2. Вчитель національної школи, його роль у вихованні дитини. Вимоги до особистості вчителя.

Які ж особистісні якості необхідні для успішної педагогічної діяльності? Ще Я.А. Коменський сформулював основні вимого до вчителя, що не застаріли до сьогоднішнього дня. Він уважав,що головне призначення вчителя полягає в тому,щоб своєю високою моральністю, любов’ю до людей, знаннями працелюбністю та іншими якостями стати взірцем для наслідування з боку учнів і особистим прикладом виховувати у них людяність. Він вимагав,щоб учитель уважно ставився до учнів,був привітливим і ласкавим,не відштовхував від себе дітей своїм суворим поводженням, а приваблював їх батьківським ставленням, манерами та словами. На його думку, дітей слід вчити легко і радісно, «щоб напій науки провокувати без побоїв, без крику, без огиди, словом привітно і приємно».

Наприклад професійно важливими якостями європейських вчителів вважаються високий рівень самоконтролю,емоційна врівноваженість, комунікабельність,готовність до співробітництва, впевненість у собі,а також низькі показники депресії, неправдивості, психопатії, іпохондрії.

На нашу думку, особистісними якостями є:

– педагогічні здібності;

– комунікативність;

– педагогічна спрямованість та її гуманістичний характер;

 педагогічна творчість.

• Безперечно, видатний педагогічний талант, як і політичний, артистичний чи інженерний, виявляється досить рідко. Педагогічна діяльність потребує особливих якостей від людини. Перша така особливість – це педагогічні здібності, тобто наявність внутрішнього натхнення до цієї діяльності. Вчитель водночас має бути чутливим психологом, ставитися до вихованця як до неповторної та оригінальної особистості. За відсутності цієї чутливості він неспроможний досягти в цій діяльності значних успіхів.

C.У. Гончаренко під педагогічними здібностями розуміє «сукупність психічних рис особистості, необхідних для успішного оволодіння педагогічною діяльністю, її ефективного здійснення», що є передумовою для вибору особистістю педагогічної професії.

І.П. Підласий так обґрунтовує необхідність педагогічних здібностей: «Насамперед,слід мати на увазі,що практична педагогічна діяльність лише наполовину побудована на раціональній технології. Друга половина її – мистецтво. Тому перша вимога до професійного педагога – наявність педагогічних здібностей… Педагогічні здібності – якість особистості,яка інтегровано виражається у хистові до роботи з дітьми,любові до дітей,отриманні задоволення від спілкування з ними».

Здібності до педагогічної діяльності можна виявити шляхом визначення темпів опанування педагогом професійних педагогічних знань,глибини оволодіння основними прийомами та способами педагогічної діяльності. Тут проявляється в сукупності вся психіка особистості, людина від цієї діяльності отримує велике задоволення,почуття реалізації життєвих прагнень і перспектив,бачить шляхи подальшого самовдосконалення. Доречні слова Ш.О. Амонашвілі: «Стати майстром – це не самоціль, ця пристрасть має бути притаманна фаху педагога як невід’ємна властивість його любові до дітей».

Відповідно до основних видів діяльності педагога та його функцій можна виокремити такі педагогічні здібності: виховні, дидактичні, управлінські, перцептивні, комунікативні, дослідницькі та науково-пізнавальні. Безперечно, серед них найголовнішими є виховні, дидактичні, перцептивні, комунікативні та управлінські, а інші – допоміжними. Окремі педагогічні здібності стали провідними властивостями педагога, без яких неможлива педагогічна діяльність. До них належать, наприклад, комунікативність і педагогічно спрямоване спілкування.

Комунікативність – це одна з головних властивостей особистості, що є, по-перше, основою формування особистості, по-друге, підвалиною будь-якої діяльності, особливо – педагогічної. Всі сучасні педагогічні концепції (педагогіка співробітництва, гуманістична педагогіка, особистісно орієнтована педагогіка) ґрунтуються на демократичному, рівноправному і гуманному спілкуванні та формуванні суб’єкт-суб’єктних взаємних у педагогічному процесі. Власне, характер цього спілкування надає їм особливого забарвлення: високої емоційної насиченості, виразного виховного відтінку, особистісно-гуманного підходу до вихованців тощо. Здібності проявляються в «…умінні вчителя встановлювати педагогічно доцільні взаємини з учнями, їхніми батьками, колегами, керівниками навчального закладу».

