Учебное пособие(философия)

Зі всіх систем соціальної стратифікації, що існували в історії людства, класова система найбільше наблизилась до меритократії, яка передбачає соціальне розшарування, що базується на власних заслугах індивіда.

За класової системи кожен індивід має шанси переміщуватися вверх у соціальній ієрархії, тому вона вважається відкритою. Але її відкритість є відносною. Це пояснюється тим, що навіть за таких умов організації соціальної структури в суспільстві існують верстви, потрапити до яких надзвичайно складно, через те що їх представники створюють штучні бар'єри для «чужих». Так, Е. Гідденс зазначає, що «ті, хто нині перебуває на вершині багатства і влади, мають багато засобів, щоб утримати свої переваги й передати їх своїм же нащадкам». Вони, наприклад, спроможні передати своїм дітям у спадок гроші та майно або забезпечити їм найкращу освіту, яка потім допоможе їм влаштуватися на добру роботу.

Саме в умовах класової стратифікації створюються механізми, що дозволяють до певної міри компенсувати нерівність. Таким механізмом вважають дотримання принципу «рівних стартових можливостей», який означає, що суспільство піклується про те, щоб незалежно від місця в соціальній ієрархії кожна людина мала можливість реалізувати себе, мала однакові з іншими шанси втілити свої життєві плани.

Ще одним дієвим механізмом є формування середнього класу, існування якого дозволяє впоратися з дилемою «багатство – бідність». Наявність численного середнього класу вказує на досягнення суспільством фази прийнятної, легітимної нерівності, яка не розпалює соціальної ворожнечі.

В країнах з високим рівнем економічного розвитку до середнього класу належать як представники недержавного сектору економіки – дрібні та середні підприємці, власники приватного майна і капіталів, так і наймані працівники у приватній та державній сфері.

Загалом середній клас може складатися з представників найрізноманітніших соціально-професіональних груп: бізнесменів, керівників, наукової і технічної інтелігенції, службовців, працівників освіти, культури та мистецтва, медичних працівників, військових, висококваліфікованих робітників, фермерів тощо. Також середньому класу властиве демографічне, національно-етнічне, расове різноманіття.

Якщо країна має соціально зорієнтовану економіку, то до середнього класу належать навіть так звані «вразливі верстви населення» – пенсіонери, інваліди, багатодітні та неповні сім'ї. До середнього класу, як за рівнем доходу,

151

так і за якістю життя дозволяє увійти існуюча розгалужена і диверсифікована система соціального забезпечення.

На сьогодні в Україні пріоритетом у соціальній сфері є реалізація заходів з формування середнього класу як гаранта сталого суспільного розвитку. Середній клас, якому буде властивий рівень добробуту та спосіб життя, притаманний населенню розвинених країн і який буде охоплювати представників різноманітних соціальних груп, має стати тією соціальною формою, яка зможе задовольнити потреби українського суспільства у гідних умовах життєдіяльності.

6.3 Бідність і нерівність

Однією з перших спроб наукового вивчення бідності стали статистикосоціологічні дослідження, проведені наприкінці ХІХ ст. британським підприємцем та соціальним реформатором Ч. Бутом. У своїй праці «Життя і праця мешканців Лондона», що вийшла у 1889 році, він показав, що на той час у Лондоні жили 387 тис. «дуже бідних» людей, 220 тис. – «на межі голодної смерті» та 300 тис. таких, що «помирають з голоду».

Загалом пояснення бідності, які почали формуватися з середини ХІХ ст., можна звести до двох основних підходів. Відповідно до першого підходу нерівність та бідність, що з неї випливає, є не тільки природними, але й корисними для розвитку суспільства явищами. Інший підхід є протилежним за змістом: нерівність та бідність – явища ненормальні, що свідчать про хворобу суспільства, яку необхідно долати.

