4. Банківське право і грошовий обіг

Банківська діяльність в Україні регулюється Конституцією України (ст. 99, ст. 100), Законом України „Про банки і банківську діяльність” від 07.12.2000, Законом України „Про Національний банк України” від 20.05.1999.

Банківська система України складається з Національного банку України та інших банків, що створені і діють на території України відповідно до положень чинного законодавства.

Функції банківської системи:

• створення грошей і регулювання грошової маси, що забезпечується оперативною зміною банками маси грошей в обігу, через збільшення або зменшення її відповідно до зміни попиту на гроші;

• трансформаційна, завдяки мобілізації тимчасово вільних коштів суб’єктів підприємництва та громадян і передачі їх у формі кредиту іншим суб’єктам;

• стабілізаційна, шляхом забезпечення сталості банківської діяльності та грошового ринку.

Банк — юридична особа, яка має виключне право на підставі ліцензії Національного банку України здійснювати у сукупності такі операції: залучення до вкладів грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб.

Банки в Україні створюються у формі: акціонерного товариства; товариства з обмеженою відповідальністю; кооперативного банку.

Банки в Україні можуть функціонувати як універсальні або як спеціалізовані. За спеціалізацією банки бувають: ощадними; інвестиційними; іпотечними; розрахунковими (кліринговими).

Банки також можуть провадити: операції з валютними цінностями, емісію власних цінних паперів, організацію купівлі та продажу цінних паперів за дорученням клієнтів, надання гарантій і поручительств та інших зобов’язань від третіх осіб, які передбачають їх виконання у грошовій формі; лізинг, послуги з відповідального зберігання та надання в оренду сейфів для зберігання цінностей та документів тощо. Крім того, отримання письмового дозволу Національного банку України дає можливість банкам здійснювати інвестиції у статутні фонди та акції інших юридичних осіб, випуск, обіг, погашення (розповсюдження) державної та іншої грошової лотереї та ін.

Тема 6. Основи цивільного та сімейного права україни

1. Поняття і система цивільного права України

Цивільне право – це сукупність правових норм, які регулюють особисті майнові та немайнові відносини на засадах юридичної рівності сторін.

Цивільно-правовий метод характеризується юридичною рівністю сторін, вільним волевиявленням, майновою самостійністю сторін, диспозитивністю, особливим способом вирішення майнових спорів і майновою відповідальністю.

Джерелами цивільного права є: Конституція України, Цивільний кодекс України, закони України, акти Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, нормативні акти інших органів державної влади України та Автономної Республіки Крим, міжнародні та цивільно-правові договори.

Основним джерелом цивільного права є Цивільний кодекс України прийнятий 16.01.2003 р. Кодекс складається з шести книг, які поділяються на розділи, підрозділи та глави:

Книга перша. Загальні положення.

Книга друга. Особисті немайнові права фізичної особи.

Книга третя. Право власності та інші речові права.

Книга четверта. Право інтелектуальної власності.

Книга п’ята. Зобов’язальне право.

Книга шоста. Спадкове право.

У Книзі першій (гл. 1 - 19) викладено основні положення щодо цивільного законодавства України, підстав виникнення прав, обов’язків та умов їх здійснення і захисту. Нормами цієї Книги висвітлено також загальні положення про фізичну та юридичну особу, об’єкти цивільних прав (речі, майно, цінні папери, нематеріальні блага). Окремі розділи присвячено участі держави, Автономної республіки Крим та територіальних громад у цивільних відносинах, а також правочинам, представництву, строкам та термінам.

Книга друга (гл. 20 - 22) характеризує особисті немайнові права фізичної особи (такі, що забезпечують природне існування та соціальне буття фізичної особи).

Нормами Книги третьої ЦК України (гл. 23 - 34) врегульовано право власності та інші речові права, такі як право володіння та користування чужим майном (сервітут), право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) тощо.

Загальні положення про право інтелектуальної власності та відносини, пов’язані із правом інтелектуальної власності на конкретні об’єкти: раціоналізаторську пропозицію, комплектування інтегральних мікросхем, географічне зазначення, комерційну таємницю, торговельну марку тощо, закріплені нормами Книги четвертої (гл. 35—46).

Зобов’язальне право визначає Книга п’ята (гл. 47—83). У Книзі дано поняття зобов’язання, його сторін, основних принципів виконання, припинення та забезпечення виконання зобов’язань, висвітлено загальні положення про договір (його поняття, умови, порядок укладання, зміни та розірвання). Найбільша частина розділу присвячена окремим видам зобов’язань – договірним (купівля-продаж, рента, найм, підряд, комісія тощо) та недоговірним (публічна обіцянка винагороди, вчинення дій у майнових інтересах особи без її доручення, відшкодування шкоди).

Книга шоста (гл. 84—90) охоплює законодавче врегулювання відносин, пов’язаних зі спадковим правом (спадкування за законом та за заповітом, виконання заповіту, спадковий договір тощо).