Також у дослідженнях Ю.П. Азарова, Н.І. Болдирєва, І.А. Зязюна, Н.В. Кузьминої, О.В. Сластьоніна, Г.М. Сагач вказується на те, що майстерність слова є «обов’язковим компонентом у діяльності педагога, хоча їй досі відводиться другорядне місце у комплексі професійно педагогічних умінь».

Г.М. Сагач наголошує на необхідності розвитку нової галузі педагогічної науки – теорії і технології виконавсько-мовленнєвої діяльності педагога,яка,на її думку,вимагає відродження національної риторичної спадщини,формування національної школи красномовства,викладання курсу риторики в школах нового типу, вищих навчальних закладах України з метою виховання культури риторичної особистості в системі народної освіти через концепцію гуманітаризації і гуманізації неперервної освіти.

Педагогічне спілкування – це безпосередня форма прояву комунікації у навчально-виховному процесі між педагогом і вихованцями, яка спрямована на виховання і розвиток особистості вихованця, спільне вирішення різноманітних педагогічних завдань, створення умов для реалізації творчих здібностей та сприяння самоактуалізації. У зв’язку з такою дефініцією педагогічного спілкування доречні слова Ш.О. Амонашвілі: «спілкування є основою, і сутністю, і інтегральним методом виховання» і підхід В.О. Сухомлинського,який мудрість педагога вбачав у збереженні довіри дитини до нього, в її бажанні спілкуватися з педагогом як із другом і наставником. На його думку, слово педагога має бути спрямоване не до слуху дитини, а до її серця.

«Сумісність у процесі спілкування педагога з учнями ґрунтується на принципах доброзичливості, принциповості і відповідальності. У процесі спілкування педагог повинен обов’язково збагачувати учнів інтелектуально, морально, естетично, діяльнісно. Спілкування обов’язково передбачає формування у педагога і учнів образів один одного і понять про особистісні властивості кожного учасника спілкування…» Отже, яке спілкування,таке і виховання, відповідно, це спілкування має бути життєрадісним, гуманним, людяним, емоційним і оптимістичним. Спілкування відбувається, переважно, за допомогою слова. Російський філософ О.Ф. Лосєв сказав так: «Слово – могутній діяч думки й життя, слово піднімає уми й серця…Слово рухає народними масами…слово пробуджує свідомість, волю, глибину почуттів, робить слабку людину героєм, злиденне існування – титанічним устремлінням…Ім’ям і словами створений і стоїть світ».

Педагогічне спілкування виконує такі функції:

– взаємопізнання вихователя і вихованця;

– обмін думками,почуттями та інформацією;

– організація і здійснення різноманітних та багатогранних

– навчально-виховних заходів;

– самовираження, самовизначення і самоутвердження учасників цього процесу.

В.А. Кан-Калик і О.О. Леонтьєв розробили спеціальні вправи для формування навичок педагогічного спілкування. Наприклад, В.А. Кан-Калик об’єднує ці вправи в два цикли, а саме: практичне оволодіння технікою й технологією педагогічної комунікації та оволодіння системою спілкування в заданій педагогічній ситуації.

Перший цикл спрямований на формування органічних і послідовних дій у публічній обстановці; м’язової свободи й емоційного благополуччя в аудиторії; навичок довільної уваги,спостережливості,зосередженості; міміки й пантоміміки; педагогічно доцільних переживань; безпосередньої мобілізації творчого самопочуття перед спілкуванням; техніки і логіки мовлення,його виразності й емоційності; вміння вибудовувати логіку майбутнього спілкування з аудиторією.

Другий цикл вправ включає дві підгрупи: а) дії в типових ситуаціях; б) розвиток педагогічної уяви, інтуїції, навичок педагогічної імпровізації.

На думку І.А. Зазюна, «навчально-виховний процес у школі – явище складне, багатогранне, динамічне. Його специфіка зумовлюється передусім розширенним спілкуванням, найбільшою, на думку Антуана де Сент Екзюпері, розкішшю на світі. Для вчителя ця розкіш – не що інше,як професійна необхідність. З її допомогою здійснюється взаємовплив двох рівноправних партнерів суб’єктів – учителя і учня».