Найчастіше в сучасній науковій літературі бідність визначають як

економічне та соціокультурне явище, яке характеризується відсутністю достатніх матеріальних ресурсів для підтримання здоров'я та ведення активного соціального та трудового життя.

Зазвичай проводять різницю між абсолютною та відносною бідністю. Абсолютна бідність пов'язана з нестачею ресурсів, мінімально

необхідних для підтримання фізичного здоров'я та працездатності.

Відносна бідність супроводжується браком ресурсів, потрібних для досягнення рівня життя, який з погляду конкретного суспільства є прийнятним. Отже, даний вид бідності залежить від загального рівня життя у визначеному суспільстві. Тому рівень відносної бідності може бути неоднаковим в один і той же час у різних суспільствах або в одному і тому самому суспільстві у різні історичні епохи. Виходить, наприклад, що рівень відносної бідності у сучасній

152

Україні та Великій Британії буде неоднаковим: люди, які у Великій Британії будуть вважатися відносно бідними, по міркам України такими не будуть.

Якщо нестачу ресурсів, яка загрожує життю, можна більш-менш здолати, то відносна бідність буде завжди, оскільки завжди будуть залишатися люди, чиє економічне становище буде гіршим у порівнянні з іншими, більш забезпеченими людьми.

Бідність буває ситуативною, яку індивід або сім'я, що ведуть відносно благополучне існування, можуть зазнавати в конкретний момент, та постійною, тобто хронічною.

В світовій практиці існує декілька систем оцінки бідності, зокрема до них відносять:

–по-перше, статистичний метод, відповідно до якого бідними вважаються від 10% до 20% всього населення, розташованого у загальний ряд за розмірами доходів, що отримуються ним;

–по-друге, нормативний метод, оснований на підрахунку мінімально необхідного для життя розміру споживацької корзини, до якої включають товари та послуги, які виробляються масово та за найбільш сприятливими цінами;

–по-третє, стратифікаційний метод, який полягає у віднесенні до бідних конкретних груп людей, не здатних до самозабезпечення, наприклад, пенсіонерів тощо;

–по-четверте, економічний метод, за допомогою якого категорію бідних характеризують тими ресурсами держави, які виділяються на дану категорію людей для підтримання їх матеріальної забезпеченості;

–по-п'яте, соціологічний метод, який передбачає проведення опитувань з метою з'ясування достатнього та недостатнього рівня життя.

У будь-якому суспільстві є групи населення, для яких існує великий ризик потрапити до категорії бідних.

Фактором ризику може бути вік: від бідності особливо потерпають такі вікові категорії, як пенсіонери та діти. Також фактором ризику може стати расова або етнічна приналежність. Наприклад, у США бідність у середовищі афроамериканців зустрічається у тричі частіше, ніж у середовищі білих. Сучасні дослідники виявили тенденцію, відповідно до якої у сучасному світі жінки складають все більший відсоток серед бідняків. Дана тенденція отримала назву «фемінізація бідності», вона свідчить про те, що гендерну приналежність у певному сенсі можна розглядати як зазначений чинник. Групами населення, які іноді опиняються у становищі знедолених, є багатодітні

153

сім'ї та сім'ї без батька. Стан фізичного та душевного здоров'я теж може вплинути на економічне та соціокультурне становище людини. Хворі та інваліди ризикують потрапити до категорії бідних навіть в економічно розвинених країнах. До ситуативної чи хронічної бідності може призвести

безробіття та імміграція.

В суспільствах, де існує хронічна бідність, тобто люди відчувають нестачу матеріальних ресурсів досить тривалий час для того, щоб сформувалась специфічна система цінностей, звичаїв, звичок, стереотипів поведінки, стиль і спосіб життя, виникає субкультура бідності. Субкультуру бідності розуміють як сукупність цінностей, поглядів, звичаїв і традицій, моделей поведінки, властивих бідним.

