене літературознавством XIX–XX стст. О. Потебня, І. Франко,

Леся Українка розглядали Ф. як окреме вираження сюжету, його схему, як логічно-послідовний виклад подій. Внесок у розмежування сюжету й Ф. внесли

представники російської «формальної школи» у 20-х рр. XX ст.

Б. Томашевський, В. Шкловський, М. Петровський, Б. Ейхенбаум. Вони показали, що практично у процесі аналізу тексту сюжет годі переказати, його можна тільки повторити дослівно. Ф. дається для переказування, тобто вона є

дресирувальник тварин. Фокусник, який демонструє унікальні можливості людського організму, велику фізичну силу та не відчуває фізичного болю.

Деякі Ф. застосовують масовий гіпноз. Виступи багатьох циркових артистів пов’язані зі смертельним ризиком. В основі номерів можуть бути: хода босоніж по лезу шаблі, битому склі, гарячому вугіллі, ковтання шпаги, вогню. Артистів,

які ковтають вогонь, називають «володарями вогню» або «королями вогню».

Нині створено театри вогню, які показують яскраві видовищні вогняні шоу на естраді та в цирку.

Факти життя – реальні факти і події, що відбуваються в житті, що не відносяться до сфери мистецтва, а також реальні події, зафіксовані в документах, фотографіях, аудіозаписах, кінохроніці, офіційних документах,

тощо.

Факти мистецтва – все жанрове різноманіття творів мистецтва, а також їх фрагменти (музичні, поетичні, хореографічні, драматичні, уривки з художніх фільмів, номери різних видів і жанрів).

Фальш (нім. Falsch, лат. falsus – не справжній) – відсутність природності,

відповідності художній правді, нещирість, лицемірство у грі акторів, співі, грі

музичних інструментів.

Фантазія (грец. φαντασία – уява) – здатність до творчої уяви. Мрія,

вигадка, щось неправдоподібне. Один з елементів акторської майстерності

системи К. С. Станіславського «уява і фантазія».

Фантасмогорія – світлова картина, химерно-фантастичне зображення,

одержуване за допомогою оптичних приладів. Примарне, фантастичне

уявлення про що-небудь; фантазія, вигадка.

Фарс (франц. farce, від лат. farcio – начиняю: середньовічні містерії

«начинялися» комедійними вставками) – вигляд народного театру і літератури,

поширений в ХIV–ХVI стст. у західно-європейських країнах. Ф. відрізнявся комічною, незрідка сатиричною спрямованістю, реалістичною конкретністю,

життєрадісною вільнодумністю. Це середньовічна форма гротескної драматургії, за змістом та настроєм інколи брутальна і непристойна.

Демонструвалась як дія між частинами вистави, а інколи самостійно.

Фат (лат. fat – дурний) – самовдоволений, вульгарний франт, чепурун.

Амплуа актора, що грає ролі ефектних, самозакоханих і обмежених (переважно

молодих) людей.

Феєрія (франц. feerie, від fee – фея, чарівниця) – театральна або циркова вистава з фантастично-казковим сюжетом, сценічними ефектами і трюками.

Наприкінці XIX – на поч. XX ст. елементи феєричності проникають

у літературу, зокрема драматургію. Виникає т. зв. драма-феєрія (драма-казка),

чарівничого, магічного сенсу тощо («затоплений дзвін» Г. Гауптмана, «Лісова пісня» Лесі Українки, «Синій птах» М. Метерлінка, «Над Дніпром» (весняна казка) Олександра Олеся та ін.). Драма-феєрія стала набутком неоромантичної естетики.

