Середньовічна теорія буття
Середньовічна доба в основному належить до епохи феодалізму (V - XV ст.). Хоча вона й була спадкоємицею античної філософії, але багато в чому відмінна від неї. Людина феодального суспільства усвідомлювала себе одухотвореною істотою. Оскільки найдосконалішим виявом духовності мислився Бог і знання про нього, то богослов'я, теологія підносилися на рівень "найголовнішого" знання, здатного дати вичерпні відповіді на всі "загадки буття". Християнсько-феодальна ідеологія проголошувала "неістотними" тілесні характеристики людського індивіда, які раніше (в античності) оцінювалися як найбільш значимі.
Центральне місце в середньовічній філософії займає онтологічна проблема - проблема буття. І хоча конкретне трактування цієї проблеми в Августина, Еригуени, Аквінського різне, усі вони, про що було вже сказано вище, виходили з принципу креаціонізму - створення світу Богом з нічого. Хоча середньовічна філософія і не заперечує буття світу, його об'єктивного існування, вона проводить розмежування між буттям речей світу, усього, що в ньому існує, у тому числі і нашого мислення, і буттям Бога. Справжнє буття, досконале, незмінне має лише Бог.
З проблемою буття нерозривно зв'язана і теорія пізнання, епістемологія,
Найвидатнішим філософом середньовіччя був Фома Аквінський (1225 або 1226 - 1274 рр.). Він в основних рисах розробив систему "покатоличеного" арістотелізму - створив, так зване, вчення - томізм. Фома визнавав, що деякі з догматів теології можуть бути доведені філософією (буття Бога, єдність та інші властивості Бога, безсмертя людської душі тощо). Зокрема, випрацював п'ять класичних доказів буття Бога:
- оскільки все на світі рухається, то повинен бути "першодвигун" або "першопоштовх" руху - Бог.
- всі явища і предмети мають причину свого виникнення та існування. Першопричина усього - Бог.
- Все в світі існує не випадково, а з необхідністю, ця необхідність - Бог.
- Всі речі мають різні ступені досконалості. Тому повинно існувати абсолютне мірило досконалості - Бог.
- У природі все має певний сенс, доцільність свого існування. А значить, повинна існувати "остання" і головна ціль - Бог.
Проте деякі інші догмати християнства не піддаються раціональному обґрунтуванню. (Про Трійцю, про втілення Христа, про воскресіння з мертвих). І не тому, що вони нерозумні й ірраціональні, а тому що вони "надрозумні". Їх Фома тлумачить людину як істоту, що знаходить свій вияв у неповторності індивідуальної людської душі. Індивідуальність ця зберігається у безсмертній душі і після смерті тіла. Проте таке "безтілесне" існування душі є "неповним". "Повна" субстанція людини потребує єдності душі й тіла, що остаточно і повинно реалізуватися в день "страшного суду" возз'єднанням душі з воскресаючим тілом. Ідея єдності душі й тіла, так само як і їх неповторності, виявляє певну гуманістичну тенденцію у міркуваннях "ангельського доктора". В своєму тлумаченні істини і процесу пізнання Ф.Аквінський формально погоджується з Арістотелем, визначаючи істину як "узгодженість", "адекватність" розуму і речі.
Хома виходить з того, що пізнання починається з чуттєвої ступені. Предмети впливають на наші органи чуттів, і на цій основі в розумі виникають образи, з якими працює інтелект, виділяючи з одиничних сприймань загальне і формує на цій основі поняття, проникаючи в такий спосіб у сутність речей, їхнє буття. Тут Хома Аквінський йде слідом за Аристотелем, але далі шляхи їхні розходяться. З погляду Аквінського, хоча чуття і є тією основою, на якій інтелект формулює поняття, розум пізнає в речах не їхні матеріальні риси, а їхню духовну сутність, їхню ідеальну форму, універсали, що об'єктивно існують у речах, будучи вираженням їхнього божественного походження. Розум, таким чином, пізнає в речах їх божественну ідеальну сутність, тим самим наближаючись до своєї кінцевої мети - пізнання Бога, тому що кожна річ, настільки є істинною, наскільки наближається до подібності з Богом. Через це релігійне одкровення вище від пізнавальної здатності розуму, у ньому Бог сам або через своїх апостолів відкриває нам найвищу істину.
Починається середньовічна філософія з періоду апологетики, тобто захисту й обґрунтування християнства. Один із провідних представників апологетики К. Тертулліая ставить риторичне запитання: Що є спільного між філософом і християнином, між учнем грецької мудрості і учнем неба? Нова "божественна" мудрість, на його думку, настільки глибша від старої (грецької, "земної"), що здається зовсім незрозумілою, і навіть абсурдною щодо неї. Водночас, інтенсивно йшли пошуки в античній спадщині Ідей та позицій, придатних для освоєння з подальшою їх трансформацією у зміст нового світогляду і нової культури. Такими, як показала наступна історія, стали платонізм і арістотелізм.
Процес систематизації і впорядкування теологічно-філософських принципів християнської ідеології з найбільшою інтенсивністю відбувається y IV ст. Григорій Назіанзін, єпископ константинопольський, прозваний Богословом; Василій Великий, єпископ Кесарійський; Григорій, єпископ Ніський - всі троє учасники так званого "каппо-докійського гуртка", або як їх називають в церковній літературі, "три світочі капподокійської церкви" - були серед тих, хто брав безпосередню участь в цьому процесі, вкладаючи в нього душу і серце.
Західними "отцями церкви" вважають Амвросія (340 - 397pp.),єпископа Медіоланського(Міланського), Ієроніма Блаженного (345 420 pp.), перекладача Біблії на латинську мову і, нарешті, найвідомішого серед них, і одного з найзначніших філософів середньовіччя Аврелія Августина (354 - 430 pp.), працями якого й завершується період становлення та утвердження феодально-християнського світогляду, період патристики.
"Капподокійці" впорядкували систему християнської думки головним чином на основі неоплатонічної філософії, пристосовуючи останню до світоглядних установок нової (феодальної) суспільної свідомості. Так, неоплатонівський принцип "спадаючої досконалості", застосований для обґрунтування "троїстості" християнського Бога, був витлумачений Григорієм Ніським у дусі "вирівнювання" рівнів "повноти буття" (Єдиного, Розуму і Душі) та проголошення рівноцінності іпостасей ("ликів") божественної трійці. Представник пізньої схоластики Вільям Оккам (1300 -1349,1350 рр.) зайняв більш крайню номіналістичну позицію. Це виявилося, насамперед, у послідовному проведенні Оккамом позиції "двоїстої істини" аж до повного розподілу предметів теології і філософії, яка цілком незалежна від теології, спирається у своїх дослідженнях лише на розум і досвід.
Однією з характерних рис кризової середньовічної свідомості стало поширення в кінці XIII - на початку XIV ст. містики. Найвідомішим її представником був Йоган Екхарт (1260 - 1327 рр.). На його думку, Бог "присутній" у всьому, але жодна істота, за винятком людини, не помічає цієї "присутності". Людина "помічає" Бога в собі, але не шляхом раціонального міркування, а "безпосереднім і мовчазним переживанням" Бога у найпотаємніших глибинах свого власного існування. Містичні ідеї послідовників Екхарта - Йогана Таулера (1300 - 1361 рр.), Генріха Сузо (1300 - 1365 рр.) таія. мали істотний вплив на становлення реформаційних ідей М. Лютера.