Сучасні соціологи з'ясували набір обов'язкових рис, притаманних субкультурі бідності: економічна та соціальна залежність; відсутність чітких моделей рольової поведінки; девіантна поведінка (наркоманія, алкоголізм, проституція); відчуженість від політичного життя, політична пасивність; відсутність життєвих планів і упевненості в собі; підвищена конфліктність внутрішньосімейних стосунків; домінуюче положення жінки в сім'ї; ранній секс; повага до фізичної сили тощо.

Поняття «субкультура бідності» слід відрізняти від поняття «культура бідності». Під культурою бідності розуміють сукупність цінностей, поглядів і оцінок, яких дотримується більшість членів суспільства відносно бідності.

Наприклад, в американському суспільстві нерівність сприймають як справедливий та легітимний стан справ: якщо нерівність дозволяє змагатися на засадах чесних правил гри (а ці засади гарантує держава), то виграє сильніший. Багатство стає винагородою за наполегливу працю та ощадливий спосіб життя. Якщо ж людина бідна, то скоріш за все вона винна в цьому сама, оскільки недостатньо багато і наполегливо працювала, вела безтурботний та марнотратний спосіб життя. Отже, виходячи з ідеології індивідуальної відповідальності, більшість американців дивляться на бідних осудливо.

У пострадянських суспільствах, в тому числі українському, значною частиною населення, вихованою в умовах відносної рівності, нерівність все ще сприймається як анормальне явище, а бідні викликають співчуття. Відповідальність за бідність перекладається на державу, яка не здатна запобігти цьому явищу. Хоча необхідно визнати, що в українському суспільстві вже формується покоління, яке вважає, що розраховувати слід у першу чергу на себе.

154

6.3.1 Бідність і нерівність в Україні

Завжди, навіть у найбагатших та найсправедливіших країнах, існують люди, які вимушені жити значно гірше, ніж більшість населення. Тому проблема бідності для України не є новою, вона виникла раніше за становлення самостійної української держави. Бідність існувала вже тоді, коли Україна перебувала у складі СРСР. На думку експертів, в 1990-ті рр. в Україні до бідних можна було віднести близько 11% населення. Щоправда, дана категорія населення називалась не бідними, а малозабезпеченими. Це й зрозуміло, бідність є результатом соціальної нерівності, а її існування у СРСР не визнавалось.

Інша справа масштаб бідності, який збільшився у порівнянні із радянським періодом в історії України і був у першу чергу пов’язаний із трансформаційною кризою українського суспільства.

Загальними ознаками бідності в Україні є те, що представники бідних верств суспільства позбавлені необхідного: нормального житла, їжі, одягу, здоров’я, можливості здобувати освіту та багатьох інших соціальних благ. Крім того, бідна людина невпевнена у своїх можливостях уберегти себе та близьких від нестатків, що у свою чергу є причиною психологічного стану, який характеризується страхом перед майбутнім, відсутністю життєвих планів. У бідної людини немає чіткої життєвої перспективи, тому вона живе виключно «тут і зараз».

Проте поряд із зазначеними загальними ознаками бідність в Україні має й специфічні особливості

По-перше, це низький рівень та якість життя населення в цілому, про що можна судити за такими показниками, як низька якість харчування, поширеність хронічних психологічних перевантажень та робота в несприятливих умовах, погіршення медичного обслуговування, недоступність для широких верств населення багатьох ліків, поширення різноманітних важких захворювань – від залізодефіцитної анемії, нервових розладів, серцевосудинних та онкологічних захворювань до туберкульозу та СНІД, а також низька народжуваність, все ще висока смертність новонароджених і дітей раннього віку, невисока середня тривалість життя в країні тощо;

По-друге, психологічне неприйняття економічної нерівності, яке знаходить прояв у очікуванні конфліктів між багатими і бідними, у прагненні покарання тих, хто зумів розбагатіти, у заздрощах до заможних і багатих людей. Отже, за такого психологічного налаштування заможні люди виступають для інших членів суспільства не стимулом до активізації життєвої