Фейлетон (франц. feuilleton – аркуш) – невеликий за обсягом жанр художньо-публіцистичної літератури злободенного характеру. Започаткований

1800 р., коли до французької газети «Journal des Debats», з’явився листок-

додаток, спочатку заповнюваний театральною хронікою тощо. Згодом його було замінено особливим «підвалом», який мав конкретно визначене місце на шпальті. Лише пізніше Ф. віднайшовся у своїй іманентній властивості, коли певна гостроактуальна подія набувала гумористичної чи сатиричної інтерпретації. Межуючи з художньою літературою, Ф. використовував багатства її зображально-виражальних засобів (гіпербола, гротеск, каламбур тощо), мав власні різновиди: документальний (зображення конкретних осіб і фактів) та проблемний (порушення важливих громадських питань). Одним із засновників українського Ф. вважається В. Самійленко. Цей жанр набув

виробів під час свят, карнавалів тощо; 2) безперервний потік, швидка зміна чого-небудь яскравого, виразного, що справляє сильне враження.

Фестиваль (франц. festival та лат. festivus – святковий, веселий) –

громадське свято, огляд, показ кращих творів мистецтва (музичного,

театрального, а також кіно).

Фіаско (італ. fiasco – провал) – неуспіх, повна невдача.

Філармонія (грец. phileo – люблю и harmonia – гармонія, «люблю гармонію») – установа або товариство, що займається організацією концертів і пропагандою музичного мистецтва. Будинок, приміщення, у якому відбуваються концерти, організовані цією установою.

Фінал (лат. finis – кінець) – завершення. Заключна частина вистави,

концерту, вистави, свята і т. д. Як правило, містить основну думку постановки.

У фіналі завершується розв’язка конфлікту.

Фольклор (англ. folk-lore – народна мудрість) – твори усної народної творчості (билини, казки, частівки, прислів’я, пісні і т. д.).

Фонограма (грец. phone – голос, звук і grapho – пишу) – 1) штучний звуконосій – фонографічний валик, платівка, магнітофонна плівка, компакт-

диск тощо, на якому записаний звук (мовлення, голос, вокальна,

інструментальна, хорова, оркестрова, електронна та інша музика), зафіксований будь-яким способом звук; 2) в естрадній практиці Ф. – попередній запис певного виконавця з метою імітації ним співу під час концерту. Крім використання повного запису Ф. – «фанери», досить часто застосовується запис лише супроводу або тільки співу («мінус 1») з метою створення враження повноцінного виконання під час концерту, якщо спів або супровід має бути

«живим».

Форма – у театралізованому святі засіб цілеспрямованої організації аудиторії, який сприяє найбільш глибокому і повному виявленню змісту,

і одночасно з цим, як взаємопов’язану сукупність різноманітних елементів

(слово, музика, кінокадр тощо), організованих за допомогою монтажу в струнку драматургічну структуру.

Фрагмент – дрібна частина цілого, шматок якогось твору.

Функції музики в театралізованій виставі – соціальна, виховна,

естетична, драматургічна, конструктивна, монтажна, організаційна,

комунікативна, розважальна, сигнальна та ін. Музика в театралізованій виставі ділиться на чотири види: умовну-режисерську, сюжетно-номерну (всередині номера, епізоду), монтажну і фонову.

Функції режисера (В. І. Немирович-Данченко):

1.Режисер – тлумач; він же показує як грати; так що його можна назвати режисером-актором або режисером-педагогом.

2.Режисер – дзеркало, що відображає індивідуальні якості актора.

3.Режисер – організатор всього спектаклю.

Таким чином: Режисер – педагог. Режисер – творець. Режисер –

організатор.

Фурор (лат. furor – шаленство) – галасливий, блискучий успіх. Сильне,

що викликає захват, враження.

Х

Характер (грец. χαρακτηρ – відмінна риса, ознака) – своєрідна особливість людини, речі, явища. Індивідуальний склад особистості людини,

що виявляється в особливостях поведінки і ставлення (установок) до навколишньої дійсності.

Характерність (рос. характерность персонажа) – у системі Станіславського – сукупність зовнішніх звичок і способів реагування на події п’єси, властива даному персонажеві унаслідок особливостей його темпераменту, психофізіологічних, вікових, національних, професіональних,

соціальних та ін. ознак. Зазвичай зводиться до домінування однієї яскравої риси в межах стандартного амплуа (приміром, поважний бургомістр, старий полковник, сільський староста, як характерні варіанти амплуа благородного батька).

