2.1 Використання образу реальних людей для зображення героїв роману

Усі найкращі героїні Теккерея списані з дами його серця — такою, якою він її бачив і свідомо, хоч, здається, й хибно оцінював. Це історія англійської літератури, загалом, визнано. Не відомо, однак, те, як він переносив у сюжети романів бажане їм насправді. Так, через нехай п'ятнадцять років, нехай не без провокації з боку Беккі, але все ж таки Доббін отримує свій приз — довго й безнадійно улюблену ним Емілію. У «Генрі Есмонді» шлюб Каслвудів списаний з того, як Теккерей бачив шлюб Брукфілдів: лорд Каслвуд усім хороший, але Генрі все частіше бачить леді Каслвуд заплаканою. Щоб здійснити бажане самим автором насправді треба хоча б у романі леді Каслвуд — милий ідеал! - Від шлюбу звільнити. І ось лорда Каслвуда вбито на дуелі, а Генрі зрештою розуміє, хто його справжня кохана — зовсім не інтриганка Беатріс, а леді Каслвуд. Вони їдуть до Америки, щоб жити довго і щасливо і ще встигнути зробити потомство. У житті Теккерея такого пізнього щастя був. Навряд він про нього не мріяв.

У перших російських перекладах «Ярмарку» роман називався «Базар життєвої метушні». Ярмарок чи базар – не принципово. А ось замінивши суєту на марнославство, ми деяку шкоду сенсу завдали. Так, англійське слово vanity має обидва ці значення — «метушня» і «славославство». Але тільки слово «славославство» позбавлене асоціації з Книгою пророка Еклезіаста, і роман Теккерея перестає прочитуватися як книга про людське суспільство взагалі і за всіх часів: «метушня суєт», «все суєта». От і пишуть вітчизняні літературознавці: реалізм, мовляв, зображення англійського буржуазного суспільства першої третини ХІХ століття. Але роман Теккерея глибший і значніший. І треба не забувати, що він — автор не одного-єдиного роману, нехай у нашій країні відомий лише «Ярмарок». "Ребека і Ровена" (роман-продовження "Айвенго" Вальтера Скотта), "Генрі Есмонд", "Ньюкоми", "Віргінці" - все це золотий фонд європейської літератури.

Гумористичні ситуації у Vanity Fair

Джозеф, збентежений, коли вперше зустрічає Ребекку, червоніє, не може розмовляти і відриває мотузку дзвоника.

Сер Пітт — скупий, брудний, нечесний хам, який не вміє писати, не читає, їсть варену баранину і має в домі лише одну свічку; але він стоїть у багато прикрашеному срібному свічнику, а троє лакеїв подають варену баранину. Старий сер Пітт пропонує одружитися з Беккі:

«Я старий, але добрий. Я хороший на двадцять років. Я зроблю вас щасливим, подивіться, чи не зроблю. по-своєму. Я влаштую тобі поселення. Я все зроблю нормально. Дивись рік!" а старий упав навколішки й подивився на неї, як сатир.

Ребекка згадала картину жаху. Протягом цієї історії ми ніколи не бачили, щоб вона втратила присутність духу; але вона це зробила зараз, і заплакала деякі з найсправжніших сліз, які коли-небудь падали з її очей.

— О, сер Пітт! вона сказала. «О, сер, я… я вже одружений».

Коли вечірка готується покинути Брайтон, Амелія встає, щоб зібрати речі, а її чоловік лежить у ліжку, «жалкуючи, що у неї не було покоївки, яка б їй допомогла». Коли Беккі хоче вразити когось своєю домашністю та любов’ю до своєї дитини, вона дістає маленьку сорочку, яку шиє для маленького Родона, але він переростає її задовго до того, як вона закінчиться.

Джос закликає Беккі в її кімнату в «Слоні». Вона повинна швидко прибрати в будинку:

Тієї миті вона поклала в ліжко рум’яницю, пляшку бренді та тарілку ламаного м’яса. . . вона лягла на ліжко, а не на пляшку й тарілку, ви можете бути впевнені. . . вона пристрасним жестом розпачу приклала руку до серця, заховавши обличчя на мить у ліжко.

Пляшка коньяку всередині цокнула об тарілку, де була холодна ковбаса. Обидва були зворушені, безсумнівно, проявом такого горя. . . ця бездоганна істота — той жалюгідний незаплямований мученик — був присутній на ліжку перед Джосом — на ліжку, сидячи на пляшці бренді.

