Інфінітив як дієслівна форма. Особливості виявлення дієслівних категорій у інфінітива. Особливості морфемної структури інфінітива. Пестливі форми інфінітива. Синтаксичні особливості інфінітива.

«Інфінітив (лат. infinitivus – неозначений) – неозначена неособова дефінітивна форма дієслова, яка називає дію або стан безвідносно до дійсності, часу, особи, числа, виражена морфологічними категоріями виду, перехідності / неперехідності, вживається в позиції усіх членів речення і структурно оформлена суфіксами –ти, -ть» (В. Горпинич, с. 162). Колись уживали термін «дієйменник». Інфінітив уживають тоді, коли потрібно назвати дію взагалі, не зазначаючи, хто її виконує, коли саме вона відбувається і т. д. Так подається назва дії у словниках. Дієслова у формі інфінітива відповідають на питання що робити?, що зробити? (будувати, побудувати).

Інфінітиву властиві такі граматичні категорії:

• вид (док. і недок.): писати – написати;

• перехідність / неперехідність (ця форма має здатність керувати прямим додатком: зустріти друга, зустрітися з другом);

• стан: вмивати (акт.), вмиватися (зворотно-середній).

Інфінітив може вживатися у складі безособової форми умовного способу: Прихилитися б у затінку до зеленої землі (М. Стельмах).

Особливості морфемної структури інфінітива

Незмінюваність інфінітива позначає формотворчий суфікс –ти (якщо основа має кінцевий приголосний чи голосний звук (біг-ти, писа-ти) або –ть (якщо основа має кінцевий голосний (писа-ть, роби-ть). Дієслова-інфінітиви з суфіксом –ти є нормою для всіх стилів мови, інфінітиви з суфіксом –ть притаманні стилю художньої літератури: Не нам діла твої судить (Т.Шевченко).

У книзі «Українська мова. Енциклопедія» морф –ти названо закінченням (автор словникової статті про інфінітив Г. Півторак, с. 211). Називати морф –ти флексією з погляду синхронії немає підстав, оскільки він не має основних ознак флексії: не є змінною частиною слова, не використовується для вираження граматичних значень, не є засобом зв’язку слів у словосполученнях чи реченнях.

Словотворчі особливості інфінітива

Специфічно українськими є інфінітивні утворення з суфіксами пестливості: їст-оньк-и, їст-очк-и, спат-оньк-и, спа-туні, спа-тусі. Такі інфінітиви не мають співвідносних їм відмінюваних форм дієслова. Це, як правило, лексика дитячого мовлення. – І що тепер робитоньки, що початоньки, вже й сам не знаю (І. Франко).

Синтаксичні функції інфінітива

Синтаксичні функції інфінітива різноманітні. У двоскладному реченні неозначена форма дієслова може виступати у функції будь-якого члена речення:

• підмета і простого присудка: Лиш боротись – значить жить (І.Франко);

• частини складеного дієслівного присудка: Люди! Люди! Я ваш брат. Я для вас рад жити! (І. Франко);

• додатка: Любить людей мене навчила мати (В. Симоненко);

• означення: У нього з’явилась надія одужати;

• обставини: Він пішов працювати.

В односкладному реченні інфінітив виступає в ролі головного члена: Як тебе не любити, Києве мій?! (Д. Луценко).

Погляди вчених на інфінітив

Більшість учених вважає інфінітив початковою формою дієслова. Він не є елементом парадигми. О. Потебня вважав інфінітив окремою частиною мови. І.Вихованець, К. Городенська розглядають інфінітив у системі іменника (ТМУМ, с. 118-120). «Семантико-лексичні особливості дають підстави кваліфікувати інфінітив як дієслово. Проте на перешкоді такій інтерпретації стоять морфологічні, формально-синтаксичні й семантико-синтаксичні чинники. З морфологічного боку інфінітив позбавлений визначальних дієслівних категорій, а саме категорій часу, способу, особи, а також транспонованих від іменника морфологічних категорій числі і роду. Щоправда, інфінітиви наскрізь пронизує категорія виду… Водночас наявність тільки однієї граматичної категорії виду… дає право заперечити статус інфінітива як вихідної (або основної) форми дієслова» (ТМУМ, с. 119). «Маючи лише одну граматичну категорію виду, інфінітив аж ніяк не може стати визначальною формою дієслова. Із синтаксичного боку інфінітив без допомоги аналітичних синтаксичних морфем не може здійснювати в реченні формально-синтаксичні дієслівні функції присудка» (с. 119). «Морфологічні показники (найголовніший із них – невідмінюваність) негативно впливають на питання про його належність до іменника… Запереченням його іменникової сутності виступає насамперед його семантико-лексична дієслівність і відсутність іменникових граматичних категорій. «Є підстави розглядати інфінітив як специфічну міжчастиномовну форму, позбавлену чітких морфологічних характеристик і використовувану двома центральними частинами мови – дієсловом та іменником»