Характерний актор – актор з різко вираженим амплуа, виконуючий ролі,

відмічені соціальною, історичною або побутовою своєрідністю.

Хепенінг (англ. happening – трапляється, відбувається) – напрям у авангардистському мистецтві. Мистецтво своєрідних мікроспектаклів, що поєднують елементи театру абсурду, музики, живопису та залучають до імпровізаційного дійства глядачів. Шок, який використовується для реанімації природи, підсвідомості й душі. При цьому основні засоби впливу – світлові спалахи, звукові удари, непристойності, епатаж. Прагнення будь-яким шляхом залучити глядача в дію, зробити глядача співучасником, розбудити приховані сили підсвідомості, нехай навіть найпримітивніші і низинні. З публікою може статися все, що завгодно, вона знаходиться під впливом постійної агресії.

Хор (грец. Choros – співочий колектив, що виконує вокальні твори) –

група осіб (танцюристів і співаків) – учасників святкування бога Діоніса у

Стародавній Греції, котрі виконували відповідні дифірамби. Згодом з’явився і

трагічний X., ставши складником еллінського театру; складався з корифея

(керівника) – обов’язкової дійової особи, котра сюжетно пов’язувалася з акторами, а також хоревтів – учасників хору (в комедії – 24 особи, в трагедії – від 12 до 15 осіб). Останні втілювали певний реальний (жінка, дівчина, моряк та ін.) або фантастичний (боги, хмари, птахи тощо) образи. Організатором та

постановником X. був хоревт. Він спочатку виконував обов’язки вчителя

(дидаскала) та корифея. X. містився в орхестрі (круглий майданчик із вівтарем у середині), куди він прямував після пролога у наступній частині п’єси (пароді)

урочистим маршем у супроводі гри флейтиста, без масок (на відміну від акторів). Партії X. мали вигляд віршових строф, яким у діалозі відповідали антистрофи. Він не тільки співав, а й декламував тексти, брав участь у танцях.

Починаючи з VI ст. до н. е., X. поступово втрачав провідне місце в еллінській

драмі, коли Есхіл (525–456 до н. е.) ввів другого актора, а Софокл (496–

406 до н. е.) – третього. Згодом роль X. звелася до заповнення музичних вставок

(трагедії Еврипіда). Спроби відновити традицію античного X. спостерігалися у творчості Ф. Шіллера наприкінці XVIII ст. (драма «Мессинська наречена») та в

XX ст. (Б. Брехт, А. Адамов, М. Фріш та ін.). В українській драматургії XIX ст. X. став органічним її складником («Вечорниці» П. Ніщинського, «Назар Стодоля» Т. Шевченка, «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» М. Старицького та ін.), набувши національного колориту.

Хормейстер (нім. Chormeister – хоровий майстер) – керівник хорового колективу, диригент хору. До сер. ХІХ ст. цю функцію виконували головщик,

регент, кантор, капельмейстер, керівник капели. Поява Х. пов’язана з розвитком хорового виконавства як самостійної галузі музично-виконавської та музично-педагогічної діяльності.

Хоровод – досить поширений старовинний, слов’янський масовий народний танець, учасники якого ходять по колу з піснями, виконуючи певні рухи, підпорядковані драматичній символізованій дії; танок. Перші весняні хороводи розпочиналися за тиждень перед Великоднем і тривали до настання

хліборобської пори; другий цикл розпочинався від Зелених свят і закінчувався приходом зими; взірцевими весняними хороводами були «Подоляночка», «Жучок», «Шум», «Білозорчик», «Зайчик».

Хроніка (грец. chroniká – літопис, від chronikós – що відноситься до часу,

до літочислення, chrónos – час) – літературний жанр, що містить виклад історично пам’ятних подій в їх тимчасовій послідовності. У центрі хронічки – час як суб’єкт історичного процесу.

Хронологія – послідовність подій у часі.

Хронометраж – метод визначення тривалості вистави. Вивчення протікання процесу у часі, вимірювання часу. Без перерви вистава сприймається публікою, якщо його тривалість коливається в діапазоні 45–

90 хв.; при 2-х відділеннях: перше відділення – 60 хв., друге – 45 хв., разом

105–110 хв.