Г.О. Балл визначає передумови продуктивного спілкування так: «…додержання його учасниками принципу конкордності і толерантності. Принцип конкордності фіксує необхідність згоди учасників діалогу щодо базових знань,норм і цінностей,якими вони керуються… Суть принципу толерантності…вбачається у «презумпції прийнятності» найрізноманітніших проявів людської активності».

І.А. Зязюн виокремлює три компоненти спілкування: пізнавальний, естетичний і поведінковий.

За В.А. Кан-Каликом структура професійно-педагогічного спілкування включає:

1. прогностичний етап (моделювання майбутнього спілкування з аудиторією);

2. комунікативний етап (організація спілкування на початку навчально-виховного заходу – комунікативна атака);

3. управлінський етап (безпосередньо спілкування протягом навчально-виховного заходу);

4. заключний етап (аналіз перебігу спілкування та його результатів і внесення відповідних корективів у модель майбутнього спілкування).

Характер спілкування вихователя з вихованцем визначає основні стилі його роботи – авторитарний, демократичний і ліберальний.

• Авторитарний стиль характеризується жорсткою формою управління взаємодією учасників навчально-виховного процесу за допомогою наказів, вказівок, інструкцій тощо. Цей стиль вважається абсолютно неприйнятним, оскільки порушує права особистості. Європейські вчені дійшли таких висновків:

– авторитарний стиль дає змогу підтримувати високий рівень дисципліни та результативності навчального процесу, проте лише за умови постійного демонстрування влади вчителя;

– зовнішні показники дисциплінованості та комфортності учнів не завжди є виявом злагоди, а внутрішній психологічний конфлікт часто сублімується в різноманітні форми девіантної та антисоціальної поведінки молодої особистості.

• Демократичний стиль виявляється в опорі педагога на навчальний колектив, у намаганні зацікавити вихованців навчально-пізнавальною діяльністю заохоченні їхньої ініціативи та самостійності. Пропонують три засадові умови підтримання вчителем демократичних взаємин з учнями:

– вчитель є зразком, прототипом дорослості, гідною моделлю для самоіндифікації учнів;

– учитель виконує радше функцію арбітра, ніж судді;

– вчитель допомагає дітям усвідомлювати власні дії, обмірковувати їх і передбачати можливі наслідки.

• Ліберальний стиль характеризується самоусуненням педагога від відповідальності за перебіг і результати навчально-виховних заходів, формалізмом, потуранням і анархізмом.

Також можна визначити стилі, ставлення педагога до колективу: стійко-позитивний,пасивно-позитивний, нестійкий, ситуаційно-негативний, стійко-негативний.

На основі стилю роботи і ставлення педагога до колективу виокремлюють такі стилі педагогічного спілкування:

– спілкування на основі захоплення спільною творчою діяльністю;

– спілкування на основі дружнього ставлення;

– спілкування-дистанція;

– спілкування-залякування;

– спілкування загравання.

Стиль спілкування визначає три типи вчителів: «проактивний», «реактивний» і «надактивний». Перший – ініціативний в організації спілкування, його настанова змінюється відповідно до досвіду. Він знає, чого хоче,і розуміє,що в його поведінці сприяє досягненню мети. Другий – також гнучкий у своїх настановах,але внутрішньо слабкий. У нього розпливчасті цілі та відкрито пристосувальна поведінка. Третій – схильний до гіпертрофованих оцінок своїх учнів і вибудовування нереальних моделей спілкування. Видумані ним же оцінки змушують такого вчителя діяти відповідним чином: він час від часу впадає в крайнощі, підпорядковуючи своїм стереотипам реальних учнів.

Узагальненим виявом стилю спілкування педагога є педагогічний такт, де акумулюються всі складові педагогічної культури і який є одним із основних показників педагогічної майстерності.

Сутність педагогічного такту полягає в педагогічно доцільному ставленні та впливі педагога на вихованців, в дотриманні почуття міри в спілкуванні з ними, в умінні налагоджувати продуктивний стиль спілкування в педагогічному процесі та в пошані до особистості вихованця. К.Д. Ушинський, який володів справжнім педагогічним тактом, писав, що жоден педагог «ніколи не може стати хорошим вихователем-практиком без такту».