155

позиції, до максимальної самореалізації, а своєрідним подразником, який посилює прагнення забезпечити повну рівність для всіх. Це у свою чергу провокує утриманські настрої, знижує мотивацію інтенсивної трудової діяльності й зайнятості взагалі. За таких умов навіть не дуже значне розшарування спричиняє різко негативні наслідки;

По-третє, поширеність так званої суб’єктивної бідності. Це означає, що в українському суспільстві висока питома вага людей, які за самоідентифікацією вважають себе бідними. Саме суб’єктивна бідність, формуючи неконструктивну, пасивну поведінку, сприяє зниженню економічної активності, ініціативи, прагненню до додаткових заробітків, до самозайнятості чи підприємництва. А це, в свою чергу, провокує готовність до сприйняття деструктивних ідей і протиправних дій;

По-четверте, поширеність бідності серед працюючого населення. Це означає, що в Україні бідність дуже часто стає супутником не просто освічених і кваліфікованих людей, а людей працюючих, причому в режимі повної зайнятості. Така ситуація відбиває типовий для бідного суспільства процес знецінення робочої сили.

Тим не менше, на думку міжнародних експертів з проблем бідності, впродовж останніх кількох років в Україні все ж таки спостерігається поступ у зниженні рівня злиднів, при чому успіхи у цій галузі кращі, ніж у деяких інших держав з перехідною економікою. Головними чинниками тут стали загальний економічний ріст і збільшення мінімальної зарплатні й прожиткового мінімуму.

Очевидно, подолати бідність не можна виключно шляхом підтримки знедолених. Необхідний комплексний підхід, орієнтований як на бідні, так і на відносно забезпечені верстви суспільства. Зусилля держави з підвищення рівня життя всіх верств населення незалежно від їхнього матеріального становища будуть результативними тільки у випадку, якщо спиратимуться на стійке економічне зростання, всебічний розвиток і максимально повне використання трудового потенціалу країни, поліпшення ситуації на ринку праці

6.4 Соціальна мобільність і міграція населення

Найкращим способом отримання інформації про соціальну стратифікацію є вивчення соціальної мобільності, оскільки для того, щоб простежити за соціальними переміщеннями, необхідно якнайточніше визначити, описати, з'ясувати критерії ієрархізації тих позицій, між якими просувається індивід. В характеристиках мобільності закодовані різноманітні відомості про стан суспільства та його структуру.

156

Одним із перших соціальну мобільність дослідив П. Сорокін у своїй праці «Соціальна мобільність» (1927). Відповідно до визначення П. Сорокіна, під соціальною мобільністю розуміється «будь-який перехід індивіда, або соціального об'єкту, або цінності, створеної або модифікованої завдяки діяльності, від однієї соціальної позиції до іншої». При цьому соціальним об'єктом може виступати будь-який продукт людської діяльності – матеріальної та духовної.

6.4.1 Соціальна мобільність

Сучасна соціологія визначає соціальну мобільність як соціальні

переміщення індивіда або соціальної групи між різними позиціями в системі соціальної стратифікації.

Соціологи вказують на існування різних форм соціальної мобільності: внутрішньопоколінної (інтрагенераційної) та міжпоколінної (інтергенераційної); вертикальної та горизонтальної; індивідуальної та групової; організованої – добровільної та недобровільної; структурної та обмінної (циркулюючої).

Внутрішньопоколінна мобільність, або соціальна кар'єра, передбачає порівняння соціальних статусів однієї і тієї самої людини протягом тривалого часу. За точкою відліку береться статус індивіда, який він мав на своєму першому місці роботи.

Міжпоколінна мобільність передбачає вивчення досягнень дітей у порівнянні з досягненнями їх батьків. За точкою відліку береться статус батьків.

