Антична теорія буття
Категорія "буття" знаходить свою адекватність тільки в IV ст. до н.е. у філософії Геракліта і Парменіда, але, слід зауважити, що становлення її починається набагато раніше - ще з мілетської школи. Ще в VI ст. до н.е. філософи мілетської школи Анаксимен і Анаксимандр найпершими стали критикувати міфологічну картину світу і запропонували натомість богам Олімпу стихії та світила як підстави світу і космосу, що виникли з правещества, яке саме по собі визначалося як вища і абсолютне "божество". Ще один представник мілетської школи - Фалес також завдав нищівного удару по національно-охоронним світогляду греків, оголосивши це тим, що головною підставою всього існуючого на землі є вода, яка ніяк не пов'язана з родом і традицією, оскільки мова йде не про конкретну воді, а про воду загалом, яка не може бути як "своєї", так і "чужий".
Зруйнувавши всі існуючі культурні традиції, перші філософи спрямовувалися в пошуки єдиного безособового початку всього того, що є в на землі і в світі, відвернувшись при цьому від існуючих світоглядів на ті першооснови, які пов'язані з богами Олімпу. Протягом цих пошуків йшло повне руйнування міфів, які були основними світоглядами греків.
Перші філософи розглядали гарантом існування кожної речі в світі як момент єдності, в основі якого могли виступати і повітря, і вогонь, і вода, і т.д. Природа єдності була не суттєвою: головне полягало в тому, що ця єдність була цілком стійким і знаходилося за межами компетенції олімпійських богів. Філософи, використовуючи пошук єдності світу і стабільності, розглядали граничні і загальні його заснування, які були дані не тільки почуттям, а й розуму. Філософські міркування про перші засадах - це свідчення розуму про іншої реальності, що не схожою з тією, в якій живе справжній чоловік. Чи не з проста філософ Демокріт (V ст. До н.е.), згідно з переказами, зважився виколоти собі очі, щоб ніщо не завадило розуму "розглянути" справжній світ. Саме в античній Греції виникають перші спроби розуміння буття, як сталого, стійкого – архе. Таке трактування вказувало на те, що на «поверхні явищ» можуть відбуватись зміни, але у своїй основі буття є незмінним і невмирущим. Таке поняття буття було введене Парменідом, який зазначав, що «нічого осмислити неможливо, бо сам акт мислення переводить все в рамки буття».
Античні філософи спрямовувалися в пошуки єдиного, але такого, яке дано тільки розуму (думки). Більше за всіх у цьому напрямі просунувся філософ Парменід, який був основоположником єлейської школи (IV-V ст. До н.е.), який оголосив граничним підставою космосу та світу думка як таку, абсолютну думку. Надалі філософи будуть називати її "чистої", маючи на увазі те зміст думок, не пов'язане з чуттєвим і емпіричним досвідом людей. Парменід постулював присутність за речами предметно-чуттєвого світу зовсім іншого світу, який виконував гаранта стабільності і стійкості всього того, що є на небі і землі. Буття, як характеризує його Парменід, це щось, що дійсно є, що є справжнім світом, які перебувають за предметно-чуттєвим світом. Щоб забезпечити розуміння буття людей, не здатним мислити в даному напрямку, тобто філософствувати, Парменід намалював чуттєвий образ буття: буття - це куля, сфера, яка не має просторових кордонів. Якщо порівняти буття зі сферою, філософ скористався вже сформованим в античності переконанням у тому, що сфера - найдосконаліша і найпрекрасніша форма серед багатьох інших просторово-геометричних форм. Парменідовська інтуїція буття була піддана критиці ще в античні часи через випливають з неї висновків про те, що розум людини не самодостатній. Так, наприклад, софісти (Протагор, V-IV ст. До н.е.) намагалися витіснити акцент філософствування з буття на людину, яка на їх думку, був мірою всіх речей, місцем виявлення існування. Сократ (V ст. До н.е.) теж не був згоден з визначенням людини бути безпосереднім медіумом Божественної істини. Він стверджував, що між Божественною істиною і людиною існує певна дистанція, яку можна подолати тільки завдяки власному мисленню.
