Функції органів публічної влади

можна визначити як об’єктивно зумовлені основні напрями їх діяльності, які виникають і розвиваються відповідно до цілей і завдань державного механізму, забезпечують поділ праці всередині нього, характеризуються певною стійкістю, відображають сутність та соціальне призначення органів публічної влади. Стосовно конкретного переліку функцій та їх класифікації позиції вчених розходяться. За суб’єктами здійснення влади розрізняють функції держави, функції органів публічної влади, їх структурних підрозділів і посадових осіб, окремих службовців. За об’єктами здійснення влади (сферами життєдіяльності) можна виокремити політичні, економічні, соціальні, культурні, оборонні, зовнішньоекономічні, екологічні функції. За видами державної влади розрізняють законодавчу, виконавчу, судову, контрольно-наглядову, представницьку функції. За правовими формами здійснення влади функції можна класифікувати на нормотворчу, установчу, правозастосовну, інтерпретаційну, контрольну, правоохоронну. За соціальним значенням функції зазвичай поділяються на основні і неосновні (додаткові). Фактор часу дозволяє виокремити постійні і тимчасові функції.

Компетенция

Функції визначають напрями діяльності органу, тоді як компетенція — те, що конкретно можуть або повинні зробити орган, посадова особа для реалізації зазначених функцій. Законодавство покладає на відповідні органи виконання тих чи інших функцій у різноманітних комбінаціях і відносно різних об’єктів управління. В юридичній науці існує чимало позицій щодо того, що ж таке компетенція. Зазвичай елементами компетенції вважають права й обов’язки органів публічної влади. Відтак, компетенція визначається як сукупність всіх повноважень (прав і обов’язків), якими в конкретній галузі своєї діяльності наділений будь-який орган, громадська організація чи посадова особа; ці повноваження визначаються конституціями, законами, указами, а також виданими на основі і спрямованими на їх виконання нормативними актами . Водночас повноваження органу або посадової особи часто кваліфікують як владні права. Дійсно, така характеристика є однією з найбільш суттєвих відносно повноваження, тим не менш, трактування повноваження як права, хоча й владного, не може бути правильним. Адже суб’єктивне право — вид і міра можливої поведінки суб’єкта, а органи або посадові особі не можуть використовувати надані їм повноваження за власним розсудом або взагалі відмовитися від них. Більше того, за невикористання повноважень у разі виникнення для цього умов посадова особа може бути притягнута до юридичної відповідальності. Розгляд повноваження лише як виду і міри належної поведінки також не є вдалим. Повноваження визначає не лише обов’язок власної поведінки, але й право вимагати невтручання до сфери діяльності органу або посадової особи інших осіб, а також підпорядкування їх законним розпорядженням усіх осіб, на яких ці розпорядження поширюються. Однак найголовніше те, що орган або посадова особа саме уповноважена державою на вирішення тих чи інших соціальноправових ситуацій. Не можна залишити поза увагою право громадянина вимагати від держави (в особі її органів та посадових осіб) забезпечення реальності своїх прав і свобод тощо. З урахуванням вищезазначеного можна стверджувати, що при характеристиці публічно-владного повноваження йдеться про своєрідний «право-обов’язок» органу або посадової особи. Тому в законодавстві використовуються відповідні терміни для позначення таких повноважень — «прийняття рішення», «вирішення питань», «забезпечення», «визначення» тощо.