Вертикальна мобільність – це зміна соціального положення індивіду (або соціальної групи), яка передбачає підвищення або зниження соціального статусу.

Взалежності від напряму переміщення вертикальну мобільність поділяють на висхідну та низхідну.

Всуспільствах з відкритою системою соціальної стратифікації вертикальна мобільність, зокрема висхідна, – типове явище з більш-менш точно визначеними каналами її здійснення. Відомо, що в сучасних суспільствах таким каналом є, наприклад, освіта, оскільки у неосвіченої людини майже немає шансів займатися престижною кваліфікованою діяльністю.

Горизонтальна мобільність – це зміна соціального положення індивіду (або соціальної групи), яка не викликає підвищення або зниження соціального статусу. Різновидом горизонтальної вважають географічну (латентну)

157

мобільність – переміщення у географічному просторі, наприклад, поїздка у відпустку.

Індивідуальна мобільність передбачає соціальні переміщення окремої людини незалежно від інших людей.

Індивідуальна мобільність може супроводжуватися певними труднощами, оскільки змінюючи свій соціальний статус, людина має увійти в субкультуру нового для себе соціального оточення, тобто подолати культурні бар'єри та бар'єри у спілкуванні. Зрозуміло, що людину не буде прийнято до нової соціальної групи або верстви, поки вона не засвоїть моделі поведінки, які відповідають набутому нею статусу. Пристосування людини до нового соціального статусу відбувається через зміну способу життя, розвиток типової статусної поведінки та зміни соціального оточення.

До чинників індивідуальної мобільності зазвичай відносять: інтелектуальні здібності; зовнішні та фізичні дані; індивідуально-психологічні особливості людини; рівень та якість одержаної нею освіти; отримане виховання; статус сім'ї, з якої походить людина; місце її народження (зокрема, сільська чи міська місцевість); наявність розгалужених соціальних зв'язків тощо.

Групова мобільність пов'язана з колективними переміщеннями під впливом соціально значимих подій, які підвищують або знижують соціальний статус цілої соціальної групи.

Проаналізувавши великий історичний матеріал П. Сорокін виявив такі чинники групової мобільності: соціальні революції; іноземні інтервенції, навали; міждержавні війни; громадянські війни; військові перевороти; зміна політичних режимів; заміна старої конституції новою; повстання селян; міжусобна боротьба аристократичних родів; створення імперій.

Структурна мобільність зумовлена змінами в економіці та технології виробництва. До таких змін можна віднести, наприклад, індустріалізацію, інформатизацію, зростання ролі сфери послуг, зрушення у структурі професій та робочих місць під впливом сучасної техніки та технологій.

Під впливом механізації, а потім автоматизації та роботизації, які вже здійснилися і продовжують здійснюватися у сфері виробництва, поступово скорочується частка порівняно простої трудової діяльності й зростає потреба у складній праці. Відповідно до цього постійно вдосконалюється структура робочих місць та місць у навчальних закладах, збільшується кількість компетентних, кваліфікованих та висококваліфікованих працівників. Протягом життя одного покоління відбувається відмирання одних професій і виникнення

158

десятків інших. Щоб відтворювати структуру статусів, що зазнають постійних змін, покоління дітей має не наслідувати статус, професію, вид діяльності батьків, а здійснювати мобільність, зумовлену вже зазначеними чинниками.

На відміну від структурної, обмінна (циркулююча) мобільність

зумовлена виключно соціальними чинниками. Мається на увазі, наприклад, розширення можливостей здобути вищу освіту, державна політика з надання соціальної підтримки та пільг, які б вирівнювали стартові можливості людей розвинути індивідуальні здібності й досягти життєвого успіху.

Основними показниками, що характеризують соціальну мобільності є швидкість (за іншими джерелами – дистанція) та інтенсивність (за іншими джерелами – обсяг).

