1 Специфіка філософського освоєння світу. Структура філософії

Термін «філософія» має давньогрецьке походження: його утворено від двох давньогрецьких слів: «phileo» – люблю та «sophia» – мудрість. Отже, у буквальному перекладі «філософія» – це є любов до мудрості, чи «любомудріє». Саме так, як «любомудріє», тлумачили філософію геніальні давньогрецькі мислителі Піфагор та Платон. Вважають, що автором терміну «філософія» є саме Піфагор.

З часу свого виникнення – кінець VII – початок VI ст. до н. е. – і до сьогоднішнього дня філософія, зберігаючи власну специфіку, постійно уточнює предмет свого осмислення. Особливості цього предмета в наступному:

1) предмет філософії є історично змінним, оскільки історично змінними постають самовиявлення та самоусвідомлення людини;

2) уся історія філософії фактично входить у окреслення її предмету, оскільки лише за такої умови ми і здатні окреслити «топографію» людськості;

3) філософія постає своєрідною формою збереження та забезпечення історичної неперервності людської свідомої самоідентифікації, вона покликана тримати весь час у полі уваги та у актуальному стані всі основні виявлення людини як людини.

Спираючись на численні існуючі визначення філософії, можна виділити такі найперші риси філософського мислення.

По­перше, дане мислення є усвідомленим та свідомо вибудованим, а оскільки при цьому йдеться про світоглядні уявлення та орієнтири, то воно постає формою людського самоусвідомлення, тобто у ньому завжди декларується момент присутності людини; це є мислення під кутом зору людини, її життєвих зацікавлень та життєвого вибору.

По­друге, філософія доводить свої основні твердження до гранично можливого рівня узагальнення. Ця риса зумовлена прагненням філософії відшукати сталі, фундаментальні, еталонні орієнтири для людини, тобто такі, які не є ситуативними та скороминущими.

По­третє, філософія окреслює дійсність не лише у її наявному стані, а переважно через її внутрішню необхідність та через належне, тобто вона не просто каже про те, що є, а й про те, як має бути. Справа у тому, що ідеальні, еталонні виміри дійсності у реальності відсутні, проте, коли ми маємо їх у свідомості, то отримуємо можливість оцінювати та вимірювати будь­які реальні стани дійсності, бо всі вони постають у порівнянні із еталонами як певна міра відхилення від останніх. Здатність оцінювати дійсність, а не лише сприймати її, є колосальною перевагою людського інтелекту, запорукою людського прагнення до розвитку, до самовдосконалення. У філософії це позначається так, що лише людина володіє здатністю судити, тобто співставляти, вимірювати дійсність, тому саме судження постає для філософії вирішальною формою людського мислення.

По­четверте, філософське мислення більшою мірою є мисленням про мислення, думкою про думку, ніж мисленням та думкою про якусь реальність. Точніше, реальність самого мислення та самої думки і постає для філософії найпершою реальністю. Значною мірою це пов’язане з тим, що філософія намагається осмислювати не часткові явища, а ситуацію перебування людини в світі, спираючись при цьому на здатність людини мислити та усвідомлювати.

По­п’яте, філософське мислення постає внутрішньо пов’язаним, логічно послідовним, а значить – аргументованим, обгрунтованим. Філософія апелює до розуміння, до людської здатності мислити та осмислювати реальність.

По­шосте, всі зазначені риси філософського мислення резюмуються тим, що саме у філософії та за допомогою філософії людина заявляє про своє бажання взяти на себе саму відповідальність за свідоме вирішення своєї життєвої долі. Тобто тою мірою, якою людина здатна на сьогодні осмислити та зрозуміти себе і своє становище у світі, тою мірою, якою вона просякнута рішучістю пройти усю можливу дистанцію розумового прояснення своєї життєвої ситуації, – саме тою мірою вона філософствує або постає філософом.

Означені характерні риси філософського мислення дозволяють не лише орієнтуватись у тому, що саме можна вважати філософією, а ще й виразно побачити те, чим філософія відрізняється від інших провідних форм людської інтелектуальної діяльності. Видатний німецький філософ ХІХ ст. Г. Гегель вважав, що вищі здатності людського інтелекту проявляються у розумінні (яке втілюється у науку та філософію), переживанні (яке втілюється у мистецтво) та відчутті нашої вихідної спорідненості із найпершими засадами буття (яке втілюється у релігію). Відповідно, найперші риси філософії і проявляються через її порівняння із наукою, мистецтвом та релігією.

Предметом філософії є відношення «людина — світ». Осмислення цього відношення, зрозуміло, передбачає осмислення філософією специфіки як самої людини, так і світу, в якому вона здійснює свою життєдіяльність. Філософія як одна із форм духовної культури людства проявляє, реалізує себе двояким чином – як особлива форма знання і як історичний тип світогляду. Такий спосіб буття філософії зумовлений тим, що її предмет співпадає з предметом світогляду. Філософське знання – знання не про конкретне, а про загальне. Вона втілює його в особливі мислиннєві форми – філософські категорії. Дане знання має аргументований, доказовий характер. Цим філософія схожа на науку, але вона не є наукою. Висновки науки мають однозначний характер. Філософське ж знання вирізняється плюралістичністю. Крім того, філософське знання має виражений світоглядний характер.

Філософія як особливе духовне утворення має власну структуру. Її утворюють змістовні блоки філософії, кожен з яких має свою специфіку, передусім змістовного та функціонального плану. Базовими компонентами структури філософії виступають:

– історія філософії. В рамках цього розділу відбувається осмислення історії становлення філософського знання, формування, функціонування та трансформації основних і другорядних філософських питань та проблем, боротьба різних філософських напрямів, течій, шкіл;

– онтологія. Це філософське вчення про буття, перш за все, буття як таке, а не лише про окремі види чи прояви буття. Тут найпершими постають питання про те, чому взагалі можливе існування, у який спосіб можна розуміти буття, як людина пов’язана із буттям;

– гносеологія (в дослівному перекладі «теорія пізнання»). Вивчає питання про природу, чинники та результати людської пізнавальної діяльності, умови продукування та ознаки достовірних знань, про умови та можливості їх практичного використання. Сьогодні ширше використовується термін «епістемологія» (теорія знання); у більшості країн так називають вчення про наукове пізнання, проте цей термін може позначати і певний історичний рівень усвідомлення природи пізнання:

– соціальна філософія. Досліджує причини та механізми становлення людського суспільства, особливості його функціонування, специфіку взаємодії суспільства і природи;

–  філософія історії. Осмислює граничні питання людської історії: чому людство перебуває в стані історичного процесування, куди прямує історія, хто є її суб’єктом, чи існують закони людської історії та ін..;

– філософська антропологія. В рамках даного розділу представлена проблематика становлення людини як соціальної істоти, особливостей її буття у соціумі, механізмів людської життєдіяльності, становлення та функціонування різноманітних об’єднань людей.

В структуру філософії крім вищеназваних змістовних блоків входять також інші блоки: етика, естетика, логіка та ін. Одна із особливостей цієї форми духовної культури в тому, що в процесі її історичного функціонування періодично формуються нові розділи філософського знання. Окремі із них набувають статусу самостійних  форм знання. Так, наприклад, сталось із психологією.