- •1. Виникнення держави у Римі
- •2. Періодизація римського права
- •3. Суспільний та державний лад Риму
- •5. Поняття та види джерел римського приватного права
- •6. Закони 12 таблиць, загальна характеристика. Кодифікація Юстиніана
- •7.Юриспруденцій періоду республіки. Правові школи
- •8. Правоздатність фізичних осіб. Поняття і зміст
- •9. Правоздатність фізичних осіб. Поняття і зміст правоздатності
- •10. Дієздатність. Елементи й обсяг.
- •11. Capitis deminutio та зменшення громадянської честі.
- •12. Правовий статус квіритів, латинів, перегринів, рабів, колонів.
- •13. Поняття, правосуб’єктність і види юридичних осіб.
- •14. Поняття та особливості сімейних правовідносин. Умови й порядок
- •15. Укладення шлюбу
- •16. Поняття та види шлюбу за римським приватним правом
- •17. Конкубінат і контуберніум
- •18. Батьківська влада (Patriapotestas). Усиновлення та узаконення.
- •19. Поняття та загальна характеристика речових прав. Поняття і види речей.
- •24.Захист права власності.
- •25.Просте тримання(detentio).
- •26.Поняття і види прав на чужі речі
- •30)Стаття 396. Захист речових прав на чуже майно
- •36. Загальна характеристика позадоговірних зобов'язань.
- •37. Поняття та види квазіконтрактів.
- •Квазіделікти
- •39. Поняття та види спадкування
- •40. Спадкування за заповітом
- •41. Спадкування за законом (hereditas ab intestato)
- •42. Необхідне спадкування (обов'язкова частка)
- •43. Прийняття спадщини
- •44. Легати та фідеїкоміси
- •45. Форми захисту прав
- •46. Самозахист прав.
- •47. Особливі засоби преторського захисту
- •48. Поняття і види позовів
- •48.Позовна давність
- •50. Загальне поняття про легісакційний .
- •51. Формулярний процес.
- •52. Формула та її складові частини.
- •53. Екстраординарний процес.
- •54. Поняття рецепції римського права
- •55. Чинники рецепції римського права
- •56) Форми рецепції римського права
- •61) Рецепція римського права в Україні
50. Загальне поняття про легісакційний .
Легісакційний процес. Це найдавніша форма республіканського судочинства, яка існувала за часів республіки близько до 126 р. до н.е. В самій назві, за деякими відомостями, відбита історія його розвитку. За повідомленням Гая, цю форму процесу почали називати легісакційною тому, що вона була заснована на законі як противага застарілим формам приватної саморозправи. Legis actiones в перекладі на українську — законні дії. Приватна саморозправа формально не грунтувалась на законі. Гай же запропонував й іншу версію походження назви: позивач повинен був починати виклад своєї вимоги словами закону, яким він обґрунтовував її. На нашу думку, переконливішою є перша версія: per legis actiones — діяти законним чином, на законній підставі, не вдаючись до насильства.
Легісакційний процес міг здійснюватися в одній з п'яти форм: засобом закладу; накладанням руки; взяттям застави; вимогою про призначення судді; запрошенням відповідача до суду. Повний опис цих форм процесу, виконаний Гаєм, до нас не дійшов, проте є деякі дані, що дають змогу уявити собі загальну картину легісакційного процесу.
Передусім легісакційний процес відзначався обтяжливим формалізмом, складною процедурою, носив яскраво виражений становий характер, був розрахований на досить обмежений господарський оборот.
Процес розгляду спору починався звертанням позивача зі своєю вимогою до претора. Спеціально встановлена форма звертання зобов'язувала позивача починати її словами закону, на який він посилався на підтвердження своїх вимог. Найменший відступ від форми звертання призводив до втрати права на позов — процес припинявся. Позовні форми (форми звертання до претора) жерці (понтифіки), які на той час виконували функції юристів, зберігали в суворій таємниці і надавали простим людям за певну винагороду. Якщо ж форма звертання не була відома позивачу, він не міг одержати позовний захист своєму праву. Не завжди позивачеві вдавалося точно дотриматися форми звертання до претора ще й тому, що запам'ятати її було непросто. Проте тільки суворе дотримання форми звертання давало позивачеві право продовжувати процес.
Характерна риса легісакційного процесу — забезпечення явки відповідача до претора і в суд, що не було обов'язком цих та інших державних органів. Позивач, бажаючий розглянути свою судову справу, зобов'язаний був забезпечити явку відповідача до претора і до суду доступними йому засобами, навіть застосовуючи силу. Якщо позивач займав у суспільстві досить високе становище, перед ним не виникало труднощів доставити відповідача до суду. Коли ж відповідач займав високе становище в суспільстві, то важко уявити, якими засобами позивачеві вдавалося доставляти його до претора чи до суду. Такий відповідач завжди мав змогу відбитися від примусу з боку позивача за допомогою рабів, використати свої інші можливості. В разі неявки відповідача до претора розгляд спору не починався. Хоча римське право передбачало багато негативних наслідків для такого відповідача, проте всі вони носили формальний характер, легко нейтралізувалися могутністю відповідача.\