2. Народознавчі засади виховання дітей та молоді

У “Концепції виховання дітей і молоді в національній системі освіти” підкреслюється важливість особистісно-орієнтованого виховання, метою якого є формування гуманної, відповідальної особистості. При цьому визначальними принципами такого виховання є культуровідповідність, демократизм, гуманність і народність. У зв’язку з цим відбувається кардинальна переорієнтація освіти на національному ґрунті, на органічному поєднанні з національною історією і народними традиціями, на збереженні та збагаченні культури українського народу, визнанні освіти важливим інструментом національного розвитку і гармонізації національних відносин.

Не претендуючи на універсальність педагогічної системи, яка, за словами К.Д.Ушинського, буде впливати на розвиток характеру набагато менше, ніж система, створена самим народом. Як комплексна навчальна дисципліна, народознавство сприяє розвиткові внутрішньоетнічних процесів, виступає основою створення нових технологій навчання та виховання дітей та молоді, формує їхню етнічну самосвідомість (зокрема такі риси, як етнічна ідентифікація, інтеграція з національною культурою, зацікавленість у її відродженні, потреба вивчення багатовікової історії народу).

Українознавство, подане як система, дозволяє учням на певному етапі вільно орієнтуватись у складнях образно-смислових символах української літератури (тим самим – розуміти і знати витоки різних видів мистецтва).

Використання у виховній роботі етнічного виховного досвіду звільняє від абстрактності і надуманості, дозволяє створити природне виховне середовище. Вивчаючи матеріали з українознавства, учні глибше усвідомлюють зв’язки з історією своєї місцевості та історією України, взаємодію минулого, сучасного і майбутнього, нерозривну єдність з попередніми поколіннями, їх духовним світом, глибше пізнають свій народ.

3. Зміст народного виховного впливу

Українська народність пройшла складний і тривалий шлях історичного розвитку. Її коріння сягає вглиб віків до часів індоєвропейської спадщини. Дослідники (зокрема М. Грушевський, І. Огієнко) відзначають землеробське спрямування українців, котре, збагачуючись і розвиваючись, витворило оригінальне світосприйняття українського народу, що складає основу його культури.

Серед чисельних племен, серед яких царські скіфи, сколоти, калініди, будини, сармати, готи, гунни, анти та ін. аж поки не утвердилась спільна назва всіх племен – слов’яни.

Київська держава утвердилась на ґрунті трьох царств: Куявії, Славії та Артанії. Першим князем Київської землі став Олег, котрий, перемігши останнього князя династії Кия Аскольда, узурпував владу розвинутої полянської держави. З початком його правління відновлюється і офіційна назва союзу слов'янських племен – «Русь».

Київську Русь, як історичний центр, називали «малою», маючи на увазі її першоосновне, вихідне значення. Ті ж землі, які були пізніше приєднані та заселені на півночі та сході, дістали назву “Велика Русь”. Це поняття вживалось для позначення насамперед українських територій. І лише згодом, у 1713 році, Петром Першим цей термін був вжитий щодо московського князівства, котре до того часу звалось «Московією», приєднавши та присвоївши не тільки назву, а й величезний пласт культури, яку витворив народ український. Тому Іван Огієнко справедливо стверджував, що народ український утворив своє власне життя, утворив велику своєрідну культуру; і можна тільки дивуватись і благоговіти, як це народ наш надзвичайно тернистим шляхом досяг такої великої культури.

Відомо, що головною ознакою етносу є його мова. Від ступеня її досконалості залежить рівень зрілості народу та глибина його культури. Саме тому важливим завданням курсу народознавства є відновлення престижу рідної мови не просто як засобу спілкування, а як виразу неповторної ментальності українського народу, найбільш стійкого фундаменту побудови системи національної освіти. Безмежні багатства мови, яку створив ей народ, вказують на нескінченний шлях для самовдосконалення кожної особистості. Тільки розвинена, соборна мова є свідченням зрілості народу, тільки вона відрізняє його від юрби, безликого населення. Тому великий Ушинський писав: відберете у народу все – і він усе може повернути, але відберіть мову, і він ніколи більше вже не створить її; нову батьківщину навіть може створити народ, але мови – ніколи: вимерла мова – вимер народ.

Першопочатком світосприйняття українського народу, його філософії, духовності є українська міфологія, що сягає в далекі дохристиянські часи, у сиву давнину. Ще задовго до прийняття християнства українці витворили свою неповторну міфологію, в якій віддзеркалився його національний склад, вірування.

Відомо, що після введення християнства церква забороняла поганські (в пер. з лат. paganus – сільський) божества. Століттями тривало дивовижне двовір’я (синкретизм), проте викоріняти давні традиції не вдалося і візантійська церква мусила до них пристосовуватися. Цей феномен українського буття зумовив своєрідність українського православ’я, його несхожість з іншими вірами, зокрема, з російським православ'ям. Ще й нині спостерігаємо давнє язичництво в обрядах, традиціях, звичаях, колядках, щедрівках, веснянках, купальських піснях та ін.

Для українських міфів характерне прагнення до гармонії, почуття міри, естетичність. У них ми не знайдемо потворних, неприродних образів як-то у німецькій чи російській міфології: велетенські, страшні, рогаті, головаті богатирі з бридкими, огидними інстинктами. Фантазія українського народу не переступає межі природного, натурального. Він начебто переніс із землі на небо форму свого сімейного побуту (бог-Господар, мати-Господиня, дочка-панна, син-панич). Це – свідчення високого рівня розвиту народу, котрий, переносячи на небесний світ сімейні форми, поклав на богів ознаку своєї національності. Міфологія українського народу, його дохристиянські вірування – це та, ще мало досліджена ділянка, без якої годі зрозуміти теперішню духовну культуру українців, їх історію та віру. З прадавніх часів світогляд українців визначали саме національно-релігійні цінності, котрі допомогли тисячам українців, яких доля закинула задалеко від рідної землі, не розпорошитися між іншими народами, зберегти власну неповторність. Ці цінності знайшли своє відображання не тільки у мові та релігії, а й в елементах традиційно-побутової культури: в традиціях, звичаях, обрядах, в народному мистецтві, зокрема, в усній народній творчості та декоративно-прикладному мистецтві, в народній педагогіці.

Народна педагогіка, за визначенням академіка М.Г.Стельмаховича – це галузь емпіричних педагогічних знань і досвіду трудящих мас, виражена у домінуючих серед народу поглядах на мету і завдання виховання, у сукупності народних засобів, умінь і навичок виховання та навчання. Вони знаходять свій вплив у народних виховних традиціях, у фольклорі з педагогічним змістом, і спрямуванням, у звичаях, побуті, святах, обрядах, якими супроводжуються найважливіші події в житті дітей і молоді, в іграх та іграшках, образному музичному та хореографічному мистецтві.

Народна педагогіка – це, насамперед, педагогіка рідної мови. Мова народу, як відображення його духовного життя краще, ніж будь-хто розповість дитині і про красу рідної природи, і про характер людей, що її оточують, про історію та культуру рідного народу, про ті нетлінні цінності, що складають його духовне багатство.

Народна педагогіка – високоморальна. Вона високо підносить достоїнство людини, спонукає її розвивати свої найкращі риси. Народна педагогіка – це педагогіка трудова, що розглядає працю як першооснову життя суспільства. Педагогіка народу також широко використовує надбання церковної педагогіки, котра своїми специфічними засобами впливає на виховання у дітей патріотизму, працьовитості, високих моральних якостей.