Основне в філософії Платона є переконання, що існують в дійсності дві площини буття, дві сфери, які в основі розходяться між собою. У Платона ці сфери є сфери матерії та "ідеального буття", "ідей". Ідеї існують зовсім не так, як матеріяльні речі. Тому помилкові усі спроби викладу теорії Платона, як теорії про "два світи", закиди йому, що він, мовляв, "гіпостазує" ідеально — буття тощо. Платон розрізняє два зовсім різні засоби пізнання: це пізнання цілком неясне, непевне, змислове, якого предметом є матеріяльний світ, що вічно хвилюється, змінюється, несталий та який важко схопити, зафіксувати вищим засобом нашого пізнання — розумом, та висловити це пізнання словами. Але є й пізнання інше — розумове: об'єктами цього пізнання є сталі, незмінні поняття, про які ми можемо сказати щось певного з абсолютною точністю, та можемо це пізнання закріпити в слові та іншими засобами (числом).
Платон наводить приклади "ідей" з різноманітних сфер буття — як типи держави; як типи, постаті істот — "побожна" людина, "смілива", "справедлива" людина, як "зразки" земних речей; об'єкт математичної науки в протилежність до тих матеріяльних "реальних" речей, що є завжди лише певним "ниближенням" до ідеї, наслідуванням її, яке є гірше за свій "оригінал" — "ідею". В пізнанні, за Платоном, беруть участь якісь позарозумові сили. Це в першу чергу — любов, "Ерос". В гарних промовах співпромовців в одному з найславніших своїх діялогів "Бенкет" ("Симпосіон") Платон розвиває теорію філософічної любови, любови до ідеального буття, що керує пізнанням. Весь "світ ідей" схарактеризовано у Платона, як божественне буття. Найвища ідея, "ідея добра" є Бог. Душа людини є самостійне буття, що знаходиться в матеріяльному тілі. Душа є безсмертна. До єства душі належать три основних сили: розумна, "пристрасна" (афекти) та вольова. Найвища з цих сил є розумна, якій мають підлягати інші: це основа етичних поглядів Платона. Він не вважає властивою формою буття душі її існування в цьому світі, як сказано, вона безсмертна та по смерті тіла дістає нагороди або кари. Метода такого пізнання дійсности з основ, заложених в душі людській є діялектика Платона, що в основі своїй виросла з "маєвтики" Сократа, але влита в певні логічні форми, в яких дефініція та клясифікація грають основну ролю. Платон подав в кількох діялогах детально розроблені прикладі цієї діялектичної методи. Але поруч з таким шляхом пізнання Платон знає й містичне "просвітлення", "вгляд" в ідеї. Філософія Платона набула ще більшого значення з християнським переродженням античного світу. В виробленні християнської філософії думки Платона та його пізніших послідовників відіграли велику ролю. І в середньовіччя філософія Платона в межах християнського думання весь час конкурує з філософією Арістотеля.
Найвидатніший учень Платона Арістотель (384-322) походив з міста Стагіри в Півн. Греції (тому "Стагіріт"), Довгі роки (366-357) він пробув в академії як учень та викладач, але по смерті Платона залишив Атени та подався до Малої Азії, а потім зробився вихователем наступника македонського трону, Олександра (пізніше "Великого"). Закінчивши виховну працю, Арістотель повернувся до Атен, де заснував власну вищу школу — "ліцей" (чи лікей, також "перипатетична" школа), де працював від 333 до 322 р., до смерти. Вже в раніші роки свого життя Арістотель писав діялоги. В ліцеї Арістотель почав писати трактати, або замітки для власних викладів, які видано щойно по його смерті. З діялогів залишилися лише уривки, з пізніших творів страчена лише частина.