Хронотоп (грец. chrоnos – час, topos – місце) – взаємозв’язок часових і просторових характеристик зображених у художньому творі явищ. Час у художньому світі (творі) постає як багатовимірна категорія, в якій розрізняють фабульно-сюжетний час і оповідально-розповідний (нараційний)

час. У такий спосіб виявляють розбіжність між тим, коли згадані, описані події відбулися і коли про них повідомив оповідач або розповідач як свідок і учасник цих подій чи тільки інформатор, який певним чином довідався про них.

Художній час твору залежить від його наповненості важливими подіями та їх просторової осяжності. Художній простір у творі також не збігається з місцем розгортання подій чи перебування персонажів: локальний інтер’єр, пейзаж розмикаються у широкий світ засобами ретроспекції (згадки, спогади, сни,

марення). Характер і особливості X. залежать від родожанрової структури твору, невіддільні від його суб’єктивної системи і є важливим чинником стильової визначеності художнього твору.

Художній свист – складний різновид номерів музично-ексцентричного жанру. Артист повинен досконало оволодіти віртуозною технікою свисту для того, щоб майстерно виконати мелодію або цілий музичний твір. Такі номери

широко використовувалися в дивертисментних програмах, в садово-парковій культурі, концертах.

Художній фон – умовна назва специфічного засобу режисури спортивно-

масової вистави; живий екран, створений з маси учасників (від 3-х тисяч осіб і більше) на одній з трибун стадіону, на якому створюються різні картини.

Уперше в Росії він був застосований в 1946 р. під час проведення Всесоюзного параду фізкультурників на стадіоні «Динамо». 7000 осіб, тримали в руках кольорові планшети у вигляді розкривних книг. У побудові малюнків Х. ф.

закладений принцип дитячої гри «Мозаїка».

Ц

Цезура (лат. caesura – розріз) – особливий вид тривалої паузи у вірші.

Ритмічні паузи в тексті ролі актора.

Церемоніал – розпорядок, установлений для якогось обряду, церемонії:

церемоніал привітання, випускний церемоніал, церемоніал вручення нагород,

шлюбний церемоніал.

Церемонія (лат. caerimoma – благоговіння, культовий обряд) –

1) установлений урочистий обряд, порядок здійснення чогось: церемонія заручин, церемонія прийому посла, церемонія вручення нагород; 2) умовності в поводженні, властиві церемонній людині, її поведінка.

Цирк (лат. circus – коло) – кругла або овальна в плані споруда з ареною посередині і розташованими амфітеатром місцями для глядачів, що призначена для клоунських, акробатичних, гімнастичних та інших вистав, показу дресированих тварин. У Стародавньому Римі цирк був відкритим у вигляді арени з трибунами і спочатку являвся місцем для тріумфальних поступів полководців, пізніше – кінних змагань, кулачних боїв тощо.

Цілісність сприйняття – сукупність зорових, чуттєвих і емоційних відчуттів, що розвиваються згідно композиційної побудови видовищного

мистецтва.

Ч

Частівка (рос. – частушка) – коротка римована пісня (здебільшого чотиривірш) переважно жартівливого або сатиричного характеру. Вона може виконуватися під балалайку, гармошку, баян, групу народних інструментів.

Види частівок: сольні (чоловічі та жіночі), Ч. діалоги, групові, плясові (двох- і

чотири-рядкові), Ч. з приспівом, дворядкові «страждання», «Семенівна», «матаня» і т. д. Ч. може включати в себе і трагічний, і публіцистичний зміст.

Читець – актор, який виступає з читанням художніх і документальних текстів, іноді – ведучий, людина від театру, нарратор тощо.

Ш

Шаблон (нім. Schablone – зразок) – за яким виготовляються однорідні вироби, одноманітність. У мистецтві видовищ існує поняття «шаблон думки».

Означає банальність, стереотипність, штамп, схожість.