Висновок

У підсумку цієї роботи я можу зазначити ,та зробити висновок , що Теккерей висміює вікторіанське життя протягом усього роману. Для критики суспільних проблем свого часу він використовує іронію, сатиру та свій унікальний прийом, яким є використання ляльок. Крім того, той факт, що Теккерей розкриває, що його герої були маріонетками, посилює уявлення про ілюзію. Можна зробити висновок, що використання Теккереєм ляльок розкриває ілюзії його суспільства. Теккерей, як керівник вистави, або лялькар, закінчує роман мораллю.

Він показує своєму читачеві ілюзію, в якій вони йдуть, і в певному сенсі знімає з рук своїх ляльок і кладе їх назад у коробки. Мікрокосмом персонажів стає лялькова сцена. Теккерей показує, що люди займаються банальними, повсякденними справами, отримують матеріальне задоволення і стають маріонетками, керованими струнами бажання. Теккерей робить фінал своєї роботи своїми знаменитими словами «А! Vanitas Vanitatum! хто з нас щасливий у цьому світі? Хто з нас має своє бажання? чи, маючи його, задоволений? -Ходімо, діти, заткнемо скриньку й ляльок, бо наша п’єса розіграна» (657). Vanitas Vanitatum , що означає марнославство марнославства, показує, що бажання нескінченні і люди не в змозі їх задовольнити; Парадоксально, але задоволене бажання більше не буде бажанням, отже, у людей завжди будуть інші нові бажання, які чекають на виконання.

Автор роману незримо є учасником дії. Складається враження, що кожен з персонажів прагне стати героєм і у кожного є свої причини для цього, та подання про успіх. Однак править світом роману автор, який в роздумах критично оцінює вчинки персонажів, не залишаючи й сліду від привабливою індивідуальності. Читач розуміє, що все це тисячу разів було і дивиться на всі явища очима автора, сприймає нові відтінки і фарби, грані сенсу через призму авторських роздумів.

Назвавши свій твір «роман без героя», Теккерей підкреслив перше, його викривальний характер, по-друге, зробив акцент на проблему взаємовідносин в англійському суспільстві, виділивши для аналізу категорію снобів.

Роман насичений аналітичними відступами, без яких важко було б зрозуміти ставлення Кукольника до своїх лялькам. Але не тільки сам автор дає оцінку діям своїх персонажів, він вкладає її в уста інших учасників дії і ми часом дивуємося, наскільки різним і багатогранним є психологічний портрет.

Таким чином, роман без героя - це пародія на героїв, яких немає в реальному житті. Можливо, так сприймає світ сам Теккерей. Досить піссімістічно, але виражено з приголомшливою силою переконання.

Джерела

1.Bruce, Cicero. ‘‘Thackeray’s Vanity Fair.’’ The Explicator, Vol. 53, 1995 pp 85-87

2.Bunyan, John. The Pilgrim’s Progress. Revised by Berry E. Horner. NY: Reformation Press, 1999.

3.Dooley, D.J. ‘‘Thackeray's Use of Vanity Fair.’’ Studies in English Literature, 1500-1900, Vol. 11, No. 4, Nineteenth Century (Autumn, 1971), pp. 701-713

4.Frazee, John P. ‘‘George IV and Jos Sedley in Vanity Fair.’’ English Language Notes.2001 pp 122-128

5.Jones, Carol& Owen Knowles. ‘‘Introduction,’’ Vanity Fair. Great Britain: Wordsworth Classics, 2001.

6.Kent, Julia.‘‘Thackeray’s ‘Marriage Country’: The Englishness of Domestic Sentiment in Vanity Fair.’’ Nineteenth-Century Contexts, Vol. 30, No. 2, June 2008, pp. 127–145

7.Lester, John A. ‘‘Thackeray’s Narrative Technique.’’ PMLA, Vol. 69, No. 3 (Jun., 1954), pp. 392-409

8.Parrinder, Patrick. ‘‘At Home and Abroad in Victorian and Edwardian Fiction: From Vanity

9.Fair to The Secret Agent.’’ Nation and Novel: The English Novel from its Origins to the Present Day. New York:OUP,2006.

10.Prawer, S.S & E.J. Brill. Israel At Vanity Fair: Jews and Judaism in the Writings of W.M. Thackeray. Leiden: E. J. Brill, 1992.

11.Thackeray, William Makepeace. Vanity Fair. Great Britain:Wordsworth Classics, 2001.