Специфічно українськими є інфінітивні утворення з суфіксами пестливості: їст-оньк-и, їст-очк-и, спат-оньк-и, спа-туні, спа-тусі. Такі інфінітиви не мають співвідносних їм відмінюваних форм дієслова. Це, як правило, лексика дитячого мовлення. – І що тепер робитоньки, що початоньки, вже й сам не знаю (І. Франко).

Перехідність

Категорія перехідності/неперехідності – це відношення дії, названої дієсловом, до об’єкта.

Вона має дві грамеми (грамема перехідності, грамема неперехідності) і виражає здатність або нездатність керувати прямим додатком. Перехідність/неперехідність – лексико-граматична категорія, яка тісно пов’язана з дієслівною семантикою (АМУМ, с. 337).

Термін перехідне дієслово запровадив на початку 70-х років ХІХ ст. Михайло Осадца (1836-1865). Це український мовознавець і педагог, працював учителем гімназії у Львові, автор першого підручника української мови для шкіл «Граматика руського язика» (1862).

Категорія перехідності/неперехідності властива таким формам дієслова:

• інфінітиву (прочитати статтю);

• особовим формам (прочитала статтю);

• формі на –но, -то (прочитано статтю);

• дієприслівникові (прочитавши статтю).

Перехідні дієслова означають дію, що переходить чи спрямована на предмет – об’єкт дії: Вона полила квіти. Перехідні дієслова мають при собі прямий додаток. Це додаток, який вжито:

а) у знахідному відмінку без прийменника: пише тести, роблячи вправи, написано твір.

б) у родовому відмінку, але дія переходить не на весь предмет, а лише на його частину: насипати цукру, приніс хліба, випив молока;

в) у родовому відмінку, але перед дієсловом є заперечна частка не: не знати біди, не прочитавши книжки;

г) у родовому відмінку з дієсловами бажати та зичити: бажати миру, зичити добра.

Тематичні групи перехідних дієслів:

а) фізична дія, що спрямована на предмет: виростити урожай, посадити калину, збудувати хату;

б) розумова діяльність, сприймання та відчуття: бачити картину, сприймати твір, вирішено проблему;

в) мовлення, мислення: говорити правду, казати слово, розуміти сказане.

• Перехідні дієслова мають тільки незворотну форму: купати дитину, переконувати друга. Дієслова із часткою –ся (-сь) є неперехідними (купатися, переконуватися).

• Формальним показником перехідного дієслова іншомовного походження є суфікс –ува-: коментувати, інфікувати.

Крім прямо-перехідних (власне-перехідних) в українській мові існують і непрямо-перехідні дієслова (невласне-перехідні). Непрямо-перехідні дієслова означають таку дію, що також переходить на інший предмет, назва якого виконує в реченні функцію непрямого додатка і має форму будь-якого непрямого відмінка (крім знахідного без прийменника чи родового в названому вище значенні): заздрити нам, напасти на ворога, наполягати на забезпеченні.

Неперехідні дієслова означають дію, що не переходить на предмет, тому вони не мають при собі прямого додатка (не керують знахідним відмінком без прийменника): Сади цвітуть.

Тематичні групи неперехідних дієслів:

а) фізичний стан: ледарювати, сумувати;

б) зміна стану: худнути, рости, цвісти, біліти;

в) рух або положення у просторі: ходити, текти, бігти;

г) різні звуки: гавкати, кричати, брязкати.

Семантика дієслова не є всеосяжною диференціальною ознакою перехідності/неперехідності. Її можуть доповнювати синтаксичні ознаки. Синтаксичні ознаки є найбільш надійним критерієм розмежування перехідності/неперехідності. При перехідних дієсловах:

а) об’єкт виражається прямим додатком, є обов’язковим компонентом речення: читати книгу, випити води.

б) може бути з’ясувальна підрядна частина складного речення зі словами навіщо, куди, що, де, коли, звідки: Він сказав, куди піде ввечері; Він сказав, коли прийде додому. Отже, якщо дієслово в предикативній функції здатне приєднати до себе з’ясувальні підрядні частини зі словами навіщо, куди, що, де, коли, звідки, то таке дієслово є перехідним (Горпинич, с. 185).

