4. Правочини

Правочин – це дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Необхідною умовою вчинення правочину є наявність у особи, що його вчиняє, необхідного обсягу цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Основні ознаки: правочин є юридичним фактом; правочином є дольова дія суб’єктів цивільного права; правочином є завжди дії незалежних суб’єктів; правочином може бути тільки правомірна дія.

Види правочинів:

1) за кількістю сторін, які вчиняють право чин поділяються на односторонні, двосторонні та багатосторонні;

2) за моментом настання цивільних прав та обов’язків поділяються на консенсуальні та реальні;

3) за майновим інтересом для сторін право чини поділяються на платні та безоплатні;

4) за строковістю право чини поділяються на строкові і безстрокові.

Формою правочину є спосіб вираження волі його сторін. Цивільне законодавство визначає такі форми правочину: конклюдентні дії, мовчання, усна форма, письмова форма.

Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Так, усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному засвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недотримання письмової форми має наслідком їх недійсність.

У письмовій формі належить учиняти:

• правочини між юридичними особами;

• правочини між фізичною та юридичною особою, крім правочинів, визначених законодавством;

• правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму

• доходів громадян (крім випадків, передбачених законодавством);

• інші правочини, щодо яких законом установлена письмова форма.

У деяких випадках законодавством вимагається нотаріальне посвідчення та державна реєстрація правочину.

Підставою недійсності правочину є недотримання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ЦК України. Розрізняють нікчемні правочини (такі, що визнані законом недійсними - без рішення суду) та оспорювані правочини (недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша зацікавлена особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом - за рішенням суду).

Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Такий правочин визнається судом недійсним.

Удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.

5. Право власності та інші речові права

Термін „право власності” в юридичній науці вживається в об’єктивному та суб’єктивному значеннях. Право власності в об’єктивному значенні – це сукупність правових норм, які регулюють відносини у суспільстві. З допомогою правових норм не лише закріплюються матеріальні блага, а й регулюється порядок набуття і припинення права власності, здійснення володіння, розпорядження і користування майном.

Право власності в суб’єктивному розумінні – це закріплення у відповідних нормах права можливості конкретного власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном на розсуд у межах, передбачених законом.

Згідно з Конституцією України власність поділяється на державну, комунальну, приватну.

Право володіння – юридично забезпечена можливість власника мати майно у своєму віданні.

Право користування – можливість використання майна та вилучення з нього корисних властивостей.

Право розпорядження – можливість власника самостійно вирішувати долю майна шляхом відчуження іншій особі.

Речовими правами на чуже майно визнаються: 1) право володіння; 2) право користування; 3) право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб; 4) право забудови земельної ділянки.

Законодавством визначено поняття спільної власності — належність майна, що є у власності двох або більше осіб (співвласників). Таке майно вважається спільним. Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена сумісна власність на майно.

Спільна часткова власність - це власність двох чи більше осіб із визначенням частки кожної з них у праві власності.

Спільна сумісна власність - це спільна власність двох або більше осіб без визначення частки кожної з них у праві власності.