Основні ознаки педагогічного такту:

– людяність без зарозумілості;

– вимогливість без брутальності та прискіпливості;

– педагогічний вплив без наказів, навіювань, попереджень, без приниження особистої гідності вихованця;

– вміння висловлювати розпорядження, вказівки та прохання без благання, але і без марнославства;

– вміння слухати співрозмовника, не виказуючи байдужості та вищості;

– врівноваженість, самовладання і діловий тон спілкування без дратівливості та сухості;

– простота в спілкуванні без фамільярності та панібратства,без «показухи» ;

– принциповість і наполегливість без упертості ;

– уважність, чутливість і емпатійність без їх підкреслення;

– гумор без насмішки;

– скромність без удаваності.

Отже, педагогічний такт виховується і набувається разом з педагогічною культурою і конкретно виявляється в педагогічній діяльності. Це сильний засіб, за допомогою якого вихованців можна перетворити на своїх спільників чи суперників. Педагог повинен працювати над формуванням власного педагогічного такту і постійно його вдосконалювати.

Його вдосконаленню сприяє так званий соціальний інтелект – особлива індивідуальна його якість,що дає змогу розуміти дитину, розпізнавати найбільш суттєві її риси, усвідомлювати мотивацію її поведінки.

Педагогічна творчість – особистісна якість педагога, яка є невичерпним джерелом його ініціативи, активності,інновацій, постійного натхнення для вдосконалення всього педагогічного процесу.

На формування педагогічної творчості учителя в українській педагогіці велику увагу звертає професор С.О. Сисоєва. На її думку, це особистісно орієнтована розвиткова взаємодія суб’єктів навчально-виховного процесу (вчителя й учня), зумовлена специфікою психолого-педагогічних відносин між ними, спрямована на формування творчої особистості учня і підвищення рівня творчої педагогічної діяльності вчителя. Формування творчої особистості учня в навчально-виховному процесі вона розглядає як процес фасілітації, тобто полегшення сприяння творчій діяльності,стимулювання творчої активності.

Безперечно, педагог – творча людина – до кожного навчально-виховного заходу має ставитись дуже відповідально, знаючи що не буває двох однакових вихованців, що кожний вихованець – це особистість; він повинен враховувати ці обставини, внести особисте «Я» до цього заходу і здійснити його оригінально, нестандартно, змістовно й цікаво. Недаремно Ш.О. Амонашвілі підкреслює: «Діти страждають від нестачі вчительської творчості». Досить образно,але змістовно говорив про необхідність цієї особистісної властивості К.Д. Ушинський: «…Прагнення до діяльності та прагнення до свободи так тісно пов’язані між собою, що одне без одного існувати не можуть».

С.О. Сисоєва визначає такі принципи педагогічної творчості вчителя: діагностики, оптимальності, взаємозалежності, креативності, доповнення і варіантності.

Одноманітна педагогічна діяльність педагога, по-перше, знищує його самого як особистість і як педагога, по-друге, губить мотивацію діяльності та самовдосконалення у вихованців і, по-третє, формує таких же сірих особистостей. Слова Г. Кершенштайнера про те, що вихователь виховує більше «тим, ким він є, ніж тим, що він уміє», у педагогічній практиці повністю підтверджується, тому що власний приклад педагога ґрунтується на його авторитеті. А виховне забарвлення будь-якого навчально – виховного заходу ґрунтується на авторитеті його керівника.

«… Сутність педагогічної творчості… ми визначаємо як цілісний процес професійної реалізації та самореалізації педагога в освітньому просторі». Тобто без творчості немає натхненної педагогічної діяльності та активної взаємодії між вихователем і вихованцем. Недаремно І. А. Зязюн урок визначає як «театр одного актора». А педагогічна діяльність має бути саме такою.

Безперечно, підваленою творчості педагога є психолого-педагогічне мислення, яке передбачає нестандартний, пошуковий і інноваційний підхід до організації та проведення педагогічного процесу й постійне його вдосконалення. Сучасне психолого-педагогічне мислення також передбачає відмову педагога від уторованих шляхів здійснення навчально-виховних заходів і сміливе створення власних ефективних методик, які найбільш повно відповідають його індивідуально-психічним особливостям і випливають із сучасних педагогічних концепцій.

Основними характеристиками такого мислення є ясність, чіткість, логічність, системність, послідовність, самостійність, гнучкість, сміливість, оригінальність.

