14. Типи відношень у структурі мови.

Ієрархічні зв’язки будують родо-видові відношення, відношення вищого до нижчого. Тому саме вони пов’язують усі рівні в одну систему, де нижчий (наприклад, фонологічний рівень) підпорядковується вищому (наприклад, морфологічному рівню). Ці зв’язки функціонують і всередині структурних рівнів, наприклад, на лексико-семантичному рівні вони вибудовують гіперо-гіпонімічні групи як тип родо-видових відношень: птах (гіперонім) – сорока, ворона, горобець (гіпоніми).

Парадигматичні зв’язки – це ті відношення, які об’єднують одиниці мови в групи, розряди, категорії. Вони теж характерні для усіх структурних рівнів мови. У їхній основі лежить ознака подібності, усі члени парадигми (системи) вступають у парадигматичні відношення за якоюсь спільною рисою. Це єдність однорідних елементів. Наприклад, усі голосні становлять собою парадигму за спільною ознакою (це тональні звуки), тому всі голосні як члени системи перебувають між собою у парадигматичних відношеннях. Тоді ми виокремлюємо дві парадигми: загальні та власні назви.

Синтагматичні відношення – це лінійні, горизонтальні відношення у системі мови, тобто вони розгортаються у просторі та часі. Ці відношення характерні для усіх структурних рівнів мови. У їхній основі лежить ознака відмінності. Це єдність різнорідних елементів. Синтагматичні відношення дозволяють будувати складніші системи стосовно вихідних одиниць. Наприклад, на фонетичному рівні дифтонги, трифтонги та африкати будуються на базі синтагматичних відношень. На лексичному рівні синтагматичні відношення дозволяють лінійно поєднувати елементи різних парадигм (корені, суфікси і т.д.) у складні морфемні комплекси-лексеми, які називають об’єкти довколишнього світу: під-сніж-ник, по-буд-ува-ти.

Асоціативні відношення – це відношення, які поєднують у свідомості мовця подібні за ознаками предмети, явища дійсності. На базі цих відношень у мові творяться порівняння, метафори, синекдохи, переносні значення слів.

15. Фонетика як розділ мовознавства. Завдання, які вирішує ця дисципліна.

Фонетика — це розділ мовознавства, що вивчає способи творення звуки мови, їхні акустичні властивості, сполучуваність і позиційні зміни.

Основні завдання фонетики:

• вивчення фонетичної будови мов загалом і кожної мови окремо;

• вивчення звукових змін у процесі розвитку тієї чи іншої мови;

• вивчення звукової структури: наголос, інтонація, склад;

• класифікація звуків;

• способи функціонування звуків у мовленнєвому процесі

16. Три аспекти вивчення звука.

Звуки характеризують з трьох точок зору: акустичної (фізичний), фізіологічної та фонологічної.

Акустична (фізична):

Кожному звукові людської мови властиві такі п’ять ознак: висота, сила, довгота, чистота, тембр. Висота – залежить від частоти коливань, використовується для формування інтонації, виділення наголошеного складу. Голосові зв'язки утворюють звуки від 80 (дуже низький бас) до 1300 герців (найвище сопрано, колоратурне сопрано). Сила – залежить від амплітуди коливань, виділяє наголошені склади, доброї чутності. Гучність шелесту листя дорівнює приблизно 10 децибелам, голосна розмова - 70 децибелам, а звук літака - 100 децибелам. Довгота – залежить від часу звучання; короткі й довгі голосні і приголосні. Чистота – залежить від ритмічності коливань голосових зв’язок (тони) та тертя об повітря язик губи (шум). Тембр – залежить від додаткових тонів, які накладаються на основний. Якщо основний тон дорівнює 100 герцам, то виникають обертони в 200, 300, 400 герців.