в) може стояти пряма мова: Він запитав: «Що ти будеш робити?».

Велика кількість дієслів не може бути однозначно віднесена до перехідних або неперехідних. Деякі перехідні дієслова можуть уживатися як неперехідні. Це буває тоді, коли вони вказують на здатність людини виконувати просто якусь дію або ту дію, що є для неї професійним заняттям: Батько читає газету і З п’яти років хлопчик читає; Мати вишиває рушник і Мати гарно вишиває.

Дієвідніми атематичні слова

Дієвідмінювання – це система змінних форм дієслова. Дієслова змінюють свою форму за особами, часами, способами, числами, а в минулому часі і умовному способі – за родами.

Інфінітив, дієприкметник, дієприслівник і форми на –но, то не змінюють свою форму за особами, не мають способу і тому не належать до дієвідмінюваних форм.

У творенні дієслівних форм беруть участь два різновиди основ – основа інфінітива і основа теперішнього часу. Основа інфінітива визначається відокремленням суфікса –ти (-ть): писа-ти, говори-ти, будува-ти. У переважній більшості випадків основа інфінітива закінчується тематичним суфіксом: -а, -и, -ува, -і, -ну, -ва, - Ø (біг-ти). Крім того, існує невелика група атематичних дієслів, до якої належать дати, їсти і пох. від них, дієслова з компонентом -вісти.

Від основи інфінітива творяться:

• дієслівні форми минулого часу: говорив, терпів;

• дієслівні форми умовного способу: говорив би, терпів би;

• дієприкметники минулого часу: прочитаний, вишитий;

• дієприслівники док. виду: прочитавши, принісши.

Від основ теперішнього часу творяться:

• особові форми дієслів теперішнього часу: пишу, пишеш;

• особові форми майбутнього часу дієслів док. виду: напишу, напишеш;

• форми наказового способу: неси, несімо, несіть;

• дієприкметники теп. часу: лежачий, керуючий;

• дієприслівники недок. виду: лежачи, керуючи.

Залежно від системи закінчень в особових формах однини і множини дієслів теперішнього і майбутнього (простого) часу дієслова поділяються на дві дієвідміни. Практично дієвідміни розрізняються за закінченнями 3-ї особи множини. До 1 дієвідміни належать дієслова, які в 3-ій особі мн. мають закінчення –уть (-ють), до 2 дієвідміни – із закінченням –ать (-ять). Для того, щоб правильно визначити дієвідміну, треба спочатку встановити, якого виду дієслово. Якщо дієслово недок. виду, то дієвідміну визначаємо, поставивши його в 3-ю особу мн. теп. часу, якщо дієслово док. виду, то дієвідміну визначаємо, поставивши його в 3-ю особу мн. майб. часу. Це пов’язано з тим, що дієслова док. виду не мають форм теп. часу: прилетіти, прилітати, відчинити, відчиняти.

І дієвідміна

О д н и н а М н о ж и н а

1 ос. ід-у , кол-ю, чу-ю ід-емо кол-емо чу-ємо

2 ос. ід- еш кол-еш чу-єш ід-ете кол-ете чу-єте

3 ос. ід -е кол-е чу-є ід-уть кол-ють чу-ють

ІІ дієвідміна

О д н и н а М н о ж и н а

1 ос. робл-ю бач-у го-ю роб-имо бач-имо го-їмо

2 ос. роб-иш бач-иш го-їш роб-ите бач-ите го-їте

3 ос. роб-ить бач-ить го-їть робл-ять бач-ать го-ять

Визначення дієвідміни за основою інфінітива - !!!!!!!!!!!!!!!

До І дієвідміни належать дієслова:

1. із суф. –ува-, які при дієвідмінюванні у формах теп. часу та майб. дієслів док. виду втрачають компонент –ва-; (-уй-): купувати, будувати, працювати;

2. із суф. –ва- (вай-): бувати, напувати, випивати. Але: кувати – кую, пізнавати – пізнаю, ставати – стаю.

3. із суф. – а- (ай-)(не після шиплячого або після шиплячого, коли це а при відмінюванні зберігається): рівняти, пускати, мішати

4. із суф. –і- (-ій-): сивіти, чорніти, біліти (-і- зберігається при дієвідмінюванні)

5. із суф. –а- (Ø): писати, казати;

6. із суф. –і- (Ø): ревіти, хотіти;

7. із суф. –ну-, -ону-: крикнути, трусонути;

8. Ø (дієслова з основою інфінітива на приголосний)(Ø): нести, вести, мести

9. Ø (-й-): рити, крити, бити, пити.

