Новоєвропейська теорія буття
У Новий час і в XX ст. антична ідея об'єктивного буття трансформується: буття стало суб'єктивним. Навіть Бог (Абсолют) став залежати від внутрішньої установки людини на пошуки безумовного буття. Так, екзистенціалісти стверджують: Бог – не поза людиною, він – в ній.
У Новий час (XVII–XVIII ст.) буття розглядається як реальність, що протистоїть людині як суще, що освоюється людиною в її діяльності. Звідси виникає тлумачення буття як об'єкта, що протистоїть суб'єкту, як реальність, яка підвладна (підкорена) сліпим, автоматично діючим законам, наприклад, принципу інерції. Поняття буття обмежується природою, світом природних тіл, а духовний світ статусом буття не володіє.
Поряд із цією натуралістичною лінією, яка ототожнює буття з фізичною реальністю і виключає свідомість із буття, в новоєвропейській філософії формується інший спосіб тлумачення буття. Воно визначається на шляху гносеологічного аналізу свідомості та самосвідомості.
Новоєвропейську філософію умовно можна розділити на три етапи (напрями):
На першому етапі філософи - під впливом відкритих Н.Ньютоном законів механіки і закону всесвітнього тяжіння - прагнули побудувати цілісну картину світу, яка носила механістичний характер. У рамках такого світогляду природа розглядалася як величезний складний механізм, а людина - як машина, одухотворений робот.
У теорії пізнання виділяються дві протилежні тенденції: емпіризм, представники якого виводили знання з чуттєвого досвіду, і раціоналізм, прихильники якого вважали основним джерелом знання людський розум. Історично склалося так, що емпіризм був представлений в основному англійськими філософами (Ф. Бекон, Т. Гоббс, Дж. Локк, а також агностиками Дж. Берклі і Д. Юмом), в той час як раціоналізм був поширений в середовищі континентальних філософів (Р. Декарт, Б. (Барух ) Спіноза, Г. В. Лейбніц).
Ф. Бекон присвятив свою головну працю - «Новий Органон» - розробці вчення про метод пізнання. На його думку, існують три шляхи пізнання: «шлях павука», тобто висновок істин із чистої свідомості; «шлях мурашки» - збір емпіричних фактів за відсутності їх систематизації; і «шлях бджоли» - істинний шлях наукового пізнання, яке об'єднує в собі переваги перших двох шляхів, але позбавлений обмеженості будь-якого з них. Індукція, аналіз, порівняння, експеримент - ось основні умови його наукового методу.
Для подолання протилежності між матеріальними і духовними явищами Ф. Бекон обгрунтовує ідею матеріальності душі. Прихильники емпіризму відстоювали тезу: «Немає нічого в розумі такого, чого б до цього не було у відчуттях людини».
Їх ідейні опоненти-раціоналісти вважали лише мислення надійною підставою для пізнання. Лише в мисленні людина знаходить надійну опору в цьому світі. «Я мислю, отже, існую» (cogito ergo sum). Р. Декарт вважає, що лише дедукція може служити джерелом справжнього знання. Проробляючи шлях від самих загальних висновків до приватних положенням, науки осягають велику і таємничу «книгу світу». Світогляд Декарта був дуалістичним. Він стверджував, що світ складається з двох незалежних субстанцій: духовної (атрибутом душі при цьому вважається мислення) і матеріальної (атрибутом якої є протяг). Щоб пояснити дві роз'єднані субстанції, філософу довелося ввести поняття Бога, наявність якого забезпечує їх єдність.
Оригінальні погляди на природу реальності висловили Дж. Берклі і Д. Юм, які вважали, що вся навколишня людини дійсність є лише комплексом його відчуттів. Людина може пізнати тільки світ явищ, але не здатний проникнути в суть речей, дійти до знання законів навколишньої природи. У даному випадку взагалі заперечується можливість пізнання світу.
Важливе місце на першому етапі розвитку новоєвропейської філософії належить соціально-філософським концепціям Т. Гоббса і Дж. Локка, що заперечує у француза Ш. Монтеск'є авторство теорії природного права і суспільного договору. Ця теорія пояснювала походження держави і громадянського суспільства добровільної передачею людьми частини своїх природних прав сюзерену, що гарантує в обмін на це безпека їх життя.
Соціальна спрямованість філософії придбала центральне значення в XVIII столітті, в епоху Просвітництва, представники якої були переконані в тому, що суспільний прогрес є результат розвитку науки та освіти. Просвітителі вбачали причину відсталості в невігластві народу; на їх думку, середньовіччя є «провал в історії», але майбутнє суспільство має стати втіленням розуму і культурності. Не випадково, своє призначення ідеологи Просвітництва бачили в поширенні знань серед народу, видавали Енциклопедію, ратували за розвиток наук.