Швидкість мобільності – це вертикальна соціальна дистанція або кількість «сходинок» (страт) – економічних, політичних, професійних, які вдалося пройти індивіду, піднімаючись чи спускаючись в статусній ієрархії за визначений відрізок часу.

Інтенсивність мобільності – це кількість (або відсоток) індивідів, які здійснили вертикальне або горизонтальне переміщення за визначений відрізок часу.

Звертаючись до існуючого в соціології досвіду теоретичних та емпіричних досліджень соціальної мобільності, можна зафіксувати низку особливостей даного явища.

Так, на думку С.М. Ліпсета та Р. Бендікса, в сучасних суспільствах соціальна мобільність є необхідною умовою, що забезпечує їх стабільний розвиток, оскільки вільний доступ до позицій еліти дозволяє здібним і честолюбним людям залишати нижчі соціальні верстви та успішно переміщуватися у верхні шари суспільства. Завдяки цьому зменшується імовірність революційних колективних дій з боку нижчих соціальних класів.

Вивчаючи проблеми нерівності та соціальної справедливості П. Блау та О.Д. Данкен дійшли висновку, що для успішного функціонування сучасних суспільств необхідна така мобільність, за якої виконання найбільш важливої роботи доручалося б найбільш здібним людям. Д. Гласс вважає, що справедливість у демократичному суспільстві залежить від структури егалітарних можливостей, а отож, від рівності можливостей здійснювати мобільність.

Виходячи з теорії конвергенції, відповідно до якої всі індустріальні суспільства в процесі свого розвитку рухаються у напрямку єдиної моделі, у

159

зрілих індустріальних суспільствах соціальна мобільність набуває таких особливостей:

–по-перше, соціальна мобільність має високий рівень у порівнянні з доіндустріальними суспільствами;

–по-друге, переважає вертикальна висхідна мобільність завдяки розвитку структури зайнятості;

–по-третє, збільшується рівність можливостей для мобільності індивідів

зрізним соціальним походженням завдяки закріпленню егалітаризму та збільшенню рівності можливостей індивідів в цілому в масштабах суспільства.

В індустріальних суспільствах, на думку російського соціолога Ю. Волкова, мобільність визначається структурою народного господарства. Інакше кажучи, соціальна (професійна) мобільність залежить в першу чергу не від індивідуальних здібностей індивідів, а від структурних особливостей економіки, співвідношення її галузей та зрушень, які там відбуваються.

Вісторії дослідження соціальної мобільності найбільш повний опис

каналів соціальної циркуляції в свій час був наданий П. Сорокіним. Його особливу увагу привернули соціальні інститути, які використовуються індивідами для покращення свого соціального статусу, а саме: армія, церква, школа, сім'я та шлюб, власність.

Наприклад, сім’я та шлюб стають каналом вертикальної мобільності у випадку, коли шлюб беруть люди, які належать до різних соціальних верств. Армія особливо активно починає виконувати функцію каналу соціальної циркуляції під час війни. Церква за історію свого існування перемістила велику кількість людей із соціальних низів на верхівку соціальної ієрархії.

Але слід визнати, що зазначені інститути сприяли та сприяють не тільки висхідній мобільності. Вони можуть виступати й каналом низхідного руху. Так,

вДавньому Римі жінка, яка брала шлюб з рабом, теж втрачала статус вільної людини. Під час Другої світової війни в Радянській Армії значна кількість офіцерів була позбавлена військових звань та потрапила до дисциплінарних батальйонів. Церква у часи інквізиції стала каналом низхідної мобільності для тих, хто потрапив у число її ворогів.

Всуспільствах, орієнтованих на розбудову економіки знань, особливу роль в суспільному розвитку відіграє високий рівень освіти населення. Без відповідного рівня освіти та професійної кваліфікації індивід майже не має шансів рухатися вверх по щаблях соціальної ієрархії. Тому в сучасних суспільствах, в тому числі й українському, система освіти (за П. Сорокіним –

160