Шансонетка (франц. chansonnette) – 1) маленька, весела, бурлескна пісенька ігрового фривольного змісту; 2) виконавиця шансонеток у кафе-

шантанах, ресторанах. Такі пісеньки входили в програми французьких кафе-

шантанів, пізніше у вітчизняних і російських розважальних закладах. Великої популярності набули у кінці ХІХ ст. Усі розважальні заклади намагалися включити в програму виступи французьких співаків. На поч. ХХ ст. актриси-

шансонетки стали безправними у суспільстві. Виконавиці шансонеток повинні були розважати гостей, публіку до закриття ресторану. Із закриттям вар’єте на поч.. ХХ ст. термін «шансонетка» залишається в минулому.

Ширма (нім. Schirm – захист) – те, що загороджує. Використовується в театрі як система спеціальних ширм для організації на сцені композиції будь-

якої форми і будь-якого розміру.

Шкільна драма – жанр латиномовної релігійної драматургії, що виник на межі XV–XVI стст. в країнах Західної Європи. Походження Ш. д. пов’язане з статутом церковних та світських навчальних закладів, в яких сценічні вистави були обов’язковими для засвоєння латини. Особливого поширення набула завдяки єзуїтам, захопленим інтерпретацією біблійних і міфологічних сюжетів,

передовсім тих сакральних джерел, що стосувалися історії католицької церкви.

Ш. д. спочатку розвивалася у католицько-християнському та антично-

класичному напрямах. У ній вплив античної традиції (стислий виклад,

наявність епілогу тощо) поєднувався із середньовічною (відсутність єдності часу та місця, змішування трагічного й комічного і т. п.) та ренесансною. Часто Ш. д. складалася з п’яти актів, після кожного з яких виступав хор. Вистава організовувалася переважно до Різдва, Великодня тощо. В Україні Ш. д.

поширилася (через Польщу) у XVII–XVIII стст., створювалася викладачами та учнями духовних (братських) шкіл, спрямовувалася проти експансії католицизму. Основна її віршова форма – силабічна, писана українською книжною мовою. З збережених Ш. д. найдавніша – «Олексій, Божий чоловік»

(1674). З останніх найвизначніших творів цього жанру були трагікомедія

«Володимир» (1705) Феофана Прокоповича, присвячена гетьманові І. Мазепі,

та п’єса невідомого автора «Милість Божа, од неудоб носимих обид лядских чрез Богдана Зиновія Хмельницкого, преславного войск Запорозких,

свободившая…», поставлена 1728. До Ш. д. на біблійні сюжети додавалися інтермедії.

Шлягер (нім. schlager – цвях сезону, schlagen – бити) – 1) будь-який музичний твір, а також твори інших видів мистецтв, які користуються великою недовготривалою популярністю; легковажні за змістом; 2) розважальна естрадна пісня, звичайно на тему кохання.

Шоу (англ. talk show – показ, видовище) – сучасна естрадна вистава з великою кількістю спецефектів та, бажано, за участю досить відомих виконавців. Цей термін інколи додається до назв різноманітних видовищ для

надання назві більш сучасного вигляду, наприклад, шоу-концерт, шоу-балет тощо.

Штамп (нім. Stampfe, від італ. stampa – печатка, друк) – поширене явище в мистецтві, показник нетворчого підходу до створення художнього образу,

запозичення. Раз і назавжди зафіксована маска почуттів, що перетворюється в механічний акторський штамп.

Штанкет – металева труба на тросах. До штанкетів підвішуються куліси,

падуги, світлоаппаратура і необхідні деталі декорацій.

Ю

Ювілей (лат. Jubilaeus; евр. йобель – ювілейний рік (кожні 50 років) –

річниця знаменної події, життя або діяльності якої-небудь особи, існування установи, підприємства, організації, що урочисто відзначається; свято із цього приводу. Урочисте святкування роковин, головним чином тих, які кратні десяти, інколи – п’яти, тобто «круглій» даті, роковини подій у житті окремої людини, людського гурту, установи тощо.