Провідні властивості творчого мислення забезпечують:

– постійний та систематичний пошук актуальних навчально-виховних проблем, які потребують розв’язання;

– виявлення оригінальних і нестандартних прийомів і способів вирішення навчально-виховних проблем, труднощів, завдань;

– послідовне, систематичне і безперервне вдосконалення стилю, методів і форм власної виховної діяльності;

– творче прагнення до інноваційного здійснення навчально-виховних заходів та широке залучення до їх обґрунтування інших педагогів і вихованців;

– відкритість для нового і нестандартного, вміння знаходити в них суттєве і перспективне;

– послідовну і рішучу відмову від стереотипного стилю мислення, розв’язання завдань і здійснення навчально-виховних заходів;

– здатність сміливо відмовитися від окремих елементів рутинного стилю діяльності та знаходити оптимальні шляхи подальшої діяльності;

– оптимістичне прогнозування майбутніх виховних дій і передбачення їх результатів тощо.

Сучасний етап розвитку педагогічної думки вимагає такого творчого мислення, без якого неможливі ні її саморозвиток, ні вдосконалення виховного процесу. Узагальнено ці риси особистості педагога можна визначити як педагогічну спрямованість, яка є необхідною умовою і підвалиною педагогічної діяльності.

Стрижень педагогічної спрямованості педагога – це психолого-педагогічні переконання; стійка і змістовна мотивація до педагогічної діяльності; гуманно-оптимістичне ставлення до своїх вихованців і велика любов до них: «…Зокрема педагог мусить добре знати свого адресата, розуміти його потреби й мотиви, ідентифікувати себе з ним (тобто ставати на його точку зору), співпереживати йому».

Досвід педагогів-новаторів й аналіз сучасних педагогічних концепцій свідчать про те, що підвалиною цих концепцій і успішної діяльності є гуманно-оптимістичне ставлення до вихованців, основний зміст якого – загальнолюдські та національні цінності. Наприклад, В.О. Сухомлинський особливо підкреслював необхідність олюднення педагогіки і, звідси, основним предметом у школі вражав людинознавство, а Ш.О. Амонашвілі однією з головних властивостей педагога називає «доброту і любов до дітей, які мають бути не тільки внутрішнім станом, але й головним мотивом, стимулом педагогічної діяльності».

Г.П. Васянович звертає увагу на «моральну культуру» педагога – це «позитивна духовна цінність як система моральних знань, переконань, почуттів і навичок, норм і віносин, інтересів і потреб, культурно-морального досвіду і безпосередньої поведінки, спрямована на вдосконалення навчання і виховання особистості», на «морально-правову відповідальність» і на «відповідальність» педагога, Г.О. Балл – на «гуманістичні засади педагогічної діяльності», Т.В. Іванова – на загальну культуру педагога і культуру педагогічного спілкування.

Отже, основними формами прояву педагогічної культури педагога є рівень оволодіння педагогічним досвідом людства, сукупність основних професійно-важливих особистісних якостей. Без педагогічної культури діяльність педагога втрачає своє гуманне забарвлення й ефективність. Високий рівень розвитку її основних елементів, гармонійне їх поєднання в педагогічній діяльності та досягнення ефективних результатів у навчанні визначаються як педагогічна майстерність. Інакше кажучи, це зріз основних складових педагогічної культури педагога, які досягли високого рівня розвитку, та їх ефективний прояв у практичній діяльності.

Також педагогічну майстерність можна розглядати як повний вияв педагогом свого «Я» в педагогічній діяльності. Безперечно,наслідки діяльності будь-якого майстра відбиваються в її результатах. Отже, суттєвим показником його майстерності є всебічний розвиток його вихованців.

Основними критеріями майстерності педагога виступають такі ознаки його діяльності:

– доцільність (за спрямованістю);

– ефективність (за результатами);

– гуманність, демократичність і діалогічність (за характером спілкування);

– оптимальність (у виборі змісту і засобів);

– творчість чи оригінальність (за змістом діяльності);

– науковість (за змістом матеріалу, що викладається, і за характером діяльності).

Отже, учитель був і буде головною постаттю в навчально-виховному процесі. На думку В.Г. Кузя, учитель XXІ століття – «це вчитель із планетарним мисленням, який усвідомлює себе як суспільний діяч і просвітитель, активний перетворювач суспільства, а не просто державний службовець. «Вчителем школа стоїть», – стверджує видатний Каменяр, а школою – держава, вважаємо ми».