В уривчастих трактатах обговорює Арістотель загальні проблеми теорії буття. Ці практики дістали випадкову назву "метафізики", де уміщено було їх у збірки творів Арістотеля поза ("мета") фізикою. Як Платон розрізняє матеріальний, смисловий світ та правдиве ідеальне буття, так Арістотель протиставляє "матерію" та "форму"; так само протиставляє він і "матерію" та "ціль" в кожній речі. Арістотель полемізує проти того, що Платон відділює ідеальне буття (він говорить здебільше не про "ідею", а про "ейдос" — вигляд, постать речі, обидва слова походять від того самого пня) не поза речами, але в речах самих. Система Арістотеля, зокрема, узгляднює рух, розвиток, перехід між різними ступенями та формами буття. Всяке нижче буття має стремління до переходу до вищого, так би мовити — стремління наблизитись до досконалости, до "ідеалу". Всяке нижче буття ніби "любить" вище, стремить до нього (пор. "Ерос" Платона; зовсім інакше в християнстві!). Цілий світ є органічне ціле, зв'язане такими переходами, посередніми формами, ступенями.
Епікур (341-271) з острова Самосу жив та вчив в Атенах, визначному філософічному центрі грецького світу. Мотиви свого філософування він сам пояснює, говорячи про своє бажання звільнити людей від страху перед невідомим, таємничим, головно перед смертю. З цим мотивом зв'язані всі частини його філософії: логіка, фізика і етика (цей поділ стає пізніше традиційним). Епікурейська "школа" — себто течія — проіснувала довгі століття, але по Епікурі вже не дала якогось мисленника більшого маштабу. Знайдено цілу бібліотеку епікурейської літератури в Геркулянумі, що дає нам змогу скласти собі уявлення про характер пізнішої літератури цієї "школи". Епікурейці можуть з гордістю подивитись лише на великого римського поета Люкреція (він жив в 1. в. до Хр.), що в своїй поемі про природу (єство) речей дав поетичний виклад філософії епікуреїзму.
Найвидатнішим з'явищем неоплатонізму є Плотін (204-270) з Олександрії, що студіював там філософію у загадкового Амонія Саккаса сам почав викладати філософію десь коло року 240. Після подорожі до Персії Плотін переїздить до Риму, де до його філософічного кола належав імператор Галлієн та його дружина. В Римі Плотін і вмер. Його твори-трактати. 54 за числом, розподілені старими видавцями на шість "Енеад" (дев'яток), писані на різні теми, видано щойно по його смерті. Вони охоплюють цілу систему думок Плотіна, хоч освітлюють різні питання і нерівномірно. Справжнє буття залишається у Плотіна, як це було у платоніків взагалі, головною темою філософії.
Справжнє буття є Бог, але вже його ім'я "єдине" треба розуміти негативно. Тому всі його ознаки є "негативні". "Єдине" не є многість, воно не потребує нічого, воно є неподільне, не просторове, не часове, в основі не таке, як усі об'єкти у світі. Воно не матеріяльне, але також не дух, ані душа, не має якости чи кількости. Про його єство нічого певного не можемо сказати, бо є зайве питати: можна означити його лише негативно ("негативна теологія"). "Єдине" вище за всі речі, (надбуття), тому ані від чого не залежить, дійсно вільне, залежне лише від себе самого, засноване на собі самім. Негативні означення вказують на те, що "Єдине" посідає абсолютну повноту буття. Воно не має в собі ніякої диференціяції (поділу), тому залишається в абсолютному спокої, без руху. Воно є абсолютне джерело всякого буття. Але залежність усякого буття від Єдиного не має того характеру, про який говорить філософічна традиція в відношенні до Бога. "Єдине" не впорядковує світу, не утворює його, не знаходиться в ньому. Ті позитивні означення, що їх все ж називає Плотін, характеризують це своєрідне становище Єдиного: воно є, говорячи термінами Арістотеля, "чиста енергія" (дійсність), чинність, активність. Але, поскільки воно не має поза собою ніякого об'єкта, його чинність направлена на себе самого; воно є творчість, що творить себе самого: тут немає різниці між творцем та утвореним. Свобода та воля — ще інші позитивні означення, що їх відважується вживати Плотін.
Найнижчий шар буття є матерія, що, власне, є небуття, цілком позбавлена ознак, її ознаки є власне брак, "позбавлення" (стересис) певних ознак. Лише через вплив ідей повстає матеріяльний світ. Матерія як така є лише чиста "можливість". Вона лише приймає впливи згори. Брак позитивних ознак в матерії характеризує її, як джерело зла, також і морального зла.