10)Дієслова з односкладовою інфінітивною основою на –и, -у, які зберігаються при дієвідмінюванні: мити, нити, шити, чути. В особових формах дієслів бити, вити, лити пити кореневий и не зберігається: б’ю – б’ють, в’ю – в’ють, ллю – ллють, п’ю – п’ють;

11)Дієслова з основою на –оло-, -оро-: полоти, пороти, боротися;

12)Дієслова з основою на –ота-: муркотати, булькотати;

13)Окремі дієслова: жати, іржати, ревіти (і ревти), слати (=посилати), слати (= стелити), хотіти.

До ІІ дієвідміни належать дієслова:

1) із суф. –и- (-і-) (Ø): водити, поїти, кроїти;

2) із суф. –а- (Ø)(після ж, ч, ш): кричати, мовчати;

3. із суф. –і- (Ø): горіти, летіти;

4. Ø (Ø):бігти;

5) усі дієслова на –отіти: булькотіти, муркотіти.

В українській мові є різновідмінювані дієслова, тобто такі, які при однаковій вихідній формі можуть відмінюватися за різними зразками. Сюди належать переважно звуконаслідувальні дієслова типу кудкудакати, курликати, кукурікати, мугикати і под., а також дієслова метати, микати, скакати, смикати, стругати. Вони можуть зберігати суфікс –а- у формах теперішнього часу або ж втрачати його: мугикаю, мугикаєш, мугикає і мугичу, мугичеш, мугиче; метаю, метаєш, метає і мечу, мечеш, мече. До різновідмінюваних належать також дієслова з односкладовим коренем, що виступає в двох варіантах ду-/дм- (дую, дуєш, дму, дмеш). (поява приголосного м у корені з історичного погляду пояснюється деназалізацією носового голосного ѫ , що виступав у закінченнях дієслів 1-ї особи однини).

Дієслова сукати, засукати (синонім – звивати) утворюють паралельні форми, належні до різних дієвідмін: сукаю, сукаєш, сукає (І дієвідміна) і сучу, сучить, сучить (ІІ дієвідміна).

До частково різновідмінюваних належать дієслова, що мають паралельні форми минулого часу: заціпнути – заціп, заціпла і заціпнув, змокнути – змок, змокла і змокнув (рідше заціпнула, змокнула), звикнути – звик, звикла і звикнув, рідше звикнула.

Атематичні дієслова (від грецького ά – префікс, що означає заперечення, відсутність, і ϑέμα – основа) – у давніх слов’янських мовах ряд безсуфіксних слів, у яких особові форми та інфінітив утворювалися безпосереднім приєднанням закінчення до кореня, що збігався з основою. А. д. в СУМ становлять окрему архаїчну групу, яка характеризується рядом особливостей у дієвідмінюванні: дати, їсти (і похідні від них), дієслова з компонентом –вісти, дієслово бути (без похідних).

О д н и н а

1 ос. дам їм відповім

2 ос. даси їси відповіси

3 ос. дасть їсть відповість

М н о ж и н а

1 ос. дамо їмо відповімо

2 ос. дасте їсте відповісте

3 ос. дадуть їдять відповідять (за правописом)

Дієслова на –вісти утворюють 3-ю ос. мн. описово (вони дадуть відповідь), рідше (відповідять) (академічне видання морфології).

О д н и н а М н о ж и н а

1 ос. єсмь єсмо

2 ос. єси єсте

3 ос. єсть суть

Нормою СУЛМ є вживання від дієслова бути в усіх особах однини і множини теп. часу форми є.

Як залишкові, раритетні форми іноді вживаються у мові худ. літератури із стилістичною метою давні форми.

Радійте, лицеміри й богомази, що рідний край мій – царство німоти. Та сам я єсмь! І є грудний мій біль, і є сльоза, що наскрізь пропікає камінний мур... (В. Стус); Єсть на світі доля, та хто її знає? Єсть на світі воля, та хто її має? (Т. Шевченко); Я єсть народ, якого Правди сила ніким звойована ще не була (П. Тичина);У моєму війську служать реєстрові козаки і слухняні суть (Р. Іваничук); У тридцять літ ти тільки народився, аби збагнути: мертвий ти єси у мертвім світі (В. Стус); Єси ти сам – з собою врівень, один на сотні поколінь високим гнівом богорівен... (В. Стус); О, Господи Боже, якщо ти сьогодні єси, і вчора, і завтра – подай нам зеленої гілки (Т. Федюк). 3. Святослав знав, що належало говорити й що говорили до нього князі, і відповів: – Під рідною землею єсмь і під людьми моїми (С. Скляренко); Аз єсмь українець – падуча зоря з небозводу! (В. Осадчий).