У Франції представниками Просвітництва є Вольтер, Жан Жак Руссо, Ш. Л. Монтеск'є, Д. Дідро, П. А. Гольбах та ін Слідом за філософами Ренесансу вони стверджували, що людина має необмежені можливості і лише конкретні соціальні умови, заважають їм реалізуватися. Будучи історичними оптимістами, філософи Просвітництва вірили, що людина розумний настільки, що в силах перевлаштувати своє суспільне буття на раціональних засадах, на принципах соціальної солідарності.
У німецьких державах другої половини XVIII - першої чверті XIX століть склався особливий тип філософствування, який, незважаючи на різні світоглядні позиції його представників, був об'єднаний під назвою німецької класичної філософії. Спільними моментами для класичної філософії є прагнення мислителів до створення цілісних філософських систем, критика повсякденного мислення, відродження інтересу до ідеї розвитку, до діалектики.
Засновником німецької класичної філософії по праву вважається І. Кант, творчий шлях якого ділиться на два періоди: докритичний (до 70-х років XVIII століття) і критичний. У роботах докритичного періоду філософії, спираючись на дані астрономії, фізики, біології, антропології та інших наук, розробляє ідею розвитку, стоячи на стихійно-матеріалістичних позиціях. У критичний період І. Кант задається питанням про межах людського розуму як пізнавального інструменту. Відштовхуючись від концепції «речі-в-собі», під якою у нього розуміються об'єктивно існуючі предмети, І. Кант вважає, що пізнання проходить три стадії: чуттєвого споглядання, розсудку (здорового глузду) і розуму. При цьому свідомість спирається на апріорні, тобто досвідні форми, в тому числі причинність, простір, час і ін., завдяки чому річ «є», перетворюється з «речі-в-собі» в «річ-для-нас». Етика І. Канта є етика боргу. Основним етичним законом І. Кант проголошує категоричний імператив, тобто формальне внутрішнє веління, що існує в свідомості людини як вічний, незмінний закон і ідеал його поведінки. Звідси - вчинок буде тоді моральним, коли він відповідає цьому моральному закону, а не тієї дійсності, яка оточує людську особистість.
Поставлені І.Кантом гносеологічні проблеми еволюціонували в працях Ф.В.І.Шеллінга і І. Г. Фіхте в сторону діалектики, поки, нарешті, не були сформульовані Г.В. Ф.Гегелем у вигляді тези про тотожність мислення і буття. Представивши весь природний історичний і духовний світ як процес, тобто в безперервному русі і розвитку, Г. В. Ф. Гегель робить спробу розкрити внутрішній зв'язок цього руху, формулює основні закони і категорії діалектики. Різноманітні прояви реальності є саморозгортання абсолютної ідеї - спочатку вона саморозвивається сама в собі, потім формує неорганічний і, зрештою, соціальний світ. Абсолютна ідея є не тільки початком, але і завершенням розвитку світу в цілому, тією метою, до якої прагне цей розвиток. У цьому виражається суть об'єктивного ідеалізму Г.В.Ф.Гегеля.
Філософська система Г.В.Ф.Гегеля носить енциклопедичний характер, зачіпаючи розвиток духу, суспільства і природи. У створенні своєї системи філософ керується принципом тріади: теза - антитеза - синтез. Таким чином, дана філософська конструкція суть діалектична логіка.
Учень Г.В.Ф.Гегеля Л. Фейєрбах критикує гегелівське розуміння людини як іманентно діяльного істоти, підкреслюючи при цьому вплив на нього природи. Антропологічний матеріалізм Л. Фейєрбаха виходить з біологічної природи людини, що залишається незмінною щодо соціальної історії. Характерно, що в поглядах на суспільство матеріаліст Л. Фейєрбах залишався ідеалістом, оскільки причину зміни форм соціального устрою він бачить у зміні релігійної свідомості. Піддавши грунтовної критики у своїй роботі «Сутність християнства» зміст релігії, Л. Фейєрбах, проте, визнавав за нею певні конструктивні функції, для чого запропонував створити нову - «земну» релігію, релігію любові.
Для зарубіжної філософії XX ст. теж є характерним прагнення зрозуміти буття, виходячи з аналізу свідомості. Але тут аналіз свідомості не ототожнюється з гносеологічним (теоретико-пізнавальним) аналізом, а передбачає цілісну структуру свідомості у всій розмаїтості її форм і в її єдності з усвідомлюваним світом. Так, у "філософії життя" (зокрема Дільтей) буття співпадає з цілісністю життя.