Я

Ява (лат. scena, нім. Auftritt, рос. явление) – частина акту (дії)

у драматичному творі, що визначається незмінним колом (кількістю) дійових осіб. Нова Я. розпочинається з виходом зі сцени чи появою на ній нового персонажа (або групи). Поділ драматичного твору на Я. відіграє композиційну роль, тому вона у п’єсах (зокрема XIX ст.) чітко фіксувалася, позначалася порядковим номером та перерахуванням дійових осіб. Сучасна драматургія не дотримується цього принципу.

Явище – філософська категорія, що відображає зовнішні властивості і стосунки предмета; форма виявлення (вирази) суті предмета. У драматургії та

театрі – частина картини, яка визначається з’явленням кількох чи одного персонажів, а також театральна дія, що має відношення до появи персонажів.

Ярмарок (нім. Jahrmarkt – річний ринок) – торг, який влаштовується регулярно, в певну пору року і в певному місці для продажу й купівлі товарів на якому влаштовуються різні розваги, атракціони, балагани (наприклад,

Сорочинський ярмарок).

Література

1.Алянский Ю. Азбука театра / Алянский Ю. – Москва : Современник,

1998. – 237 с.

2.Алянский Ю. Увеселительные заведения старого Петербурга /

Алянский Ю. – Санкт-Петербург : Аврора, Стройиздат, 2003. – 352 с.

3. Аникст А. А. Теория драмы от Аристотеля до Лессинга /

Аникст А. А. – Москва : Наука, 1967. – 455 с.

4.Анненский И. Ф. История античной драмы / Анненский И. Ф. –

Санкт-Петербург : Гиперион, 2003. – 416 с.

5.Антонович Д. В. Триста років українського театру 1619–1919 рр. /

Антонович Д. В. – Прага : Укр. гром. вид. фонд, 1925. – 267 с.

6.Арістотель. Поетика / Арістотель; пер. Б. Тена; вступ. ст. і коментарі Кобова Й. – Київ : Мистецтво, 1967. – 136 с.

7.Ардов В. Е. Разговорные жанры эстрады и цирка : заметки писателя /

Ардов В. Е. – Москва : Искусство, 1968. – 185 с.

8.Базанов В. Сцена ХХ века / Базанов В. – Л. : Искусство, 1990. – 240 с.

9.Баканурский А. Театрально-драматичний словник ХХ століття /

А.Баканурский, Н. Корнієнко. – Київ : Знання України, 2009. – 319 с.

10. Барба Э. Словарь театральной антропологии. Тайное искусство исполнителя / Э. Барба, Н. Саварезе. – Москва : Артист. Режиссёр. Театр,

2011. – 320 с.

11. Барбой Ю. М. К теории театра : учеб. пособие / Барбой Ю. М. –

Санкт-Петербург : СПбГАТИ, 2008. – 238 с.

12. Берёзкин В. И. Художник в современном театре / Берёзкин В. И. –

Москва : Знание, 1986. – 128 с.

13. Богданов И. А. Драматургия эстрадного представления /

И. А. Богданов, И. А. Виноградский. – Санкт-Петербург : СПбГАТИ, 2009. – 424 с.

14. Богданов И. А. Постановка эстрадного номера : учеб. пособие /

Богданов И. А. – Санкт-Петербург : СПбГАТИ, 2013. – 331 с.

15. Борисов С. Н. Основи драматургии театрализованых представлений /

Борисов С. Н. – ЧГИК, 2002. – 206 с.

16. Бентли Э. Жизнь драмы / Бентли Э. – Москва : ООО “Издательство

«Айрис-пресс», 2004. – 406 с.

17. Введение в театроведение : учеб. пособие / сост. и отв. ред. :

Ю. М. Барбой. – Санкт-Петербург : СПГАТИ, 2011. – 366 с.

18. Великий тлумачний словник сучасної української мови : 70 000 /

уклад. і головний ред. В. Т. Бусел. – Ірпінь : Перун, 2001. – 1440 с.

19. Владимиров С. В. Действие в драме / Владимиров С. В. – Санкт-

Петербург : СПбГАТИ, 2007. – 192 г.