Категорія часу

Категорія часу – це відношення дії дієслова, до моменту повідомлення про неї або до іншої дії з метою темпоральної характеристики станів чи подій, про які йдеться в реченні.

Носієм граматичного часу є дієслово, а одиницею виміру відношення дії до іншої дії.

Категорія стану має зв’язок з наступними дієслівними категоріями:

• Категорія способу;

• Категорія виду;

• Категорія особи.

Зв’язок з категорією способу полягає в тому, що вона приманна лише дієсловами дійсного способу, як таким, що називають реальну дію. Наприклад:

• Я пишу, він пише (т.ч.).

• Я писав ( писала ), воно писало. (мин.ч.).

• Я писатиму, він писатиме. (майб.ч.)

Зв’язок з категорією виду виявляється у тому, що всі слова теперішнього часу мають значення недоконаного виду. А слова минулого та майбутнього часу можуть мати як доконаний, так і недоконаний вид.

Зв’язок з категорією особи виявляється у тому, що категорія особо притаманна лише дієсловам теперішнього і майбутнього часу.

Дієсловам минулого часу не властива категорія особи, а притаманна категорія роду.

Утворення форм часу змінює лише граматичне значення, тому категорія часу є словозмінною, а не словотвірною (читає – читав - читатиме; пишу – писав - писатиму). Засобами їх вираження виступають особові закінчення (чита - ю, чита - єш, чита - є; прочита - ю, прочита - єш); формотв. суфікси - в, - л-а, - л-о та допоміжне дієслово бути (вида - в, вида - л - а, вида - л - о, буде видавати).

Теперішній час означає дію, що відбувається у момент мовлення або збігається з моментом повідомлення про неї.

Грамема теперішнього часу поділяється на дві форми:

1. Власне теперішній час (актуальний теперішній час);

2. Невласне теперішній час (неактуальний теперішній час).

Власне-теперішній час вказує на дію або стан, які, збігаючись з моментом мовлення, майже не виходять поза межі цього моменту.

Наприклад: [Лукаш]: Ти плачеш, дівчино? [Мавка]: Хіба я плачу? (Проводить рукою по очах).  А справді... Ні-бо! То роса вечірня. Заходить сонце... Бач, уже встає на озері туман... (Леся Українка).

Теперішній актуальний час можна охарактеризувати як форму, що виступає засобом вираження конкретної часової локалізації процесуальної ознаки.

Невласне-теперішній час позначає дії або стани, які, певною частиною збігаючись з моментом мовлення, одночасно стосуються і моментів, що передують мовленню, і моментів, що слідують після мовлення.

Наприклад:   Земля обертається навколо своєї осі протягом 24 годин. Сума кутів трикутника становить 180 градусів.

Невласне теперішній час має такі різновиди значень:

• розширений теперішній час. Його дія збігається з моментом мовлення, а також відбувається до і після моменту мовлення: Я пишу курсову роботу.

• постійний теперішній час. Дія відбувається постійно: в момент мовлення, до нього, після нього: Дніпро впадає в Чорне море.

• абстрактний теперішній час. Дія не відбувається, а тільки мислиться як узагальнена в момент мовлення, до і після нього: Курчат рахують восени.

Минулий час вказує, що дія відбувалася або відбулася до моменту мовлення про неї: Погасли вечірні огні… всіх владарка ніч покорила (Леся Українка).

Дієслова недоконаного виду з прямим значенням вказують на дію, яка відбувалася до моменту мовлення і не завершилась, тобто не має результату. 

Головне значення минулого часу доконаного виду - означати результативну дію, що передує моменту мовлення.

Уживається для позначення минулої дії, яка передувала дії, названій дієсловом у формі минулого часу.

Утворюється поєднанням допоміжного дієслова бути у формі минулого часу і повнозначного дієслова у тій же формі.

Наприклад:  Піп колись був розсердився на дідових батьків, і як у них народився хлопець, то й назвав його Македоном (І. Сенченко).

Майбутній час вказує на дію, що відбудеться або триватиме після розмови про неї.

Майбутній час має дві форми вираження:

Аналітичну (складену форму) : буду писати, буду читати.

Синтетичну (просту форму) : писатиму, рахуватиму, читатиму, їхатиму.

.