20. Генкин Д. М. Сценарное мастерство культработника / Генкин Д. М. –

Москва : Просвещение, 1984. – 157с.

21. Данилюк І. Г. 100 000. Словник сучасної української мови : разом,

окремо, через дефіс, з апострофом : для учнів, студ., викладачів серед. та вищ.

школи, ред., науковців, працівників ЗМІ / Данилюк І. Г. – Донецьк : БАО,

2011. – 735 с. , [1] с.

22. Дятчук В. В. Український тлумачний словник театральної лексики /

В. В. Дятчук ; Л. І. Барабан. – [2-ге вид., перероб. і доп.]. – Київ : Просвіта,

2002. – 150 с.

30.Карп П. М. Балет и драма / Карп П. М. – Л. : Искусство, 1979. – 246 с.

31.Клековкін О. Мiстерiя у ґенезi театральних форм i сценічних жанрів :

навч. посіб. для вищих навчальних закладiв мистецтв i культури /

Клековкін О. – Київ : КДІТМ ім. І. К. Карпенка-Карого, 2001. – 256 с.

32. Клековкін О. Сакральний театр Генеза. Форми. Поетика. : структур.-

типол. дослідж. / Клековкін О. Ю. – Київ : КДІТМ ім. І. К. Карпенка-Карого,

2002. – 272 c.

33.Клековкін О. THEATRICA : Лексикон / Клековкін О.; Ін-т проблем сучасн. мист-ва НАМ України. – Київ : Фенікс, 2012. – 800 с.

34.Клитин С. История искусства эстрады : [учебн.] / Клитин С. – Москва

:Изд. Е. С. Алексеева, 2008. – 448 с.

35. Клитин С. Эстрадные заведения: Пятнадцать очерков для

профессионалов и любителей эстрадного искусства / Клитин С. – Москва :

ГИТИС, 2002. – 352 с.

36. Кнебель М. О. О действенном анализе пьесы и роли / Кнебель М. О. –

Москва : Искусство, 1982. – 119 с.

37. Конович А. А. Театрализованные праздники и обряды в СССР /

Конович А. А. – Москва : Высш. шк., 1990. – 208 с. ; ил.

38. Корниенко Н. Режиссерское искусство Леся Курбаса. Реконструкция

(1887–1937) / Корниенко Н. – Киев. : Гос. центр театрального искусства имени Леся Курбаса, 2005. – 408 с.

39. Корнієнко Н. Український театр у переддень третього тисячоліття.

Пошук : (Картини світу. Ціннісні орієнтації. Мова. Прогноз) / Корнієнко Н. –

Київ : Факт, 2000. – 160 с.

40. Костелянец Б. О. Драма и действие: Лекции по теории драмы / сост. и

вст. ст. В. И. Максимов; вст. ст. Н. А. Таршис. – Москва : Совпадение, 2007. – 502 с.

педагогической деятельности клуба / Марков О. И. – Москва : Просвещение,

Ленинград : ЛГИК, 1986. – 80 с.

Москва : Физкультура и спорт, 1977. – 224 с. : ил.

59.Словник української мови : в 11 тт. / АН УРСР ; Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. – Київ : Наукова думка, 1970 – 1980.

60. Современный театрально-драматический словарь / авт.-сост.

А. Г. Баканурский; А. П. Овчинникова. – Одесса : Студия «Негоциант», 2007. –

340 с.

61. Станиславский К. С. Работа актера над собой : работа над собой в творческом процессе переживания : дневник ученика / Станиславский К. С. –

Санкт-Петербург : Прайм-ЕВРОЗНАК, 2009. – 408 с., ил. – (Актерская книга).

62. Театральная энциклопедия : в 6 т. / гл. ред. С. С. Мокульский (до

1961 г.), П. А. Марков (с 1963 г.); редкол. : Г. Н. Бояджиев, Ю. А. Дмитриев,

Н. Г. Зограф и др. – Москва : Сов. энцикл., 1961–1967. – (Энциклопедии.

Словари. Справочники).

2000. – 782 с.

ІНДЕКС